Головна площа старомістя
Здавна неподалік старовинного замку, у центрі старомістя, сформувався майдан. Із розвитком торговельних зв'язків міста він став місцем проведення традиційних ярмарків, і, зокрема, кінських торгів. Звідси його найдавніша назва — Кінська торговиця або просто Торговиця.
З часом межі площі розширились: вона сягнула Домініканського костелу (про нього окрема розповідь) та монастиря (до сучасного будинку №12 на вулиці Сагайдачного). З розбудовою центру Тернополя торгівля відступила, майдан почав впорядковуватися. Із 1883 року облаштовану його частину називають площею Собєського. З 1892 року тут формується гарний міський сквер — одне із улюблених місць відпочинку тернополян. Впорядкування його завершилось у 1895 році, і площа обійняла 2932 квадратних метри. Частина майдану, прилегла до костелу, називалась Домініканською площею.
Навколо площі сформувалося первісне культурно-ділове осереддя Тернополя. В одному із будинків, що оточували майдан, тривалий час знаходився магістрат, який перемістився сюди із ринку.
Принагідне згадаємо історію міського самоврядування. Хоча Тернополю у 1548 році надано магдебурзьке право, воно не було повним, оскільки місто мало власника. Міське самоуправління творила виборна влада (радні, райці, консули), а також лава присяжних — судовий орган. Разом ці дві колегії творили магістрат. Правда, лавники займалися карними справами, інші були у компетенції радних. Рада поповнювалася із членів лави. Бургомістра Тернопіль тоді вибирати не міг, його місце займав іменований власником війт із широкою виконавчою владою. Присуди лави затверджував представник пана, який урядував на замку і називався старостою-державцем. Інколи його ще називали підстаростою, або ж намісником. Після нього можна було апелювати тільки до власника міста — дідича.
Обов'язком ради було хоча б раз на тиждень, або щоразу, коли виникала потреба, збиратися на ратуші й вирішувати справи міської громади. У її віданні було дотримання доступних цін на їжу й напої. Продавців, які порушували розпорядження райців, карали. Рада також пильнувала пекарів, різників та шинкарів, щоб не було обману у вазі й мірі. Радні (консули) мали також запобігати сваркам у місті, боронити від кривд вдів і сиріт, не дозволяти такі шкідливі ігри, як карти, кості тощо й викорінювати їх.
Із входженням Тернополя у 1772 році до складу Австрії в міському самоуправлінні відбулися зміни: до складу магістрату стали входити бургомістр, два асесори (засідателі), синдик (правник, уповноважений вести справи) і касир. У компетенції магістрату були: адміністративна влада у місті, фінансові справи, поліція, громадський маєток міста, збір податків, судівництво та перепис мешканців. Офіційна мова — німецька. Оскільки піддані не володіли нею, то урядовцями набирали німців або чехів. Відтак у Тернополі з'явилися представники цих національностей. Міська поліція на той час складалась із капрала і шести поліцаїв.
З часом в органі міського самоуправління відбувалися зміни. 1828 року штат магістрату поповнився секретарем, протоколістом, канцеляристами, писарем та ревізом поліції. Тоді ж була введена посада міської акушерки, а з 1831 року — міського лікаря. Збільшилося й число обслуговуючого персоналу — його поповнили судовий возьний, колодязник, охоронець міської каси та доглядач міського годинника, поліцаїв стало 12, нічних сторожів — 6. У 1841 році відбулося чергове поповнення штату магістрату.
Після реформи судівництва в Галичині 1853 року магістрати втратили судові функції.
А життя міста йшло своїм трибом. У ярмарковий гомін площі часто вривались удари бубна та голос глашатая, що виголошував розпорядження міського управління. Так було аж до 1872 року, коли магістрат із будинку Стахевича переїхав до "старої пошти" (детально у розділі "Стара пошта — ратуша").
У будинку купця Валентина Стахевича (стояв біля ощадного банку, до наших днів не зберігся) після переїзду магістрату розмістилась учительська семінарія, відкрита 1 вересня 1871 року. Першим її директором став Северин Дністрянський. Навчання розпочав один курс семінарії і 4-класна школа вправ при ній. Семінарія була двомовною, а кількість класів з українською і польською мовами навчання однаковою (детальніше "Вулиця Міцкевича... ).
До наших днів на площі зберігся ошатний будинок — міська ощадна каса (тепер відділення Ощадного банку України). Наріжний камінь під її будову освячено у серпні 1895 року. Тоді міська каса ощадності відзначала своє 25-річчя. Основою для її створення послужили 14000 гульденів, отримані містом за ґрунт, забраний під будівництво залізниці. За ті кошти придбали асигнації іпотечного банку із високою процентною ставкою. Ці гроші становили міський громадський фонд, на основі якого 2 січня 1870 року закладено міську ощадну касу. Діяла вона при магістраті аж до спорудження власного будинку. Про його спорудження одна із львівських газет у 1896 році писала: ..."За 25 років існування каса ощадності в Тернополі так добре розвивалась, що змогла закупити землю на площі Собєського і приступила в минулому (1895 році — авт.) до будови власної камениці коштом 70000 золотих ринських. Ця камениця гарної архітектури була би справжньою оздобою міста, коли б не була частково зміщена в глибину відносно інших камениць." Третій поверх надбудовано значно пізніше — у 1962 році.
Неподалік Старого замку і площі, в запліччі семінарії, діяло одне з найстаріших тернопільських підприємств — крохмальня (будівля знищена під час Другої світової війни). Заснувала її французько-голландська фірма, спокусившись тим, що в околицях Тернополя вирощувалось багато дешевої картоплі. Але проіснувало це підприємство недовго: у 1877 році фірма збанкрутувала і змушена була закрити крохмальню. ЇЇ майно викупило місто на казарми та житло для офіцерів, заплативши 21000 золотих ринських. Велику залу винаймали також для театральних виступів, коли сцену у Новому замку ще не відбудували після пожежі. Саме тут виступала Львівська опера, що приїхала 17 липня 1877 року на відкриття Крайового з'їзду Педагогічного товариства. У цій же залі концертував оперний оркестр. Тут 15 червня 1879 року, після повернення із подорожі до Північної Америки, виступав із рефератом Генрик Сенкевич. Тема еміграції була актуальною, бо передувала хвилі еміграції галичан за океан.
2 січня 1897 року вступила в дію Тернопільська телефонна станція. Спочатку вона мала тільки 41 абонент. В основному це були державні установи. Користуватись телефонним зв'язком можна було тільки через центральний комутатор, що містився у тій же кам'яниці Стахевича на площі Собєського. З новим 1908 роком у Тернополі вступив у дію міжміський телефонний зв'язок. Можна було розмовляти декілька годин на день. У цьому ж будинку працював і телеграф. Поряд із згадуваним будинком В.Стахевича знаходились "Полковничі палати".
Було в історії Тернополя і Тернопільщини й таке адміністративне утворення як Тернопільський край (1809—1815). Протягом 1809 року Тернопільщина чотири рази переходила з рук у руки: спочатку — австрійське правління, потім — так зване французьке-галицьке військо, представником якого була президія уряду адміністрації Тернопільського повіту під протекторатом найяснішого цісаря і короля його милості Наполеона Великого. Прикриваючись нею, поляки вимагали від населення рекрутів та харчів для армії. На зміну президії 20 червня 1809 року прийшла австрійська влада. Та й вона протривала всього сім днів. Від 28 червня до 14 грудня було встановлено російське та австрійське цивільне управління. За Шенбрунським трактатом Східна Галичина перейшла до Росії.
За тим договором Росія отримала 400 000 галицького населення, але без міста Бродів, на яке дуже сподівалася. Указом Олександра І від 14 серпня 1810 року цю територію назвали "Тернопільським краєм". Керувати ним доручили Ігнатію Антоновичу Тальсу. Аж 6 серпня 1815 року ця територія знову ввійшла до складу Австрії.
Саме в російський період у місті з'явилася будівля на розі тодішнього торговельного майдану і вулиці Костельної, її назвали Полковничими палатами, це був осідок військового керівництва на чолі із полковником.
Зведені вони були спочатку як одноповерховий будинок у стилі класицизму, з характерними колонами. Дещо пізніше австрійська влада добудувала другий поверх. В австрійські часи тут розміщалось управління Тернопільської округи. З цією будівлею пов'язане перебування у Тернополі 20 жовтня 1851 року цісаря Австрії Франца-Йосифа І. На "рогатці" при в'їзді в місто його зустріли представники міської влади і цехів із хоругвами, врочиста зустріч цісаря відбулася на майдані перед Полковничими палатами. Було споруджено спеціальну гарно оздоблену арку. Високого гостя вітали бургомістр, місцева цивільна і військова влада, духовенство латинського і греко-католицького обряду, а також представники єврейської громади. Великий натовп вітав цісаря, який вийшов на балкон будинку, співом гімну та захопленими вигуками. Увечері центр міста залили вогні ілюмінації.
У 1887 році спадкоємець престолу, архікнязь Рудольф подорожував містами Галичини. У Тернополі з цієї нагоди підготували регіональну етнографічну виставку. Після зустрічі на залізничному вокзалі гість вирушив у Полковничі палати.
Про ці події залишив спогади відомий громадський діяч О.Барвінський: "Місто Тернопіль було святково прибране і приготовлене на приїзд архікнязя, перед двірцем і вулицями нагромадились тисячі народу. Коли вже смеркалося, а вулиці засіяли рясним світлом, прибув архікнязь Рудольф зі своєю свитою і намісником Ф.Залєським, а після повитання з автономічними, державними, духовними і військовими властями удався достойний гість до Полковничої палати при нинішній площі Собєського".
Наступного дня високого достойника вітали представники українських товариств. Після того архікнязь у супроводі членів організаційного комітету вирушив до міського парку на етнографічну виставку.
Ось така цікава сторінка історії Тернополя, пов'язана з Полковничими палатами, які ще також відомі як "оберстґебойде" або "оберштґебойда". У подвір'ї палат діяла перша метеорологічна станція. Служила ця споруда й осідком для керівництва військових одиниць, що дислокувались у місті, та військово-спортивного товариства "Креси". Під час боїв за Тернопіль навесні 1944 року її знищили. Наприкінці п'ятдесятих на місці Полковничих палат виростає житловий будинок.
У глибині, за ощадною касою, що виросла на місці давнього будинку Стопчинського, в якому деякий час містились окремі класи першої у Тернополі гімназії, і Полковничими палатами лежала велика земельна ділянка, пожертвувана фонду убогих. Перші пожертвування для поліпшення долі злидарів міщани започаткували ще у 1762 році. Відав цим фондом аж до 1867 року римо-католицький парох, а потім фонд перейшов у відання магістрату. У 1878 році на пожертвуваній землі виріс дерев'яний будинок притулку для убогих, досить пристойний на ті часи. У час Першої світової війни будинок знищили.
Площі судилося стати свідком багатьох історичних подій. У 1848 році в Галичині було створено першу політичну українську організацію — Головну Руську Раду, яка найбільше спричинилася до відродження національного життя в краї. Очолив її єпископ Григорій Яхимович, а згодом — Михайло Куземський. Активними членами були: Іван Борисикевич, Михайло Малиновський та Теодор Леонтович. 15 травня того ж року у Львові вийшов перший номер "Зорі Галицької" як орган цієї політичної організації. Статут цього осередку розробив його заступник голови Головної Руської Ради Іван Борисикевич, священик з с. Увисла Гусятинського повіту, посол до державної ради і сейму був одним із перших, хто взявся створювати у великих містах Галичини філії Головної Руської Ради, названі тоді посестрами. Така філія утворилася в 1848 році у Тернополі. Головою окружної ради став о. Михайло Білинський.
Одним із пунктів програми Головної Руської Ради було формування руської гвардії. При Головній Руській Раді організували полк руських стрільців. До створення української гвардії взялися і в Тернополі, її хоругву освятили на площі Собєського, Пізніше вона зберігалася у Середній церкві. На одному боці хоругви був зображений хреститель Русі князь Володимир, на другому — герб Галицького князівства — лев, що спинається на скалу.
Важкі випробування випали на долю міста у час Першої світової війни. Вже у перші дні після кількагодинної битви його зайняли російські війська. До окупованої Росією території належали тодішні Тернопільський, Збаразький, Скалатський, Теребовлянський, Копичинецький, Чортківський, Борщівський, Заліщицький, Городенківський, Снятинський повіти та північна частина Буковини. Верховна влада після революції належала крайовому комісарові. Ним став Дмитро Дорошенко — пізніше член Центральної Ради, а при гетьманськім уряді — міністр закордонних справ, відомий історик.
Відгомін Лютневої революції і зречення царя у березні 1917 року не оминули Тернополя. У цей час українці з російської армії створили місцеву громаду Українського військового клубу ім. Гетьмана Полуботка , який почав українізувати військові підрозділи, де служили українці. Це були паростки пізнішої Армії УНР.
У цей час площа стала улюбленим місцем маніфестацій та мітингів. На світлинах тернопільського фотографа В. Ляуба зафіксовано події тих днів. У місто прибували агітатори, одні агітували за продовження війни аж до перемоги, інші — проти. 15 червня 1917 року вулицею Третього Мая проїхало авто із головою Тимчасового уряду Олександром Керенським. Солдати вітали Олександра Федоровича криками "Ура!". Він виступив перед вояками, що вщерть заповнили площі Собєського та Домініканську, із балкона готелю Пунчерта (на розі сучасних вулиць Сагайдачного і Йосифа Сліпого). Керівник російського уряду говорив про крах старого режиму і перемогу демократії, про рівність і волю. Аргументи Керенського були досить вагомі: "Хто не хоче воювати, той не буде брати участі у розподілі землі". Цей виступ мав певний вплив на бойовий дух армії. Тим часом штаб союзників Росії почав розробляти план наступу. Згодом до Тернополя прибуває бельгійський міністр Еміль Вандервільде, який виступив перед солдатами від імені союзників. Тоді-то у місті створюються "батальйони смерті". Але бойового духу вистачило ненадовго: після триденних боїв під Тернополем здеморалізована російська армія відступила. Незабаром повернулась австрійська влада. У місті відчувалась нестача харчів і всього необхідного для життя. А з Наддніпрянської України долинали вістки про творення Української Держави. Наближалось 1 листопада 1918 року.
З проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки завирувало нове життя і в Тернополі. Вже в перші дні ЗУНР першочерговим завданням уряду були організація і формування військових сил для боротьби на фронті, мобілізація всіх ресурсів для потреб війни, в якій вирішувалася доля української держави. 24 листопада уряд ЗУНР звернувся до населення із закликом "Український народе!", де читаємо: "Бийте у дзвони на всенародну тривогу і кличте всіх своїх синів, чоловіків, братів під зброю на оборону свого життя перед убійною рукою ворога. Чим більше вас стане проти ворога, тим швидше побіда, тим ближче буде мир! До зброї за волю і землю!" Услід за зверненням уряд почав здійснювати конкретні заходи з військового будівництва, забезпечення війська зброєю та амуніцією. Важливу роль у розбудові Галицької армії зіграли обласні, окружні та повітові військові команди, створені за наказом Державного секретаря Військових справ. До речі, уся територія ЗУНР поділялась на 3 військові області (Львів, Тернопіль, Станіславів), кожна з яких поділялась на чотири округи (по 5—8 повітів). Кожну округу очолював окружний військовий комендант, який відповідав за набір новобранців, їх вишкіл і поповнення армії боєздатними частинами.
Тернопільська окружна військова команда, очолювана отаманом УСС Никифором Гірняком, на базі колишнього 13-го полку австрійської піхоти організувала кіш — 1-й подільський полк, урочисте освячення якого відбулося 3 грудня 1918 року на площі Собєського. З промовами виступили К. Левицький, П. Бубела, П. Карманський, командир полку В. Грабач, а священик о. В. Кузьма поіменував полк та освятив його. Полк назвали іменем Симона Петлюри. Відбувся військовий парад, в якому також взяла участь воєнізована сотня тернопільських студентів і гімназистів. Полк відразу вирушив на фронт під Львів.
А в Тернополі тоді стояв піхотний полк з-під Козятина. Перебування в місті війська з Наддніпрянської України викликало небувалий інтерес серед тернополян, особливо молоді, стало наочним виявом єднання, спільності історичної долі українців по обидва береги Збруча.
У листопадові дні в Тернополі організовано два курені, що взяли участь у боротьбі за Українську Державу. Крім того, у місті створено єврейський курінь, який воював у складі І корпусу Галицької армії. Виріс він із сотні міліції, створеної з ініціативи єврейського населення для охорони і оборони дільниці міста.
У часи ЗУНРу в згадуваному готелі Пунчерта (пізніше готель Флісса), що прилягав до майдану, працювала радіостанція.
Під час Першої світової війни Тернопіль вісім разів переходив із рук в руки. Перед війною, у 1914 році населення міста становило 35.2 тисячі, а в час війни це число зменшилося до 30.9 тисячі.
Площі судилося бути свідком проголошення більшовицьких Галревкомівських декретів короткочасного існування у 1920 році влади, принесеної на багнетах Червоної армії. У час Західноукраїнської Народної Республіки площу Собєського перейменували на площу Мазепи. Коли ж за Ризьким мирним договором західноукраїнські землі відійшли до складу Польщі, площі повернено попередню назву.
21 березня 1921 року на цьому майдані вітали главу міжвоєнної Польщі Юзефа Пілсудського. Відправлялась польова Служба Божа, освячувались військові прапори. Пілсудський вручав бойові нагороди.
11 листопада 1935 року на площі відкрито перший у тодішній Польщі пам'ятник маршалу Ю. Пілсудському. Його автор — скульптор Аполлінарій Ґловінський. У 1940 році за наказом радянської влади пам'ятник знищили, а майдан назвали площею Свободи. Сьогодні — це майдан Волі, де встановлено пам'ятник Данилові Галицькому.
Навколо старовинного майдану сформувались вулички. Серед них — вулиця Перля (про неї окрема розповідь). Декілька старих будинків з оригінальним оздобленням збереглось на вулиці, що носить ім'я патріарха Йосифа Сліпого (стара назва Рейтана, а в радянські часи — Зої Космодем'янської). Анотаційна дошка на наріжному будинку нагадує про те, що названа вона в честь ісповідника віри, уродженця с. Заздрість Теребовлянського району, випускника Тернопільської української гімназії блаженнійшого Йосифа Сліпого. Символічно, що ця вулиця веде до катедральної греко-католицької церкви. Тут зберігся будинок (сучасний № У), в якому у 1887,1898 і 1905 pp. зупинявся Іван Франко. Тоді письменник замешкав у свого приятеля, відомого адвоката Северина Даниловича — одного із засновників Української радикальної партії. Меморіальна дошка засвідчує, що тут бував і Василь Стефаник. Цей будинок кінця XIX століття зазнав значних змін. На сучасній вулиці збереглось ще два будинки №№ 5 і 7. їх архітектурне обличчя майже не зазнало змін. Однак вони потребують ремонту та реставрації.
Добігає до майдану ще одна давня вулиця. Первісна її назва — Костельна. Згодом її назвали в честь польського повстання 1863 року вулицею 29 листопада. Теперішня її назва (Листопадова) нагадує про Історичний Листопадовий зрив 1918-го — проголошення української державності на західноукраїнських землях. Із історичних будівель цієї вулиці до наших днів дійшов будинок (сучасний № 3) акціонерного іпотечного банку, закладеного у 1867 році. Банк надав дешеві кредити під заставу нерухомого майна, зокрема землі. Поряд, дещо більше у глибині вулиці, зберігся ще один старий будинок (сучасний № 5, тепер міська рада). У ньому працювало командування місцевої дивізії і офіцерське казино, освячене в 1927 році.
Історія будинку (сучасний № 4) пов'язана із сестрами йосифітками. У 1904 році у Тернопіль прибули французькі черниці ордену святого Йосифа, яких популярно називали сестрами йосифітками. Вони заклали свій учбовий заклад із інтернатом, який за традицією називали пансіоном. Навчання розпочалось у вересні 1905 року. Освячення школи і пансіону французьких сестер відбулося 2 листопада цього ж року. Складався пансіон із трьох нижчих і трьох вищих класів і став зародком ліцею, відкритого у 1908 році. Керував ним директор 1-ї гімназії Маврикій Мацішевський. Ліцей був середньою школою і давав право вступу до університету на правах надзвичайної слухачки із складанням державного екзамену на вчительку жіночих ліцеїв. Це був елітарний навчальний заклад для доньок заможної міської верхівки і навколишніх панів-дідичів. Крім предметів, передбачених програмою народних шкіл, тут вивчали англійську, французьку та німецьку мови. 4 травня 1910 року у ліцеї сестер йосифіток відбулась перша матура. Свідоцтва зрілості отримали дочки тернопільського бомонду/ З 1910—1911 навчального року ліцей почав поступово реорганізовуватись у жіночу реальну гімназію.. У вересні 1911 року навчалось 74 учениці, з них 595 — римо-католицького віросповідання, 5 — греко-католицького, 8 — іудейського і 1 — вірменка. У лютому 1911 року сестри отримали дозвіл на відкриття гімназії. На кінець 1911 — 1912 навчального року у двох класах гімназії навчалась 31 учениця, а в З—6 класах ліцею — 63 учениці. Напередодні війни у 1913—1914 навчальному році реальна гімназія вже мала 4 класи, а в ліцеї залишилися тільки 5 і 6 класи.
Спочатку навчальний заклад французьких монахинь містився у просторій кам'яниці на розі вулиць Міцкевича і Словацького. А з 1912 року перейшов у новозбудований будинок на вулиці 29 листопада. У новобудові був водогін, центральне опалення. Крім класних кімнат, учениці користувалися просторими залами для конференцій, відпочинку та спортивних занять. Другий поверх займали спальні кімнати вихованок.
Однак першою спробою дати тернопільським дівчатам середню освіту було створення приватного Вищого наукового закладу для дівчат Ліпінських — єдиного на той час на Поділлі — закритого у 1879 році. Будинок Ліпінських (рідні відомого польського скрипаля Кароля Ліпінського) у 50— 60 роках XIX ст. був одним із осередків музичного життя Тернополя.
Із вибухом Першої світової війни ліцей припинив свою діяльність, сестри виїхали із міста. Згодом приміщення продали, і з 1 вересня 1921 року в ньому розташувалось воєводське управління — адміністративний орган, що відав усіма сферами життєдіяльності тогочасного Тернопільського воєводства (поняття "воєводство" відповідає сучасному "область"). У Державному архіві Тернопільської області зберігся великий за обсягом фонд цього органу влади. Він охоплює документи з історії нашої області в основному за 1921—1939 роки. Тепер у будинку № 4 на сучасній вулиці Листопадовій, що досить добре зберігся, діє прокуратура Тернопільської області.