Лекція 27-28. Міжнародні відносини в 1930-і роки. Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу. Виникнення двох вогнищ війни (2 год.)
План:
Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.
Формування ревізіоністського блоку.
Наростання агресії в світі.
Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.
ХХ століття ознаменувалось багатьма військовими конфліктами. Без перебільшення можна сказати, що вони були найжорстокішими в історії людства. Безпрецедентною та найбільш кривавою виявилася Друга Світова війна.
Цей глобальний конфлікт являвся результатом дії цілого ряду чинників. В першу чергу це проявлялось в недосконалості політичних систем та кризою довіри в тогочасній Європі. В широких верствах населення Німеччини поширювалися реваншистські настрої після поразки в Першій світовій війні.
В цей період держави, проголошуючи курс на взаємну співпрацю, дистанціювалися від своїх же гасел. Проблемою було невирішення гострих питань етнічного та територіального характеру і неможливість їх вирішення шляхом арбітражу чи іншим способом, окрім як війни. Суспільство та уряди країн того часу перебували в полоні ілюзій, що інтеграційні процеси допоможуть розв’язати суперечливі питання.
Етнічні та територіальні питання набували загостреного характеру. Каталізатором вирішення цих проблем став прихід до влади в Німеччині в 1933 році нацистів.
Повномасштабне повернення до загальноєвропейської зовнішньо-політичної діяльності Німеччини базувалося на базі концепції «Нової Європи», яку пропагували нацисти. Суть концепції передбачала завоювання життєво необхідного простору на сході Європи. Зрозуміло, що одразу розпочати наступ на сусідні держави, котрі потрапляли в сферу інтересів Німеччини, було неможливо.
Перед вирішальною битвою на сході за світове панування Німеччина мала забезпечити надійний тил, яким була Західна Європа. Основним противником виступали Великобританія та Франція. З них Франція вважалася першочерговим ворогом, оскільки Великобританія була за Ла-Маншем і прямої загрози не несла. Виходячи з концепції завоювання «життєвого простору», ставало очевидно, що Франція була основною загрозою для експансіоністських планів Німеччини. Пряма агресія проти Франції була неможливою для країни в існуючих кордонах. Більше того, Франція мала ряд союзників на сході Німеччини, які могли прийти на допомогу, що було б катастрофою для країни. Виходило, що перед реваншем з Францією слід позбавити її союзників в центральній Європі.
Німецьке командування розуміло, що досягнути намічених цілей можна шляхом колосального напруження сил країни. Незважаючи на обмежені природні ресурси, економічні та людські ресурси Німеччини, планувалося досягнути переваги над противником в тотальній підготовці країни та збройних сил до війни. Відповідно до цих задумів активно розроблялись принципи раптовості та “блискавичності” проведення військових кампаній, поодиничного розгрому противників, максимальної експлуатації союзників з агресії. Саме принципи “тотальної” та “блискавичної війни” складали основний зміст німецької військової доктрини.
Для Німеччини постало питання: як можна добитися максимального виграшу шляхом мінімальних зусиль? І слід розуміти, що для Німеччини ситуація складалась не найкращим чином: на заході два запеклих стратегічних ворога – Англія та Франція, на сході могутній ідеологічний ворог - СРСР.
Стратегія повинна бути реалізовувана шляхом підписання цілого ряду договорів, які Німеччина змогла вдало використати собі на користь. Також зовнішня політика вибудовувалася таким чином, щоб обійти ті заборони, які були нав’язані Версальсько-Вашингтонською системою договорів. Міністерство закордонних справ разом з найближчим оточенням Гітлера мало спеціально знаходити аргументи для виправдання порушень міжнародних конвенцій та договорів. В той самий час МЗС наказувалось виявляти щонайменші порушення міжнародних договорів з питань ведення війни чи то військових угод і всіляко використовувати це в своїй пропаганді. Важливою її особливістю було спрямування на розпалення агресії та дестабілізації світового порядку в той час, коли інші країни бажали збереження миру.
Міністр закордонних справ Густав Штреземан в 1925 році зазначав: «Я вважаю, що в майбутньому трьома важливими зовнішньополітичними завданнями Німеччини стануть, по-перше, прийнятне для Німеччини вирішення питань про репарації і забезпечення миру, які є передумовою для відновлення Німеччиною колишньої могутності.
По-друге, я сюди відношу захист німців, що проживають за її межами, тих 10-12 мільйонів співвітчизників, під іноземним ярмом в чужих країнах.
Третім важливим завданням є корегування східних кордонів: повернення Данцига, польського коридору і корегування кордону у Верхній Сілезії.
На другому плані стоїть питання про аншлюс німецької Австрії.
Турбота про німців, що закордоном, диктує вступ до Ліги Націй».
8 вересня 1926 року Німеччину було прийнято до Ліги Націй на вихідних для неї умовах. В результаті в Німеччині було санкціоновано створення збройних сил на постійній основі, які мали брати участь в миротворчих операціях об’єднаних військових сил Ліги Націй.
В міжнародній обстановці кінця 1930-х рр.. центральне завдання німецької політики полягало в тому, щоб забезпечити стратегічні умови для почергового знищення в блискавичних військових кампаніях головних європейських держав і уникнути одночасно затяжної боротьби на два фронти. Це завдання обумовлювалася своєрідністю стратегічного положення Німеччини в центрі Європи - між Францією і Великобританією на заході і Радянським Союзом на сході. Почерговий розгром або нейтралізація цих великих держав розглядалися як вирішальна передумова для подальшої - після встановлення гегемонії в Європі - боротьби в Німеччині за світове панування.
Можна зробити висновок, що в міжвоєнний період планувалось діяти виключно в Центральній Європі для поліпшення власного геополітичного становища. Стратегічна концепція гітлерівців передбачала певну послідовність агресивних дій: ліквідація малих буферних держав Центральної та Південно-Східної Європи з метою покращення стратегічних і економічних позицій Рейху.
В результаті зміцнення країни в подальшому вважалось можливим розв'язання великої війни на Заході, розгром Франції, виведення з війни Англії, окупація всієї Західної Європи і створення передумов для війни проти СРСР. Після розгрому Радянського Союзу здійснювалося завоювання Африки та Близького і Середнього Сходу. І згодом розпочиналася боротьба проти США.
Для поліпшення матеріального та ресурсного становища Німеччина потребувала повернення Австрії в свій склад. Крім того, це дозволяло перевірити чи є заяви британських політиків правдивими, а також ознаменувало б підйом Німеччини як нового сильного гравця на геополітичній арені в центральній Європі. В випадку успішного втілення цієї ідеї в життя надзвичайно зміцніла б віра самих німців в те, що курс, який обрав їх лідер, є вірним та історично справедливим.
Експансіоністська політика на схід від кордонів Німеччини почала втілюватися ще до повного приходу нацистів до влади. В 1925 році були підписані Локарнські договори, які гарантували недоторканість та цілісність західних кордонів Німеччини. Вони також передбачали мирне врегулювання суперечностей шляхом арбітражу. При цьому питання східних кордонів Англія та Франція делікатно оминули, продемонструвавши Німеччині свою незацікавленість в вирішенні питань й, відповідно, мовчки дозволивши проводити самостійну політику щодо врегулювання територіальних суперечностей з східними сусідами.
Слід зважати, що зусилля Франції були направлені на те, що б добитися закріплення кордонів на сході й, таким чином, досягнути значного зміцнення положення таких країн, як Чехословаччина та Польща, які відігравали значну роль в системі оборони Франції.
Німецькі парламентарі, очолювані Густавом Штреземаном, мали чітку вказівку за жодних обставин не погоджуватися на гарантії Англії та Франції східних кордонів. Таким чином економічно слабка Німеччина здобула дипломатичну перемогу над головними гравцями загальноєвропейської політики. Це продемонструвало й те, що з ними можна домовитися, а також те, що реально в Лондоні переймаються долею Франції та Бельгії. Все, що було на схід від їхніх кордонів, було другорядним.
Найважливіше завдання зовнішньої політики Німеччини в цей період полягало в тому, щоб запобігти виникненню нової антинімецької коаліції великих держав на заході та не допустити створення Малої Антанти на сході. Вправно граючи на антирадянських прагненнях західних держав, Німеччина незмінно просувалася до цієї мети. «Офіційно, - говорив І. фон Ріббентроп, розкриваючи зміст політики Німеччини, - у якості ворога буде названа Росія, але насправді все буде спрямоване проти Франції та Англії. Виступити одночасно проти Англії, Франції та Росії було б помилкою, і вона не повинна бути повторена».
«Мета співпраці, встановленої пактом трьох, - говорилося в директиві А. Гітлера № 24, - повинна полягати з тому, щоб якомога швидше спонукати Японію до активних дій на Далекому Сході. Завдяки цьому будуть скуті великі англійські сили, а основна увага Сполучених Штатів Америки буде притягнута до Тихого океану».
15 липня 1933 послами Англії, Франції, Німеччини та Італії був підписаний «Пакт Чотирьох», який фактично розпочав загальноєвропейську політику умиротворення агресора. Тому саме цей момент можна вважати відправним в підготовці до агресії в Європі в цілому. Пакт згоди та співробітництва передбачав зрівняння Німеччини в військовому аспекті з іншими учасниками. Завдяки забезпеченому таким способом спокійного періоду в 5-10 років Німеччина матиме змогу озброїтися на основі принципу рівності прав, причому Франція була позбавлена приводу зробити що-небудь проти цього. У той же час можливість ревізії буде вперше офіційно визнана і буде зберігатися протягом згаданого періоду. Система мирних договорів буде, таким чином, практично ліквідована.