1. Поняття орфоепії. Орфоепічні норми, їх суспільне значення. Орфоепічна норма і варіант.

Орфоепія (від грецьких orthos — правильний, epos — мова, мовлен­ня) — це розділ мовознавства, якийвивчає правила літературної вимови. Основним поняттям орфоепії є ор­фоепічна норма. Вона охоплює на­самперед вимову звуків та звукоспо­лучень у різних позиціях, наголошу­вання слів та інтонацію.

Порушення нормативної вимови спричиняють: • діалектне оточення; • змішування норм близькоспоріднених мов (найчастіше української з російською та польською); • іноді письмо: слова вимовляють так, як вони написані, без ураху­ вання розбіжності між вимовою й написанням. Кодексом орфоепічних норм слу­жить «Орфоепічний словник». Дотримання мовцями правил літе­ратурної вимови — це показник за­гальної культури людини й суспільства в цілому.

Орфоепія — це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови.

. 00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000Предметом вивчення орфоепії є:

• звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);

• правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);

• правильна вимова звукосполучень;

• правильна вимова окремих слів і їх форм.

Сучасні норми української орфоепії склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам.

Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення.

Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насампред виділяються фонематичні та фонологічні.

Фонематичні помилки — це порушення правильної вимови звуків, заміна однієї фонеми іншою, наприклад: вимова [с] замість [з] везти — вести. Такі помилки спотворюють зміст слова.

Фонетичні помилки — це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків: вимова [ш'] замість [с'] у словах усюди, сяду.

Вимова голосних звуків. Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, план, жити. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

1. Голосні [а], [і], [у] — в усіх позиціях вимовляються виразно: [e'fpa], [знати}, [куди].

2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом з постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]: [голубка].

3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко: [е] — з наближенням до [й], [й] — з наближенням до [е]: [ме?та'], [жіїт':а].

Пам'ятайте: Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголошеного [о]: [мажоритарна]. Грубо порушує вимовну норму той, хто говорить: [директор], [харавий].

Вимова приголосних звуків.

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат'].

Примітка.3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як ЭД: [лехко], [во'хкиії], [tfo'xm'y] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю).

1. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати].

3. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і [росказа'ти].

4. Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а.

Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'а], р'іч':у].

5. Африкати [д~з, [ож] вимовляються як неподільні звуки: ?вінок прису[дк]увати, відря[дк]ення, нагоро[дк]ення.

Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[дз]ивати, пі[дз]вітний, пере[дз]'їздівський, пі[дж]ену.

6. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [а], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].

7. Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.

Вимова звукосполучень

1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться, листується).

2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (орфографічне: не вріжся, не морочся).

3. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїзд н(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Така ж невідповідність спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс кий}.

Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава.

Вимова слів іншомовного походження

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр.

Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [й] вимова [і] є орфоепічною помилкою

2. В іншомовних словах ненаголошемий [о] ниюлн не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у])

3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа]