1.Інт. Власн. Та між. Співробітництво.

Інтелектуальна власність — це результат творчої діяльності людини: винаходи у всіх галузях людської діяльності, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів та послуг, знаки обслуговування, фірмові знаки, комерційні позначення, інформаційна продукція, селекційні досягнення. Іншими словами — це такі результати науково-технічної та художньої творчості людини, які можна використовувати будь-яким способом у господарській діяльності.

Створення в Україні сучасної державної системи правової охорони інтелектуальної власності, її удосконалення і розвиток неможливі без міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної власності. Міжнародне співробітництво суттєво впливає на соціально-економічний розвиток нашої держави, зокрема на зовнішню торгівлю, підприємництво, інноваційну та інвестиційну політику, формування науково-технічного потенціалу суспільства.

Сьогодні участь України в міжнародному співробітництві у сфері інтелектуальної власності реалізується переважно в таких формах:

-активна співпраця з ВОІВ, включаючи конкретну участь в роботі її керівних органів, постійних комітетів та робочих груп;

-участь в Союзах, Договорах, Угодах, Конвенціях, адміністративні функції яких здійснює ВОІВ;

-співробітництво з регіональними Міжнародними організаціями (зокрема Європейською патентною організацією, Євразійською патентною організацією, Міждержавною радою з питань охорони промислової власності країн СНД);

-двостороннє міжурядове співробітництво й співробітництво на рівні відповідних відомств іноземних країн;

-співробітництво з неурядовими й громадськими організаціями, діяльність яких пов'язана зі сферою інтелектуальної власності.

2. Територіальний харак. Прав інт. Власності.

Права інтелектуальної власності охороняють нематеріальні об'єкти: твір, винахід, форму виробу, позначення. На відміну від рухомого і нерухомого майна, використання якого можливе лише власником і ніким іншим, ідея, форма, слоган, позначення, після обнародування, можуть бути використані невизначеним колом осіб в будь-якому місці. Розкриття їх призводить до втрати, яке зберігається за автором лише доти, доки його твір залишається в секреті.

Визнаючи права інтелектуальної власності, кожна юридична система ставила перед собою питання створення відповідного закону, який був би здатним регулювати відносини щодо цих нематеріальних об'єктів, що "не знають кордонів" і можуть бути використаними в різних місцях і до того ж - одночасно. Отже, необхідно було ввести ідею локалізації, прив'язки до місця.

Критерій "прив'язки до місця" в юриспруденції традиційно викладається у формі "місце, де права реалізуються Стосовно нематеріального об'єкта таким місцем є місце, де діє право на нього. Одностайне прийняття такого правила юридичними системами численних держав призвело до появи твердження, що права інтелектуальної власності підлягають загальному принципу територіальності, відповідно до якого національне законодавство діє лише на території, де діють повноваження законодавця. З цього випливають такі наслідки:

а) охорона, надана в одній державі, діє незалежно від охорони, що може існувати в іншій державі (принцип незалежності паралельних прав інтелектуальної власності);

б) порушеннями прав вважаються лише дії, вчинені на тій території, де охорона цих права гарантована державою.