Першоджерела:

1. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – 808 с.

2. Зиммель Г. Как возможно общество? // Избранное: В 2 т. – М.: Мысль, 1991.

3. Ильенков Э.В. Философия и молодость // Ильенков Э.В. Философия и культура. – М.: Политиздат, 1991. – 464 с.

4. Культурология. XX век: Антология. – М.: Юрист, 1995. – 703 с.

5. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. – 408 с.

6. Ортега-и-Гасет Х. Человек и люди // Дегуманизация искуства. – М.: Радуга, 1991. – 639 с.

Література:

1. Андрущенко В. Социальная философия. / В. Андрущенко, Н. Горлач. – К.; Х., 2002. – 736 с.

2. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 406 с.

4. Быстрицкий Е. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. – К.: Наукова думка, 1991. – 200 с.

5. Гатальська С.М. Філософія культури: Підручник для студ. вищих навч. закл. – К., 2005.

6. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.

7. Губерський Л.В. Культура, ідеологія, особистість. – К.: Знання України, 2002. – 580 с.

8. Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К.: ПАРПАН, 2003. – 239 с.

9. Кримський С.Б. Під сигнатурою Софії/ С. Кримський – К.: Вид. дім. "Києво – Могилян. академія", 2008. – 717 с.

10. Основи філософії культури: Словник: Для студ. вищих навч. закл. – К.: Абрис, 2002. – 742 с.

11. Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – Л.: "Либідь", 2002. – 408 с.

12. Попович М.В. Нарис історії культури України. К.: «АртЕк», 1998. – 728 с.

Тема 15. Філософія людини (антропологія) План лекцій

1. Філософські проблеми людини.

2. Людська сутність та екзистенції.

3. Співвідношення понять людина, індивід, індивідуальність, особистість.

4. Біологічне, психічне та соціальне в людині: складна сутність особистості.

5. Співвідношення свободи та необхідності,свободи та відповідальності.

Проблема людини, є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює світоглядно-цінніс­но значення філософської культури. Людина — альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяль­ності особистості. Усі філософські питання, як стверджу­вав І Кант, зводяться до одного: «Що є людина?».

Антропологія (грец. anthropos — людина і logos — вчення) — сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку. «Серед всіх людських наук наука про люди­ну найбільш гідна уваги».

Межі між цими науками про люди­ну поступово розмиваються, все помітнішою стає тенденція взаємопроникнення методів природознавства і наук про людину. Сучасна філософія і наука широко використовують такі терміни, як «антропоцентризм», «антропний підхід», «людський вимір», «людський фактор».

Досить актуальним є міркування російського філософа М. Бердяєва про те, що людина — «загадка в світі і найвеличніша, мабуть, загадка».

У філософському знанні помітне місце займає гіпотеза, за якою властивість «життя» притаманна природі. У людині ця властивість розвинена найпомітніше.

Основними ознаками, що виокремили лю­дину з проміжних видів, є насамперед наявність розуму, свідомості і мови (другої сигнальної системи), здатність до цілеспрямованої діяльності, а також інші символоутворювальні можливості, завдяки яким люди не тільки почали обмінюватися доцільною інформацією, а й передавати сво­їм нащадкам здобутий досвід, знання, звички. Важливим чинником культивування людського роду став соціальний характер життя перших людських істот. Розумність, мова, соціальність, цілеспрямована діяльність, насамперед тру­дова, — основні якісні характеристики людини.

Одним із основних у філософській антропології є пи­тання про природу і сутність людини, які іноді невиправда­но ототожнюють. Людина поділяється на сутність (природу) та екзистенцію (існування). До людської природи включаються усі загальні властивості людини: розумність, свобода, здатність обирати, здатність оцінювати. До екзистенції включають усі індивідуальні, неповторні риси кожної людини. Ми споглядаємо різницю між філософськими підходами, одні на перше місце покладають природні властивості людини (платонізм, гегельянство, марксизм) та тими ,якими на перше місце ставиться екзистенція (екзистенціалізм). Для субстанціалістів- сутність визначає існування людини. Для екзистенціалістів- людська екзистенція визначає людську природу.

Людина як біосоціальна істота, є склад­ною єдністю тілесного (природного) |духовного (соціально­го, суспільного). Такий дуалізм (подвійність) людського начала дає підстави стверджувати, що за своєю тілесною природою людина — високоорганізована біологічна істота, а за своєю сутністю — соціальне утворення. У цій подвійності все важливе — і тілесне, і духовне (соціальне). Стосовно природності людини К. Маркс зазначав: «Людина є безпосередньо природною істотою. Як природна істота, до того ж жива природна істота, вона наділена природними силами, життєвими силами..., ці сили існують у ній у ви­гляді задатків і здібностей, у вигляді нахилів...». Однак людина якісно відрізняється від інших природних істот своєю специфічною соціальністю. Завдяки наявності та­ких соціальних якостей, як свідомість, мислення, здат­ність до перетворювальної, творчої діяльності, соціальні почуття, людина існує і діє не як природна, а як суспільна істота.

Сучасна антропологія чітко розрізняє природне і со­ціальне буття людини, зосереджуючи увагу на соціальній складовій.

«Поганих людей не буває», — запевняв Ієшуа Понтія Пілата. Чимало науковців переконані, що за своєю приро­дою людина агресивна, егоїстична, ворожа щодо до інших, адже вона інстинктивно успадкувала закони виживання у тваринному світі. Жодна «соціальна алхімія» неспромож­на «переплавити свинцеві людські інстинкти», як ствер­джував Г. Спенсер.

Викори­стовуючи культуру, людина вибудовує свою власну «іншу природу», набуває соціальної сутності. її ознаки — свобо­да, форми і масштаби якої весь час збагачуються, пластич­ність, тобто здатність безперервного вдосконалення, на­буття уявлення про сенс власного існування тощо.

Така різноманітність поглядів на людську природу ціл­ком зрозуміла, адже людина — це відкрита до змін природ­но-соціальна істота, здатна до свідомої саморегуляції, що робить її суб'єктом суспільно-історичної діяльності і куль­тури. Людина — амбівалентна істота з великою кількістю можливостей, які вона не здатна сповна реалізувати в силу швидкоплинності свого життя.

Важливою складовою філософської антропології є вчення про місце людини у світі. Визнання людини як ви­щого творіння природи, надприродних сил спричинило по­яву антропоцентризму — сукупності поглядів на людину як на кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту, волода­ря природи. У цьому аспекті філософське вчення про лю­дину розглядається як стрижень всієї філософії, як визна­чальний принцип побудови всіх складових філософського знання.

Філософська концепція людини випрацьовує понятій­ний апарат, що визначає різні характеристики людської істоти: «людина», «індивід», «індивідуальність», «особи­стість», «суб'єкт» тощо. У цьому плані сучасна філософія особливу увагу приділяє поняттю «особистість».

Це поняття характеризує духовний, насамперед моральний розвиток індивіда, коли він мислить і діє відпо­відно до почуття власної гідності та відповідальності за свої вчинки.

Свобода і гідність окремої особистості ста­ють своєрідними індикаторами людської сутності. Кожна людина є індивідом, суб'єктом. Однак саме почуття гідно­сті, самодостатності, «внутрішня автономія», тобто від­чуття незалежності, перетворюють індивіда на особи­стість. Морально відповідальна людина, тобто особистість, має бути тим вимірювачем подій і процесів, які відбува­ються завдяки людській діяльності («людський вимір»). Стати особистістю — непроста справа. Не випадково гово­рять, що людиною народжуються, а особистістю — стають.

Багатогранна природа людини, її творча сутність про­являється у тій реальності, яку вона створює, у світі куль­тури, можливостях передбачити наслідки власної діяльно­сті, з'ясувати перспективи свого існування.

При цьому, на сьогодні немає загальноприйнятої теорії походження людини. Так існують щонайменше три типи теорій ґенезу людства: релігійна, наукова, космічна. Релігійно-міфологічні теорії ,розрізняють духовне і тілесне. Космічні теорії, приводять чимало загадкових фактів історії, які тлумачать як докази спілкування людства з позаземними цивілізаціями. Науково-філософські теорії походження людства виділяють три етапи еволюції: космічний, біологічний та культурний. Відомій і так званий, «антропний принцип», за яким космічна еволюція проходила з врахуванням майбутнього виникнення людини. Все це говорить про перегляд біологічної теорії в сучасній науці класичного дарвінізму. Мутаційна теорія та сальтаціоністські концепції походження людини доводять нелінійний розвиток еволюції. Тому так важливо вияснити наслідки цих концепцій. Так само, важливими виступають соціальні фактори, що формують людину – мова, спілкування, свідомість, мислення, виховання, тощо. До соціального в людині варто віднести соціальні ролі, якими оволодіває особистість в практичному житті. Психічне – це воля, внутрішнє «Я», характер. Всі означені аспекти є в рівній мірі важливими. Якщо зробити одне з них домінуючим, то виникають перекоси їхнього розуміння. Найважливішим для людини,як особистості це її «свобода». Нам людям необхідно усвідомити, що її суть полягає у здатності людини діяти з власної волі, не детермінуючись обставинами. Свободі протистоїть необхідність, власне свобода полягає у здатності діяти попри необхідність. Свобода, також, є свободою обирати серед можливих варіантів. Свобода є підставою моральності, адже бути моральним неможливо при відсутності свободи. Так само потребує пояснень зв’язок свободи та відповідальності. В історії філософії поділяли проблему свободи на: «свободу від» та «свободу для». Перша – негативна, вона означала прагнення звільнитися від зовнішньої необхідності. Друга – позитивна, вона передбачає опору на внутрішню необхідність совісті чи переконань. Свобода-це вища цінність яку тільки може мати людина у своєму житті.

Відомо, філософія не лише створює теоретичну модель світу, за допомогою якої людина намагається зрозуміти себе, складності свого життя. Поряд з релігією, філософія намагається розкрити таємницю долі людини. Останньою метою філософії є так само досягнення щастя й мудрості, але через активну пізнавальну діяльність людини, через самозаглиблення й рефлексію. На цьому шляху філософ не засвоює готових істин, а шукає їх, не дотримується незмінних положень, а постійно перевіряє їх певність, не покладається на віру, а шукає останньої очевидності розумом, не зберігає, а змінює ситуацію.