2. Захист майнових прав

Майнові права — це суб’єктивні права учасників правовідносин, які пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням май­ном, а також з тими матеріальними вимогами, які виникають з при­воду розподілу і обміну майна. Конституцією України передбаче­но систему майнових прав особи. Прикладом захищених законом майнових прав є права власника, який здійснює право господар­ського відання майном, зобов’язальні права (наприклад, на від­шкодування шкоди), права авторів на винагороду, спадкові права.

Майнові права можуть виникати з приводу дій та інших юридичних фактів, передбачених цивільним законодавством, а також дій, які, хоч і не передбачені законом, але на підставі загальних засад і змісту цивіль­ного законодавства породжують цивільні права та обов’язки.

Захист майнових прав у деяких випадках можна здійснювати за допо­могою власних дій. Це може бути, наприклад, відмова продавця передати покупцеві річ, якщо за неї не отримано плату, як це передбачено за до­говором. Однак важливо пам’ятати, що захищати свої права за допомогою власних дій можна тільки тоді, коли існує реальна можливість правомірно (у межах закону) примусити когось виконати свої зобов’язання. Так, влас­ник майна має право не передавати своє майно в оренду, якщо за нього не отримано плату відповідно до договору. Проте відбирати вже передане майно, якщо за його оренду не сплачено, вже не можна, оскільки такі дії не вважаються правомірними.

Інша форма захисту здійснюється за допомогою уповноважених держа­вою органів захисту порушених прав людини. У більшості випадків засто­совують загальний (судовий) порядок, який передбачає звернення особи, чиї майнові права порушено, до суду з позовом.

Позов — звернення особи до суду з проханням про розгляд спору і захист суб’єктивних прав, які охороняються законом.

3. Процедура захисту цивільних прав у суді

Цивільно-процесуальним кодексом передбачені такі стадії цивільного процесу:

1. Порушення цивільної справи в суді за заявою заінтересованої особи (подання позовної заяви), обов’язкова стадія.

2. Підготовка справи до судового розгляду (забезпечення швидкого і правильного вирішення справи), обов’язкова стадія.

3. Судовий розгляд — розгляд і вирішення справи в судовому засіданні (вирішення справи по суті), обов’язкова стадія.

4. Касаційне оскарження рішень, ухвал суду першої інстанції не є обов’язковою стадією.

5. Виконання судових рішень, ухвал, постанов, обов’язкова стадія.

6. Перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами рішень суду, що набули законної сили, не є обов’язковою стадією.

7. Перегляд у порядку судового нагляду рішень, ухвал, постанов суду, які набули законної сили.

Не обов’язково, щоб процес у конкретній цивільній справі проходив усі стадії цивільного судочинства, тобто можна розрізняти обов’язкові та необов’язкові стадії.

Цивільне процесуальне законодавство поширюється на громадян Укра­їни, іноземців та осіб без громадянства.

4. Поняття та підстави цивільної відповідальності.

Поняття цивільної відповідальності

Цивільно-правова відповідальність полягає в тому, що на правопоруш­ника покладається додатковий обов’язок, що тягне за собою певні майнові втрати, зменшення його майнової сфери. Так, постачальник, який не по­ставив продукцію у визначені терміни, поряд з основним обов’язком — ви­конати договір, набуває додаткового — сплатити неустойку за про­строчення поставки. Втрати у вигляді сплаченого ним штрафу нічим для нього не компенсуються. Орендодавець, який відмовився надавати при­міщення, тобто порушив умови договору оренди, зобов’язаний виконати його — надати приміщення, а також відшкодувати збитки, які виникли в орендаря у зв’язку з такими діями. Відшкодування збитків у цьому при­кладі є тим додатковим обов’язком, який покладається на правопорушника.

У деяких випадках обов’язок, в якому полягає зміст цивільно-правової відповідальності, виникає не як додатковий, а лише замість невиконаного. Так, у разі вчинення дорожньо-транспортної пригоди, водій, що порушив правила дорожнього руху і завдав шкоди, наприклад, майну інших осіб, повинен відшкодувати її у повному обсязі. До вчинення правопорушення в нього існував обов’язок утримуватися від посягання на майно інших осіб, не завдавати шкоди. Оскільки цього обов’язку він не виконав і шкоду за­подіяв, у нього виникає новий — відшкодувати її.

Отже, цивільно-правова відповідальність — це невигідні наслідки май­нового характеру, що покладаються на особу, яка вчинила цивільне право­порушення, не виконала чи неналежно виконала зобов’язання або посягну­ла на абсолютні майнові чи особисті немайнові права чи блага інших осіб.

Підстави цивільно-правової відповідальності

Підстави цивільно-правової відповідальності:

1) наявність майнової шкоди;

2) протиправність дії, якою заподіяно шкоду;

3) причинний зв’язок між протиправною дією і шкодою;

4) наявність вини особи, яка заподіяла шкоду.

Цивільна відповідальність настає за наявності всіх чотирьох умов одночасно.

Шкода являє собою втрати майнового (та/або немайнового) характеру, що є наслідком протиправної поведінки боржника.

Майнова шкода, виражена в грошах,— це збитки. Збитки поділяють на реальну шкоду (витрати, зроблені кредитором для відновлення поруше­ного права, втрата чи пошкодження майна) та упущену вигоду (неодержані доходи — які кредитор одержав би, якби його право не було порушене).

Немайнова (моральна) шкода може бути однією з умов відповідаль­ності у випадках виникнення недоговірної шкоди, визнання правочинів недійсними на основі недобросовісної поведінки однієї із сторін, посягання на особисті немайнові права і блага.

Моральною шкодою вважаються втрати немайнового характеру, що виникли внаслідок фізичцих чи моральних страждань особи, права чи блага якої порушено. Немайнова шкода юридичної особи виявляється у пошкодженні її ділової репутації. За загальним правилом відповідаль­ність за заподіяння моральної шкоди настає лише за наявності вини її заподіювача.

Цивільно-правова відповідальність настає лише за умови, якщо проти­правна поведінка є необхідною, основною і безпосередньою причиною ви­никнення збитків, тобто наявний причинний зв’язок між конкретними діями (бездіяльністю) боржника і шкодою.

Виною вважається психічне ставлення особи до вчиненої нею проти­правної дії. У цивільно-правовій відповідальності також розрізняють вину у формі умислу та у формі необережності. Однак форма вини боржника не може впливати на обсяг цивільно-правової відповідальності, який ви­значається межами об’єктивної шкоди.

У передбачених законом чи договором випадках цивільно-правова від­повідальність може наставати й без вини: за шкоду, заподіяну громадяни­

нові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокура­тури і суду; за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, та ін.

Та все ж за загальним правилом для покладення на особу цивільно- правової відповідальності наявність усіх зазначених умов є обов’язковою. За відсутності однієї або кількох умов відповідальності вона не може бути застосована. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх за­лежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання.

За певних обставин боржник може бути звільнений від відповідальнос­ті за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань. Так, боржник не несе відповідальності, якщо належне виконання зобов’язання виявилося неможливим унаслідок дії непереборної сили. Непереборна сила — де над­звичайні та невідворотні за таких умов обставини чи події (повінь, земле­трус, раптовий ураган, а також явища соціального характеру — страйки тощо; прийняття компетентними органами держави актів, що забороня­ють чи призупиняють учинення певних угод, операцій та та ін.). Не настає цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди (невиконання зобов’язання) в результаті випадку — обставин, в яких немає вини сторін та можливість настання яких боржник не міг і не повинен був передбачити.

Разом із тим не є непереборною силою чи випадком недодержання сво­їх обов’язків контрагентом боржника відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язань товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

У цивільному праві встановлено принцип презумпції вини боржника (заподіювача шкоди): він вважається винним, поки не доведе що неналеж­не виконання зобов’язання (шкода) виникло не з його вини. Тобто вина припускається, обов’язок доведення протилежного покладається на самого заподіювача шкоди. Щодо договірних правовідносин, відповідно до поло­жень Цивільного кодексу України, відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, і не пов’язана із сумою цього відшкодування.

Цивільне законодавство, зокрема Цивільний кодекс України, установ­лює загальні положення щодо цивільно-правової відповідальності. Разом із тим у правових нормах, що регулюють окремі види зобов’язань, розмі­щені й спеціальні умови цивільно-правової відповідальності в конкретних життєвих ситуаціях.