3. Історія акцентології, наголос як фонетичне явище. Лінгвістична функція наголосу.

Акцентоло́гія (лат. accentus — наголос, грец. λογος — вчення) — вчення про наголос, інтонацію та тривалість голосних звуків (часокількість).

Акцентологія вивчає і характеризує систему словесних наголосів, їх історичні зміни в окремих мовах та взаємозв'язки у групі споріднених мов, переважно індоєвропейських. Наприклад, сучасним мовознавством визнано, що східнослов'янські та південнослов'янські мови є важливим джерелом для відтворення найдавнішої акцентологічної системи всіх слов'янських мов.

Для української мови започаткована дилетантськими працями Ганкевича, Верхрадського, Гануша та ін., понім знайшла наукове опрацювання в розвідках Синявського, Огієнка (сучасний наголос - опис), Веселовської (наголос у старих текстах).

Велику цінність мають східнослов'янські писемні пам'ятки, в яких позначено наголос.

В Україні питання акцентології розробляв Леонід Булаховський.

На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).

Варто пам'ятати, що про наголошені склади часто говорять як про найбільш виділені в слові. Однак Г. В. Торсуєв вважає, що поняття «наголошений» та «виділений» не можуть вживатися як синоніми. Ефект виділення досягається за допомогою деяких фонетичних характеристик звуків. Загальновідомо, що звуки мови мають різний ступінь сонорності. Сонорність являє собою внутрішню характеристику голосних, яка напряму пов'язана не з акцентною структурою слова, а з іншими артикуляційними характеристиками; і разом з ними робить свій внесок у створення ефекту виділення. Таким чином, термін «виділення в потоці мовлення» має ширше значення ніж «наголос». Це досягається за допомогою компонентів словесного наголосу, таких як голосність, довгота, якість голосного. У дискурсі ефект виділення може підсилитися завдяки мелодії, яка в свою чергу є компонентом інтонації.

Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:

• силовий (динамічний, експіраторний) наголос

• музичний (тоновий, мелодичний) наголос

• кількісний (квантитативний) наголос

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить і М.Наконечний у «Курсі СУЛМ. Фонетика» за ред. Білодіда (1969). При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька, характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

• словесний (тактовий) наголос.

  • вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова)

    • рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

    • нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

  • постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова)

• синтагматичний наголос

• фразовий наголос

В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Залежно від семантики розрізняють:

• логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.

• емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.