Першоджерела:

1. Абеляр Петр. Теологические трактаты. – М.: Прогресс, Гнозис, 1995. – 413 с.

2. Августин. Исповедь. – М.: Гендальф, 1992. – 148 с.

3. Августин. Энхиридион или о Вере, Надежде и Любви. – К.: ИСА, 1996. – 414 с.

4. Ансельм Кентерберийский. Сочинения. – М.: Канон, 1995. – 400 с.

5. Антология мировой философии. 2 т. – М.: Мысль, 1969.

6. Хрестоматия по истории философии: Западная философия: Учеб. пособие. В 3-х ч. М.: Гуманит. издат. центр «ВЛАДОС», 1997.

Література:

1. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

2. Антология средневековой мысли: Теология и философия европейского Средневековья. – В 2 т. – СПб., 2002.

3. Всемирная энциклопедия: Философия. – М.: ACT, Мн.: Харвест, – Современный литератор, 2001. – 1312 с.

4. Губерський Л. Філософія: Хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. / за ред. Л. Губерського – К.: Знання, 2009. – 621 с.

5. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін..; за ред. В.І.Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 774 с.

6. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 592 с.

7. Соколов В.В. Средневековая философия. – М.: Высшая школа, 1979. – 448 с.

8. Таранов П.С. От Соломона до Роджера Бэкона. – М.: ООО "Изд. АСТ", 2001. – 441 с.

9. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М.: Высшая школа, 1991. – 512 с.

10. Ящук Т.В. Філософія історії. Курс лекцій. Навчальний посібник / Ящук. – К.: Либідь, 2004. – 536 с.

Тема 5. Філософія епохи Відродження, Нового часу та Просвітництва План лекцій:

1. Філософські ідеї Відродження.

2. Загальна характеристика філософії Нового часу.

3. Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики.

4. Філософські ідеї Просвітництва.

5.1. Філософія Відродження

Відродження — поняття, яке пов'язане з «оновленням». Це етап своєрідного культурного розквіту, який прийшов на зміну пануванню «середньовічному варварству». Інтелектуальна спадщина: поезія, філософія, красномовство та історія прийшли на зміну знанням, освячених церквою. Особлива роль почала відводиться «мовній дисципліні» – красномовству.

Франческо Петрарка (1304 – 1374) – визначний засновник гуманістичного руху в Італії. За словами Л. Бруні: «Розум його був таким, що спромігся відродити загублену відточеність стиля древніх». Його твори: «Лист до нащадків», «Про істинну мудрість», «Листи без адреси», «Старечі листи» та інші, – є справжнім літописом внутрішнього життя визначного діяча. Петрарка протиставляє інше розуміння філософії, а саме те, що виховує душу.

Микола Кузанський (1401 – 1464) – визначний філософ доби західноєвропейського Відродження. Активний діяч церкви, кардинал. Розробляючи переважно релігійно-богословську тематику, створює надзвичайно цікавий доробок з філософії. Обізнаний з добутками античних філософів і математиків, М. Кузанський своєрідно підходить до розв'язання проблеми Бога. Його твори: «Про вчене незнання», «Про припущення», «Апологія вченого незнання» тощо, – віддають перевагу неофіційному «раціональному осягненню Бога».

Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) – один із фундаторів природничої науки, «титан Відродження». Як «людина неосвідчена», так демонстративно називав себе Леонардо, формувався поза межами університетів. Геній Леонардо плекала боттега – майстерня флорентійських митців. «Займаючись філософією явищ природи, він створив у розумі своєму еретичний погляд на речі, неузгоджений ні з якою релігією, віддаючи перевагу тому, щоб бути філософом, ніж хрістиянином» – Дж. Вазарі. Леонардо вважав досвід «наставником всіх наставників». Досвід, по ньому, не пасивне спостереження, а активне цілеспрямоване втручання в природу – експеримент. Тільки математика здатна наділити результати експерименту – вірогідністю.

Джордано Бруно (1548 – 1600) – найвідоміший і найяскравіший представник натурфілософії. Його твори: «Світоч тридцяти статуй», «Про монаду, число та фігуру», «Про причину, начало та єдине» тощо. Основу філософії складає натуралістичний пантеїзм, тобто вчення про Єдине та вчення про матерію. Він розгортає за допомогою понять про всесвіт, Світову Душу (всезагальну форму Всесвіту). На зміну релігії одкровення, за Бруно, має прийти «релігія розуму» – філософія світанку.

Тогочасна філософська думка стала засадою культури гуманізму, заснованої на антропоцентристській парадигмі: «Я людина, і ніщо людське мені не чуже» («Homo sum, humani nihil a me alienum puto»). Це гасло перетворилося на філософський па­роль гуманістичного світогляду, було методологічним підґрунтям сучасного «людського виміру» соціуму. У цей час активно діють представники науково-дослідницького природознавства (М. Коперник, Дж. Бруно, Г. Галілей, Л. да Вінчі). В епоху Відродження сформувалась плеяда філософів-людинознавців, гострих розумом і дотепних словом діячів культури, письменників, політологів — Е. Ротердамський («Похвала Глупоті»), М.-Е. де Монтень («Дос­віди»), Н. Макіавеллі («Державець»), Г. Гроцій (Про пра­во війни і миру»), Т. Мор («Утопія»), Т. Кампанелла («Мі­сто Сонця»). У своїх працях вони наголошували на значенні людської особистості, її природних і громадянсь­ких прав і свобод, пропагували ідею поширення освіти як засобу вдосконалення і просвітлення суспільства, дослі­джували співвідношення політики і моралі, розмірковува­ли про шляхи побудови справедливого суспільства.