3. Основні напрямки аграрних реформ у країнах Східної Європи і снд

1989 р. започаткував у Центральній та Східній Європі третю в цьому столітті велику трансформацію аграрних відносин і структур. Аграрні реформи які в довоєнний і післявоєнний пері- оди здійснювалася на основі комуністичної колективізації, тепер були пов'язані з радикальними змінами у відносинах власності — роздержавленням, реприватизацією і приватизацією.

У Польщі реформування відносин власності в усуспільненому сільському господарстві принципово відрізняються від деколек- тивізації в інших пост комуністичних країнах. Тут зміни у формах власності, по-перше, не набрали реституційного і репривати- заційного характеру, по-друге, стосуються тільки державного аграрного сектора, а не колективного, і по-третє, мають регіональні, а не загальнодержавні відмінності та охоплюють лише 1/5 сільського господарства кр

У Югославії, Хорватії та Словенії усуспільнений сектор теж не відігравав вирішальної ролі в структурі сільського господарства. В інших же державах колективізація торкнулася всієї або майже всієї аграрної сфери економіки.

Різною була і тривалість періоду функціонування колективних господарств — більш як 40 років у країнах Центральної Європи, Прибалтики, на частині території Білорусії та України до 60—70 років у Росії, а також на основній частині Білорусії та України. До того ж, у Хорвати, Словенії, Білорусії, Словаччині та Україні аграрні перетворення нерозривно зв'язані з становленням державності. В Східній Німеччині приватизація в сільському господарстві зумовлена входженням колишньої НДР до ФРН і до Європейського Союзу.

Необхідність трансформування сільського господарства посткомуністичних країн викликана, насамперед, економічними та політичними чинниками. В усіх цих країнах великі держгоспи і виробничі кооперативи в існуючій організаційно-економічній формі не спроможні ефективно функціонувати в ринковій економіці. Саме тому колись привілейований соціалістичний аграрний сектор має бути якнайшвидше трансформований у приватний.

Перший законодавчий акт стосувався трансформування економічного устрою. Він дав можливість запровадити приватну власність і засади вільного ринку, хоча в усіх посткомуністичних країнах не було відповідних умов. Там не існувало ринків товарів, праці, грошей і капіталу, а також (за винятком Чехії) ліберальних традицій, середнього класу та приватної власності з великим капіталом. Проте були ідеалісти-реформатори, які мало чим відрізнялися від комуністів, оскільки взялися за реалізацію проекту, в переваги якого свято вірили, незважаючи на те, що, крім цієї віри, для його втілення в життя не було нічого. З точки зору теорії лібералізму, то був найбільший недолік ліберальних реформ — дефіцит конструктивізму. Комуністи бачили в реформах кінцевий результат, а ліберали вважали, що досить теоретичного обґрунтування реформи, і якщо передумови та методи правильні, то й результати будуть очікуваними.

Загальними особливостями аграрних реформ країн центральної і східної Європи слід вважати:

— Створення нормативно-правової бази реформ переважно у вигляді законів.

— Організацію спеціальних державних установ для практичного здійснення окремих складових реформ.

— Широке використання для проведення приватизаційних процесів механізмів реституції;

— Моніторинг реформ і коригування їх змісту за реальними результатами.

Закони були різноманітними за напрямами. Так у Східній Німеччині для регулювання проблем власності на землю та приватизації був прийнятий «Закон про адаптацію сільського господарства до умов ринкової економіки». В Угорщині ці проблеми коригувались законами: «Про кооперативи» та «Про врегулювання відносин земельної власності».

У Чехії та Словаччині діяв закон «Про регулювання майнових відносин відносно землі інший сільгоспдіяльності». Аналогічний напрямок мали закони в інших східноєвропейських країнах. Такими законами розподілялась власність кооперативів, регулювалось їх роз'єднання та об'єднання, а також взаєморозрахунки з пайовиками та інші аспекти.

Реструктуризація сільського господарства супроводжується скороченням чисельності працівників сільського господарства та зростанням продуктивності праці. На початок 2001 року в Чехії було 56, 5 тис. різних типів господарств, що реалізовували свою господарську діяльність на 3,6 млн га сільськогосподарських угідь, з яких майже 75 % перебуває у користуванні юридичних осіб, а решта — 25 % — у користуванні приватних селянських господарств. Більш як половина цієї землі належить господарствам, які мають розмір понад 100 га, що є добрим показником за європейськими стандартами. Господарства із суспільною формою власності у Чехії практично відсутні. Найбільш прийнятною формою власності є акціонерні товариства.

В цілому народногосподарське значення сільського господарства Чехії з точки зору його ваги у ВНП і зайнятості населення вже майже тотожне аграрному сектору країн ЄС.

Зміни у іншій галузі агробізнесу Чехії — продовольчій промисловості, здійснюється не досить динамічно, навіть зі значними іноземними інвестиціями. Гальмується цей розвиток міжсезонним підвищенням цін на сільськогосподарську сировину, а також тиском сфери роздрібної торгівлі.