IV. Ідеологічна боротьба з полонізацією. Братства. Берестейська унія.

Пригадаємо, що Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, не змогла остаточно знищити рештки українських державних традицій, бо свідоме українське громадянство стало до оборони і боротьби з польським політичним, соціально-економічним і релігійним наступом.

Велику роль у боротьбі українського народу проти наступу католицизму й польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х роках 16 ст. розгорнуло Львівське братство. Братства, членами яких були переважно цехові ремісники, торговці, матеріально підтримували свої церкви, допомогали хворим, бідним, старим, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів тощо. Згодом братства все ширше включалися в суспільно-політичний руд — відкривали друкарні і школи, організовували друкування полемічних творів, спрямованих проти католицизму на захист православ'я і права українського народу на свою національно-релігійгіу самобутність і незалежність.

Польський уряд та Ватикан намагалися повністю підкорити собі, окатоличити український народ. Та добровільно окатоличувалася лише частина української верхівки. Щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії — об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю Папи римського. Ця ідея знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами. Унію підтримували й деякі православні єпископи, а також київський митрополит Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися у політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули “князів церкви”, засідали в сенаті і залежали тільки від Папи римського і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. в м.Бересті був скликаний церковний собор. Та оскільки на ньому були присутні як прихильники, так і противники унії, собор розділився на два окремих собори: православний і уніатський. Останній 18 жовтня 1596 р. проголосив унію. За цим актом замість православної церкви в Україні створилася уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована Папі римському. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковно-слов'янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.

Крім релігійних питань, в уніатстві велике місце посідали національні та політичні питання. Важливу роль у боротьбі проти унії та католицизму, в справі зміцнення національної свідомості відіграли полемічні твори, що були спрямовані на захист не лише православної

віри, а й незалежності України, на забезпечення самостійності українського народу. Серед авторів цих творів необхідно назвати Івана Вишенського з його “Посланням єпископам-відступникам, від православ'я” та Христофора Філалета, автора відомого “Апокрисиса”. Література полемістів утягнула суспільство в першу справжню ідеологічну полеміку, вона сприяла піднесенню рівня усвідомлення народом самого себе і свого місця в навколишньому світі. Церковна боротьба в Україні переросла на визвольну і загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади.

V. Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу

V. I. Генеза українського козацтва.

Слово “козак” у перекладі з тюркської мови означає “вільна людина”, “воїн”, “сторож” і вперше зустрічається у половецьких джерелах 13 ст., візантійських та італійських витоках тієї ж доби для означення озброєних людей, які у східноєвропейських степах, на Чорноморщин'і давали відсіч татаро-монгольським завойовникам, охороняли кордони, супроводжували купецькі каравани, а у період між військовими справами підтримували своє існування землеробством, тваринництвом, рибальством, полюванням, торгівлею сіллю, селітрою тощо.

Щодо концепцій виникнення козацтва, то, не зважаючи на їх розмаїття, всі вони сходяться в одному — зародження козацтва обумовили соціально-політичні зміни, що відбувалися на українських землях, внаслідок їх захоплення іноземними державами. Давайте пригадаємо, що нам відомо із попередньої лекції про устрій Великого князівства Литовського? Всі землі Литви вважалися державною власністю і були поділені на ділянки, що називалися службами (приблизно по 200 десятин). Ці служби уряд роздавав всім бажаючим, але за умови доставляти на службу одного озброєного чоловіка до війська великого князя. Уся територія Великого князівства була поділена на землі і повіти. В кожному повіті був замок, де жив повітовий староста чи воєвода, що був головою адміністрації, суддею і військовим начальником того краю. Там, де природні умови були сприятливими, люди охоче брали служби, а у степових районах, де було мало води та час від часу нападали кочівники, землі пустували. Литовські князі вирішили незайняті землі роздавати не окремим бажаючим, а громадам, ясна річ, що громада забов'язувалася постачати у військо князя озброєну людину. Так виник громадсько-вічовий устрій системи Речі Посполитої. Боротьба козаків за справедливе розв'язання релігійних суперечок перетворилася на один із основних напрямів діяльності Війська Запорізького. Козацькі депутати неодноразово втручалися у сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої протести у місцеві та вищі органи влади Речі Посполитої.

Існування Запорізької Січі, як цілком самостійної сили, набуло міжнародного визнання. До Січі приїздили представники Австрії, Швеції, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Тут укладалися міжнародні угоди, велися дипломатичні переговори.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Найбільш рельєфно ця політична альтернатива державним структурам Речі Посполитої виявлялася в роки збройної боротьби, яка загострювала соціальні, релігійні та етнічні суперечності, генерувала у середовищі козацтва нові ідеї. В 1616 р. польський сейм визнав той факт, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка. Багаторічне функціонування Запорізької Січі, по суті, становило новий етап формування Української національної держави. Дух козацтва, який опанував всю Україну, охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку наступного етапу утвердження на українських землях державних органів управління. Держава, яка виникла в роки визвольної боротьби 1648—1654 рр., була її суспільно-політичним дітищем.