До мельпомени
Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз'їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких –
Часу біг коловий – в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих, –
Будуть знати, що я – славний з убогого -
Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.
Квінт Гораціій Флакк (65-8pp. до н. е.), переклад А. Содомори
Памятник
Exegi monumentum
Я памятник себе воздвиг нерукотворный,
К нему не зарастет народная тропа,
Вознесся выше он главою непокорной
Александрийского столпа.
Нет, весь я не умру — душа в заветной лире
Мой прах переживет и тленья убежит —
И славен буду я, доколь в подлунном мире
Жив будет хоть один пиит.
Слух обо мне пройдет по всей Руси великой,
И назовет меня всяк сущий в ней язык,
И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой
Тунгус, и друг степей калмык.
И долго буду тем любезен я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,
Что в мой жестокий век восславил я Свободу
И милость к падшим призывал.
Веленью божию, о муза, будь послушна,
Обиды не страшась, не требуя венца,
Хвалу и клевету приемли равнодушно
И не оспоривай глупца.
Александр Пушкин
Пам’ятник
Я пам’ятник собі поставив нетривалий –
Не з міді гордої, не з мармурових брил,
Скупі слова мої, що на папері стали,
Укриє завтра пил.
Ні сили віщої не дарувала доля,
Ні слави славної мені не прирекла,
І час мене змете, як сохле листя з поля,
Мов крихти зо стола.
І я забудуся, і , може, лиш припадком
Хтось, розглядаючи старих книжок сміття,
Незацікавленим напом’яне нащадкам
Мале моє життя.
І скаже: жив, писав; приймав хвали й образи;
А втім, ніколи нам не бракне диваків...
...Та що, коли додасть: зате в житті ні разу
Неправді не служив!
Максим Рильський
Пам’ятник
Я помру в Парижі… Сесар Вальєхо.
Ми помрем не в Парижі… Наталка Білоцерківець.
Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помремо,
а якщо ми помрем, то в Парижі, так само, як і
в Голівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо.
Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді.
Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства!
Заганяти поезії прутень у дупу добі,
малювати свій герб на розгавканих писках дебільства,
розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі.
Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові –
І так само на всіх постаментах і тронах земних.
“Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?” –
запитає зненацька один із туристів дурних.
Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз:
ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син!
Нас на цоколі троє – четвертий на цоколі Фалос
(це, здається, філософ такий давньогрецький один).
І навіки застигнемо ми в божевільному Львові –
перед Оперним, в центрі. Проспект Бу-Ба-Бу мов ріка!
І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові,
і небесна ворона обкрапає Неборака.
Ю. Андрухович
Прим.: «Особливо всім сподобалась ідея, що майбутній пам’ятник нам, бубабістам, буде поставлено «перед Оперним, в центрі». На той час там ще стояв Ленін, його демонтували того ж року у вересні, ніби на моє замовлення. Однак пропозиція перейменувати проспект Леніна у проспект Бу-Ба-Бу чомусь не знайшла підтримки в тодішніх батьків міста».
Індивідуальне завдання 3. Визначте ТИПИ НАРАТОРІВ І ВИДИ ФОКАЛІЗАЦІЇ для кожного. Який тип творчості цінує багатоголосся та множинність точок зору (наразі – в ґендерному плані)?
Лише на рецепції я зауважила, що він таки добре впився, лише на рецепції, коли ми входили до готелю. Йому раптово забаглося про щось говорити з чорношкірим портьє, одягнутим за модою сinquecento і завдяки цьому схожим на Отелло. Мурин тільки посміхався, а він тирликав йому щось досить незрозумілою англійською, в нього постійно гасла сигарета, і мурин чемно підносив йому запальничку, це сталося разів п’ять, аж поки мені не урвалася пружина, і я майже насилу потягнула його до сходів, а той чорнюх, блимнувши всіма своїми зубами, помахав нам рукою. Не знаю чому, але мені справді захотілося потриндіти з представником іншої раси, дати йому до зрозуміння, що не всі білі настільки засранці, я почав йому це втовкмачувати на прикладі дружби Шевченка і Айра Олдріджа, однак вона, ця нетерпляча торпеда, не дала мені договорити і потягла кудись за собою. Я не впирався, тільки страшенно кортіло заспівати на повні груди щось наше, гучне. Коли ми врешті потрапили до покою, я таки стягнула з нього плащ. Оце так ви живете, запитав він і, як загіпнотизований, рушив до килима на протилежній стіні. Щойно за мить я здогадалася, що він там побачив — лютню. Зупиняти його було вже пізно, бо я такий, що музика для мене над усе. Я подумала: це навіть добре, хай собі побренькає хвилин десять, поки я вмиюся під душем і все приготую. Я скинула жакет і ввійшла до лазнички, проте там на мене чекала тяжка несподіванка. Ванну було наповнено майже по береги, геть усю підлогу заляпано піною. У ванні перебував Різенбокк, він тихенько похропував, закинувши голову назад, і судячи з особливого пряного запаху, ним же поширюваного, був тотально нетверезий. Я сказала «shit», прокралася повз нього під душ і, зусібіч зашторившися цератою, почала всім назло митися. В цю мить з покою долинув шалений гуркіт — так ніби хтось пересував п’ятсотрічні меблі або валив об стіну залізною бабою. Просто я надумав, що по мене можуть прийти серед ночі, тож відклав убік лютню, ніби такий собі Фоґельвайде, і почав забарикадовувати двері, засовгуючи під них усіляку антикварну трахомудію на кшталт горіхових креденсів і ебенових шаф з маньєристичними купідончиками і крилатими шльондрами. Це тривало увесь час, поки я милася, втираючи в себе, в кожну зі своїх залоз, пахучий жель і щомиті здригаючись від гримотіння в кімнаті; Різенбокк, на щастя, не прокидався, по шию занурений у теплій ванні. Мені снилися тьмяні галявини, сонна трава (Ю. Андрухович «Перверзія»).