Політична партія - це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.
Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності – захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.
В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який виражається в признанні права громадян на об’єднання в політичні партії і громадські організації, організації суспільного життя на принципах політичного, економічного і ідеологічного бага. Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України “Про об’єднання громадян”, а також у виборчому законодавстві.
Політичні партії. Їх класифікація.
Згідно з ст.2 Закону України “Про об’єднання громадян” політична партія є об’єднання громадян – стронників визначеної загальнонаціональної програми загального розвитку, яка має за головну мету участь у розробці державної політики, формування органів влади, місцевого самоврядування і представництво о їх складі.
Партії, як правило, не однорідні і мають усередині групи - фракції, які висувають програми, трохи відмінні від загальнопартійної. Існування в партії різних фракцій робить її політику більш гнучкою, оскільки допомагає їй зберігати свій вплив серед різних груп населення. Політика партії розробляється в ході внутрішньопартійної політичної боротьби між різними фракціями і течіями. Керівні органи багатьох партій складаються на основі представництва від різних фракцій.
Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов.Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян політичні цінності. Як свідчать проведені різними соціологічними службами дослідження суспільної думки, більшість населення є байдужою до політики і політиків. Нині в Україні склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних партій налічується вже понад 100, але жодна з них немає достатнього впливу в загальнодержавному масштабі. Значна кількість зареєстрованих Міністерством юстиції політичних партій поки ще не стали міцними організаціями, які б спромоглися виражати й захищати інтереси різних верств населення. Ці партії ще не здатні вести за собою маси, здобути сталу соціальну базу та справити помітний вплив на суспільство.
Політичні партії України.
Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, духовні, соціальні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.
Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнске об’єднання “Державна самостійність України”(ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація український націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви “етнічного патріотизму”. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави. Державотворчий ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші.
30Варіант
Історичний розвиток Київської Русі.
В історії Київської Русі можна виділити чотири якісно відмінних періоди. Зміст і особливості цих періодів наведено нижче.
І період
Охоплює князювання
Олега (882-912 рр.) Ігоря (912-945 рр.) Ольги (945-964 рр.) Святослава (964-972 рр.) Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави.
Князі об'єднали майже всі східнослов'янські племена, підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру. Консолідації племен сприяла боротьба з кочівниками і Візантійською імперією. Відповідно східний і південний напрямки були головними в зовнішньополітичній діяльності київських князів.
За князювання Олега та Ігоря до складу держави увійшли поляни, сіверяни, древляни, кривичі, радимичі, уличі, ільменські словени, а також неслов'янські племена - чудь і меря. Здійснюючи походи на схід - до Каспію та проти Візантії, князі зміцнювали кордони держави та забезпечували Русі ринки збуту.
2. Конституційний процес. Основні положення Конституції України.
Конституці́йний процес в Україні — це послідовний, історично обумовлений процес формування українського конституціоналізму, що становить собою триваючу конституційну реформу.
Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні сягають часів Київської Русі і біля його витоків лежить збірка стародавнього українського права «Руська Правда», а також відомі науковому світові пізніші історичні пам'ятки правової культури України — «Литовські статути», акти періоду козацької держави Богдана Хмельницького «Березневі статті»(інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького»).
Реальний конституційний процес в Україні почався у 1917 році із поваленням самодержавства у Росії.
17 березня 1917 року представниками українських партій, суспільних, культурних організацій створюється Центральна Рада — всеукраїнська громадська організація й координаційний центр. Її головою вибирається Михайло Грушевський. Центральна Рада організовує скликання Всеукраїнського Національного Конгресу, який проходить 17-21 квітня 1917 року в Києвіза участю 900 делегатів від політичних, культурних і професійних організацій. Конгрес ухвалює рішення поставити перед майбутнім російським урядом питання про федеративний устрій Росії та надання Україні права автономії, обирає Центральну Раду у складі 150 чоловік. Керівництво Центральної Ради очолює Михайло Грушевський — голова, Володимир Винниченкой Сергій Єфремов — заступники.
З березня 1917 року перестають діяти всі заборони щодо української мови й культури. Починає видаватися масова українська преса. Організовуються курси для вчителів. 31 березня1917 року відкривається перша українська гімназія.
У травні Центральна Рада направляє в Петроград своїх представників з вимогою надати Україні статус автономії, а також право ведення міжнародних переговорів. Тимчасовий урядвідхиляє всі вимоги України.
23 червня на Другому Військовому З'їзді Центральна Рада ухвалює І-й «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, в Україні й по-за Україною сущого», який декларує «статут автономії України», здійснюваної за принципом: «Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські — Центральне Російське Правительство».
27 червня створюється Генеральний Секретаріат Центральної Ради — виконавчий орган (уряд) у складі восьми генеральних секретарів і генерального секретаря, яким стає Володимир Винниченко (УСДРП), з розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства. Центральна Рада стає законодавчим органом, а Генеральний Секретаріат — органом центральної виконавчої влади.
3 липня Центральною Радою ухвалюється II-й «Універсал Української Центральної Ради», про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом де зазначалося, що «прямуючи до автономного ладу в Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання» на основі якого представники Генерального Секретаріату здійснюють спробу знайти компроміс із Тимчасовим урядом Росії. Але Росія знову відхиляє всі вимоги України.
Західноукраїнські землі Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття на початку XX століття знаходяться у складі Австро-Угорської монархії. Цісарський уряд маніфестом від 16 жовтня 1918 року, декларує перебудову монархії на федеративних засадах, що спричиняє активізацію національних рухів. 18 жовтня у Львові утворюється Українська Національна Рада та затверджується Статут Української Національної Ради[1].
Наступного дня, 19 жовтня Українська Національна Рада, спираючись на передбачене «14-ма пунктами Вільсона» право націй на самовизначення, ухвалює Прокламацію Української Національної Ради[2] в якій проголошує Українську Державу на етнічних українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття.
13 листопада 1918 року Українською Національною Радою приймається «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії»[3] та проголошується про утворення Західно-Української Народної Республіки.
Керівництво ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем приймає закони про організацію війська, про тимчасову адміністрацію, про тимчасову організацію судочинства, про державну мову, про громадянство, про земельну реформу, про освіту. Уряд ЗУНР, Тимчасовий державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким, формує систему управління центральних та місцевих органів. Створюється Українська Галицька армія, яка навесні 1919 року налічує вже понад 100 тис. військових. Гербом ЗУНР стає золотий лев на синьому тлі, обернений у правий бік, а прапором — жовто-блакитне полотнище. ЗУНР відкриває посольства в Австрії, Угорщині й Німеччині, а дипломатичні представництва у Чехословаччині, США, Канаді, Італіїта Бразилії.
Конституційний процес в сучасній Україні умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1990–1996 роки) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України; другий період (1996–2004 роки) став періодом реалізації Конституції України; третій період (2005 — донині) позначився процесом внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007–2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного Закону. Кожному із зазначених періодів конституційного процесу властиві свої особливості, специфіка.
3.Розбудова незалежної української держави. Вибори до верховної Ради України в березні 1998р. Вибори Президента України в листопаді 1999р., їх результати.
Після схвалення народом України Акта незалежності й виборів Президента в Республіці створилася якісно нова ситуація. Усвідомлюючи відповідальність за наслідки референдуму, Президент та Верховна Рада взяли курс на розбудову української державності як найкращого засобу збереження життя і розвитку української нації. Бо, як писав В.Винниченко “нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через це так жгуче всі, так звані “недержавні нації” прагнуть своєї держави, через те, так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стають на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані”. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів в державності. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їх охорони та правила переходу. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. Відповідного цього закону громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України. У січні – лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М.Вербицького “Ще не вмерла Україна”, синьо-жовте знамено-державним прапором, а тризуб – малим гербом України. В 1992 р. була запроваджена власна грошова одиниця – купон багаторазового використання, а з 1996 р. – національна валюта – гривня. Для захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни Верховна Рада 6 червня 1991 р. прийняла Закон “Про Збройні Сили України”. Ними проголошувалося, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права створює власні Збройні сили: війська наземної оборони, війська оборони повітряного простору і військово-морські сили. Поряд з армією створювалися нові структури спеціальних підрозділів військ внутрішньої служби та конвойної охорони МВС, підрозділи Національної гвардії, частини спеціального призначення, Служби безпеки України. Згідно з проголошенням у “Декларації про державний суверенітет” неядерним статусом, Верховна Рада у листопаді 1994 р. ухвалила рішення про приєднання України до договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті президент Росії, США і прем’єр Англії надали Україні гарантії безпеки. Вони зобов’язувалися поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного, тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних їй суверенітету, і в такий спосіб отримати будь-які переваги. Всі види ядерної зброї, як стратегічної так і тактичної були перебазовані на територію Росії, а ракетні комплекси були знищені. Це було великою помилкою. В перше в історії людства народ добровільно знищив не ядерну зброю, а найкращу інтелектуальну працю своїх вчених, інженерів, робітників за власний рахунок, залишивши її у своїх сусідів. Приоритетним напрямком державотворчого процесу стало формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Трансформація влади відбувалася незалежно від усвідомленої волі політичних діячів, під впливом конкретних обставин. Суть цього процесу, який мав об’єктивну природу, полягала в розчепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичайних формах радянської влади, на залежну тільки від народу законодавчу і виконавчу владу. Верховна Рада як вищий законодавчий орган України дістався Україні в спадок від УРСР. Її було обрано весною 1990 р. і вона визначала перебіг законодавчого процесу до весни 1994 р. Перший парламент незалежної України за час свого існування прийняв майже 450 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства, політичного протистояння, непрофесіоналізму депутатів, багато з них виявилися відірваними від життя. Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади виник новий важливий елемент. Як уже згадувалося вище, у кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на містах, Верховна Рада прийняла Закон про заснування посади Президента України (липень 1991 р.). Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності і становлять судову систему України. Складовими цієї системи стали Верховний Суд республіки, загальні, арбітражні суди. Нагляд за точним виконанням законів у державі покликана здійснювати Генеральна прокуратура. Таким чином, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, але неокресленість повноважень цих гілок влади призводила, і сьогодні призводить, до постійного “перетягування ковдр” у їх взаємовідносинах. Механізм влади або чи пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. В наслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади – Президент, Верховна Рада, Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Л. Кравчук заснував в лютому 1992 р. Державну думу України. Це була спроба взяти на себе частину повноважень Верховної Ради, але через дев’ять місяців, наразившись на жорстоку опозицію, змушений був розпустити її. Спробою зміцнити виконавчу вертикаль влади був прийнятий у 1992 р., з подання Президента, Верховною Радою Закон “Про представників Президента України”. Згідно цього Закону установлювалося, що представники Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади - главою місцевої адміністрації в областях, районах, Києві та Севастополі. Разом з цим представник Президента не мав повноважень скасувати рішення виконавчих комітетів, Рад навіть якщо вони суперечили закону. Суперечність між Президентом і Верховною Радою, які зводилися до з’ясування питань за ким має бути останнє слово, поширилися на всю владну вертикаль. Ця суперечність збільшилася коли Верховна Рада у 1993 р. внесла зміни до Закону “Про представництво Президента України”, якими визначила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Найслабкішою ланкою протистояння гілок влади був Уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуваться. В наслідок цього для Президента (незалежно від того хто обіймав цю посаду) Прем’єр – Міністр ставав своєрідним громоотводом у спілкуванні з суспільством. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири Уряди – В. Масола (1990 р.), В. Фокина (1992 р.), Л. Кучми (1993 р.), Ю. Звячільського (1994 р.). Протистояння Президент – Верховна Рада мала місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Це протистояння відбувалося на фоні всеохоплюючої кризи (економічний застій, страйки). Спробою вирватися із цієї кризи стало рішення обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханнями підтвердити мандат.