Тема 1. Історичні передумови формування української дкржавності.

• Археологічні дослідження території України. Первісні люди та їх спосіб життя. Неолітична революція. Трипільська культура. Традиції трипільської культури в культурах пізніших народів.

Археологічні дослідження території України. Одним із перших археологічних досліджень на території України вважають розкопки Десятинної церкви у Києві в 30-х роках XVII ст., проведені з ініціативи митрополита П.Могили. А перші наукові розкопки в Україні були здійснені поблизу с. Кучерівка, де в 1763 р. за наказом Новоросійського губернатора О.Мельгунова розкопали скіфський курган.

У 1771 р. російський сенат дав вказівку землемірам відзначати на топографічних планах залишки старовинних курганів, руїн, валів тощо, завдяки чому багато археологічних пам´яток було документально зафіксовано ще у XVIII ст. Велике значення мала також організація "вчених подорожей", у тому числі й по Україні. Результати таких подорожей відбиті, наприклад, у публікаціях академіка П. Палласа (їздив по Криму в 1793-1794), англійської письменниці Марії Гюртрі, яка побувала в Південній Україні, у творах "Дозвілля кримського судді" П.Сумарокова (1803-1805), "Подорожі по Тавріді в 1820 р." І.Муравйова-Апостола.

У 1821 р. відомий поет В.Капніст після подорожі по Криму звернув увагу міністра народної освіти Росії А.Голіцина на руйнування археологічних пам´яток. У відповідь на це до Криму були відряджені академік Е.Келер та архітектор Е.Паскаль. Після поїздки вони домоглися від уряду асигнувань для реставраційних робіт у Керчі та Херсонесі.

Першими археологами тоді виступали не науковці, а військові. Й серед них – дослідник керченських курганів начальник флотилії Н.Патініоті (1812), катеринославський генерал-губернатор В.Каховський, який описав старовинні руїни між Південним Бугом і Дністром. Розкопками займалися здебільшого іноземці, що перебували на російській службі й були обізнані з досягненнями археології в Європі. Це, наприклад, грек П. Ніковул, голландець І. Бларамберг (Одеса), француз П.Дюбрюкс (Керч). Останній у 1811 р. почав дослідження пантікапейського некрополя.

В 1839 р. було створено Одеське товариство історії та старожит- ностей – одне з перших наукових історичних товариств в Європі. Воно видавало "Записки Одесского общества истории и древностей" (з 1844 по 1919 рр. вийшло 33 томи), реставрувало археологічно-архітектурні пам´ятки тощо.

В 1824 р. в Києві почалися розкопки Десятинної церкви. В 1838 р. були розкриті руїни Золотих воріт. У 1834 р. в Києві відкрився університет, а через рік у ньому вже діяв "Тимчасовий комітет пошуків старожитностей". Зібрані ним знахідки надходили до Київського університету, де 17 березня 1837 року був організований археологічний музей. У 1859 р. була заснована Археологічна комісія (діяла до 1917). Поряд із розкопками проводилося й вивчення історії Києва. Активну діяльність із фіксації археологічних пам´яток України розгорнула створена в 1843 р. у Києві Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. В 1845-1846 рр. співробітником цієї комісії був Т.Шевченко. Археологічні дослідження другої половини XIX ст. – початку XX ст.охопили майже всю територію України. Археологія стала однією з провідних навчальних дисциплін в університетах Києва, Одеси, Харкова, Львова. Почалося дослідження пам´яток епохи палеоліту, трипільської культури, курганів епохи міді, бронзи, розкопки античних міст Північного Причорномор´я. Досліджувалися городища раннього залізного віку, скіфські, так звані "царські" кургани – Чортомлик, Солоха та ін., слов´янські та давньоруські пам´ятки (Чорна могила в Чернігові).

Після революції 1917 р. археологічні дослідження не припинилися. В 1918 р. на Полтавщині виникло Українське наукове товариство дослідження й охорони пам´яток старовини та мистецтва, що ви давало свої "Записки". В 1919 р. була створена Комісія зі складанню археологічної карти України – перша археологічна установа Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). В той же час у Києві продовжувало працювати Українське наукове товариство зі спеціальною секцією археології.

В 1921 р. у складі ВУАН була організована Археологічна комісія – вища наукова установа республіки в галузі не тільки археології, а й мистецтвознавства, архітектури, музеєзнавства, етнографії.

В 1923-1924 рр. її перетворили на Всеукраїнський Археологічний комітет (ВУАК), котрий одночасно був головним органом української науки у справі охорони та реставрації стародавніх пам´яток. Комітет мав широке представництво як в Україні, так і за кордоном.

В повоєнні роки Інститут археології, крім польових експедицій та широкомасштабних розкопок, підготував історію розвитку археології та спеціальну археологічну бібліографію пореволюційного періоду в СРСР та Україні: "Нариси стародавньої історії Української РСР"; "Археологія Української РСР (1918-1980)", "Археологія Української РСР (1971-1975)".

Крім Інституту археології АН України, археологічні дослідження в нашій державі проводять й інші установи Академії наук: відділ археології Інституту суспільних наук у Львові, Інститут зоології АН України, Археологічний музей АН України (Київ), Одеський археологічний музей АН України, а також наукові колективи університетів, педагогічних інститутів, музеїв Міністерства культури України.

У березні 2004 року Верховною Радою України ухвалено Закон України "Про охорону археологічної спадщини". Цей Закон регулює відносини, пов´язані з охороною археологічної спадщини України – невід´ємної частини культурної спадщини людства, вразливого і невідновлюваного джерела знань про історичне минуле нашої країни. Закон також визначає права та обов´язки дослідників-археологів, державних та наукових установ, міжнародне співробітництво щодо археологічної спадщини, подає науково обґрунтовану термінологію багатьох понять, таких як археологічні розкопки, розвідка, дослідження, наукова експертиза, пам´ятки археології тощо.

Закон про археологічну спадщину має допомогти краєзнавцям у вивченні історії свого краю, їх співробітництві з археологами-дослідниками, організувати охорону та збереження археологічних пам´яток, вести роботу з так званими "чорними" археологами.

Первісні люди та їх спосіб життя. Перші предки людини жили в теплих краях. Наприклад, у Східній Африці вони з'явилися більше 2 млн. років тому, їх називають ще первісними людьми.

Ці люди не вміли розмовляти і спілкувалися один з од­ним за допомогою різноманітних звуків. Мозок у них був розвинутий краще, ніж у мавпи, але, звичайно, не так, як у сучасної людини.

Первісні люди не могли вижити поодинці, тому об'єд­нувалися у невеликі групи – первісні стада. Шукаючи їжу. вони збирали їстівні плоди, трави, корені, комах, тобто займалися збиральництвом. Люди не знали металів: необ­хідні їм ножі, сокири, рубила – примітивні знаряддя пра­ці – виготовляли з каменю або за допомогою каменю, тому час, коли вони жили, називають кам'яним віком.

Уміння виготовляти знаряддя праці було головною ознакою, яка відрізняла людину вмілу від тварин.

Згодом людина навчилася користуватися вогнем. Це була справді велика подія. Люди почали готувати їжу на багатті, на вугіллі пекти м'ясо, яке було смачнішим і поживнішим від сирого. Вогонь зігрівав їх холодної ночі, розга­няв морок, відлякував диких звірів. За допомогою вогню первісні люди зробили ще один важливий крок до виходу зі світу тварин.

Поступово люди освоїли холодні регіони Європи та Азії. У більш суворому північному кліматі їм знадобилися на­дійні житла-укриття на випадок негоди, для захисту від вітрів і морозів. Люди почали селитися в печерах або збу­дованих ними землянках і куренях. Стіни куренів вони вкривали шкірами великих тварин, як це роблять сьогодні деякі північні народи. Шкіри тварин стали також першим одягом людини.

У холодних краях первісні люди не могли прогодувати­ся лише збиральництвом. Найважливішим заняттям стало полювання. З його розвитком з'явилася і перша зброя – спис – довгий загострений дрючок із дерева. Пізніше до нього почали прив'язувати кам'яне вістря. Зі списами по­лювали на звірів, а для риболовлі застосовували кістяний гарпун – короткий спис із гострим кістяним наконечником.

Черговим винаходом людей були лук і стріли. Це умож­ливило впольовувати тварин і птахів з великої відстані, завдяки чому у людей з'явилося більше їжі.

Приблизно 40 тис. років тому людина стала схожою на сучасну. Вчені називають її «людиною розумною».

«Люди розумні» жили вже не первісними стадами, а родовими абщинами. Що це означає? В общині всі бли­зькі і далекі родичі вважалися однією великою сім'єю. Там діяв звичай: один за всіх, усі за одного. Спільними були житло, запаси дров і їжі, кістки і шкури тварин. На чолі родових общин стояли досвідчені люди – старійшини. Декілька родових общин складали плем'я, яке очолювала рада старійшин.

У цих колективах провідна роль належала жінкам. Вони готували їжу, зберігали вогонь, народжували дітей і цим забезпечували продовження роду. Форму родового об'­єднання, в якому жінці належить провідна роль, в науці називають матріархатом (з грец. «влада матері»). Суспільну організацію у вигляді родових об'єднань нази­вають родовим ладом. Цю стадію розвитку пройшли у своїй історії усі народи Землі.

Наших предків у житті підстерігало чимало небезпек, вони бачили навколо себе багато незрозумілого, загадко­вого. Чому блискає блискавка і гримить грім? Чому вліт­ку жарко, а взимку холодно? Чому сняться сни і вмира­ють люди?

Виникла віра, що в кожній людині, у будь-якому пред­меті чи явищі природи живуть надприродні істоти – душа і духи. Душа залишає тіло людини під час сну. Вона зустрі­чається з душами інших людей, а сплячому про це сняться сни. Первісні люди вірили, що душі предків продовжують жити в далекій «країні мертвих», що душа людини інколи може переселитися у тварину або якийсь предмет, а дух тварини або предмета – у людину. Людина в цьому випад­ку ставала «перевертнем».

Духи тварин, предметів і явищ могли бути добрими і злими. Наймогутніших духів, старших над іншими, люди називали богами. До них зверталися з молитвою – про­ханням про удачу в справах. А щоб боги не відмовляли, їм робили пожертви. Люди виготовляли з різних матеріалів зображення богів і духів, щоб молитися до них і приноси­ти жертви. Такі зображення називають ідолами.

Вірування первісних людей у чаклунство, перевертнів, у духів і богів, наявність у людини душі та її життя після смерті називаються релігійними.

Люди вірили у надприродний зв'язок між твариною та її зображенням, створеним художником. Якщо перед полюванням намалювати оленя, зробити чаклунський об­ряд, вразивши списами це зображення, то воно буде вда­лим. До наших днів збереглися майстерно виконані первіс­ними художниками малюнки тварин у печерах Альтаміра в Іспанії і Ляско у Франції. Вік цих творів первісного мис­тецтва – від 14 до 17 тис. років.

Неолітична революція. Протягом VI-IV тис. до н. е. в житті людства відбувся якісний поворот – від збирання дарів природи й примітивного полювання люди перейшли до відтворювальних видів діяльності, тобто обробки землі і розведення свійських тварин. Британський вчений В. Чайльд невипадково назвав цей процес «неолітичною революцією». Це був якісно новий етап у розвитку людства, нової економіки, нового способу життя.

Характерними ознаками неолітичної революції були:

винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці (шліфування, свердління й розпилювання), з'явилися сокири, долота, тесла, кам'яні ножі;

виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів: розпочалося виробництво керамічного посуду (що дало змогу готувати варену їжу), прядіння, а згодом і ткацтво;

перехід до осілого способу життя; землеробство і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво; на зміну примітивному мотичному землеробству прийшла значно продуктивніша обробка землі з використанням рала і тяглової сили тварин (биків і коней);

активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили;

суттєві зрушення в демографічній сфері; наслідком неолітичної революції стало не лише суттєве зростання продуктивних сил, але і помітне покращення умов життя, збільшення харчових запасів, що призвело й до збільшення тривалості життя (до 30-32 років).

В епоху неоліту відбулося формування аграрної та скотарської культури, що спричинило соціальні зміни. Якщо раніше збирачі та мисливці розглядали здобуте ними продовольство як спільне для всіх членів роду, то в епоху неоліту воно поступово почало розподілятися між окремими групами чи особами. Поява залишків продовольства стимулювала виникнення своєрідної військової касти, адміністративного персоналу, служителів культу та інших груп населення, що безпосередньо не здобували його. Через ці процеси та явища почалася соціальна структуризація населення.

На території України виявлено понад 500 неолітичних пам'яток, а вчені виділили більше 10 неолітичних культур. Найбільш ранні з них знаходились на Закарпатті, у басейні Тиси та у Наддністрянщині і Над-бужжі. Унікальною пам'яткою епохи неоліту є Кам'яна могила – пагорб із кам'яних брил у степу поблизу Мелітополя. У печерах, що були, очевидно, святилищем одного або декількох навколишніх племен, виявлено численні зображення тварин – биків, коней, оленів, різьблених і мальованих на камені.

Трипільська культура. Трипільська культура – один з найбільш яскравих феноменів в енеоліті Південно-Східної Європи V – ІV тис. до н.е. Пам'ятки, що її презентують, розташовані на великій території від румунської Мунтенії і Трансільванії до Дніпра з заходу на схід і від Північного Причорномор'я до Карпат з півдня на північ.

Яскрава, витончена кераміка, розписана багатобарвними фарбами, глиняні скульптури, що зображують людей, тварин, птахів, моделі будинків, човнів, саней і багато інших виробів складають унікальний внесок у світову скарбницю старожитностей.

Перші пам'ятки трипільської культури були відкриті в західних областях України в середині ХІХ ст., але лише після розкопок В. Хвойкою наприкінці ХІХ ст. низки поселень у Середньому Подніпров'ї було визначено їх наукове значення, і вони були введені в науковий обіг. За назвою поселення, дослідженого В. Хвойкою на околиці с. Трипілля біля Києва, і була названа культура. Йому ж належить перша її періодизація. Надалі, після досліджень Е. Штерна, Н. Беляшівського, А. Спіцина, С. Гамченка, М. Болтенка й інших, був більш точно визначений ареал поширення пам'яток трипільської культури, встановлене співвідношення її з енеолітичними культурами Балкано-Дунайского регіону. У 30-40 рр. ХХ ст., завдяки активним роботам відомої дослідниці Тетяни Пассек, переходу до нових методів польових досліджень – широкими площами, була значно поповнена джерелознавча база, дороблена періодизація, яка складалася з трьох періодів у розвиткові культури: раннього, середнього (класичного) і пізнього. Ця періодизація зберегла своє значення дотепер, хоча з нагромадженням матеріалу вона доповнюється й уточнюється. Останні десятиліття в Україні плідно працювала і працює ціла плеяда дослідників – С. Бібіков, В. Даниленко, Т. Мовша, О. Цвек, В. Круц, В. Збенович та інші.

На сьогодні нам відомо за даними розвідок і розкопок більш ніж тисячу поселень трипільської культури. Частина їх вивчена на досить великій площі, а деякі (наприклад Бернашівка, Коломийщина І, Чапаївка) розкопані цілком. Отримані дані дозволили визначити характер забудови поселень, відтворити вигляд давніх жител та їх інтер'єру й, нарешті, реконструювати історію цього давньоземлеробського населення.

Можна вважати, що трипільська культура виникає завдяки змішанню населення неолітичних землеробських культур Балкано-Карпатського регіону (Криш, культура лінійно-стрічкової кераміки, Боян, Хаманджія, Петрешть) наприкінці V тис. до н.е.

Початок і більша частина часу існування трипільської культури збігається у кліматичному відношенні з м'яким, теплим і вологим атлантичним періодом, що сприяв активному розвиткові землеробського господарства. Палеоботанічні дослідження переконливо показали, що вже на ранньому етапі Трипілля землеробство становило стійке, давно сформоване явище й мало надійний фонд насіння.

У трипільський час вирощувалися різні сорти пшениці, ячменя, а також просо й бобові. У складі череди домашніх тварин відзначаються коливання, які відбивають порайонну господарську специфіку, але в цілому на велику рогату худобу приходиться половина всіх домашніх тварин, велика кількість свиней, кіз та овець – останні набувають найбільшого значення у південних регіонах під час фіналу існування культури. Крім того, трипільське населення активно займалося полюванням, рибальством і збиранням. У лісах і гаях, що оточували трипільські селища, збирали кизил, дику грушу, яблука й вишню. У річках і річкових протоках ловили рибу, причому окремі особини сома, що попадали на стіл трипільців, сягали довжини до 2 метрів.

Землеробський характер господарства при екстенсивному його веденні та ріст населення змушували трипільців періодично переселятися й освоювати землі за межами корінної території, що й обумовило поступове розширення культури в напрямку із заходу на схід.

Протягом раннього етапу (А) трипільське населення освоїло Пруто-Дністровське і Дністро-Бузьке межиріччя. На цій великій території формується кілька племен. Зараз у лісостеповій смузі між східними відрогами румунських Карпат (басейн р. Серет) на заході і Південним Бугом на сході відомо близько 150 поселень раннього етапу трипільської культури. Найбільш густо тут було заселене Середнє Подністров'я, де більшість ранньотрипільських селищ займало край першої надзаплавної тераси в 2–7 м над літнім рівнем води.

У трохи інших топографічних умовах знаходилися поселення Побужжя, що займали підвищені ділянки терас, схили струмків і балок у 15–20 м над водою. Селища, в яких жила ця людність, були невеликими і займали площу не більше двох гектарів; будівлі розташовувалися рядами або у вигляді кільцевої забудови. Житла були заглибленими (землянки) чи наземними, дерев'яно-глиняними, невеликого розміру. Вони звичайно складалися з одного-двох приміщень, у яких знаходилася купольна піч або відкрите вогнище, а також і хатнє начиння.

Візиткою трипільської культури є, безперечно, керамічне виробництво. Посуд виготовлявся вручну, стрічковим способом, причому технологія його виробництва (домішки до глини, обробка поверхні) мінялася в залежності від призначення тієї чи іншої групи посуду.

Випал здійснювався не тільки на відкритих вогнищах, але й у спеціальних горнах.

Щодо раннього етапу найчастіше зустрічаються різноманітні кухонні горщики. Для збереження харчових припасів використовувалися великі опуклотілі горщики-корчаги з циліндричним горлом. Досить велику групу складають так звані фруктовниці – неглибокі профільовані тарілки на порожньому циліндричному піддоні. Зустрічаються миски, невисокі круглі жаровні з прямим бортиком, великі конічні тази.

У тих випадках, коли посуд орнаментувався, він прикрашався заглибленим орнаментом – у першу чергу, це канелюри різної ширини у вигляді горизонтальних, вертикальних, косих рядів і концентричних кіл. Ми бачимо відбитки гребінцевого штампа і врізаних ліній, що оперізують тулово посудин у вигляді кутових, овальних, рідше – спіральних композицій. Викликає подив орнаментально-міфологічний сюжет, що передає образ змія-дракона, чиє подовжено-стрічкове тіло, що оперізує посуд, вінчає напівкругла голова з виступами-рогами і парою круглих очей з наміченою зіницею. Ретельна обробка поверхні, вишуканий візерунок додають цілій групі посуду особливу нарядність; можливо, вона була декоративна, парадна й застосовувалася при культових церемоніях.

З керамічним виробництвом зв'язана велика кількість глиняних зображень людини, що є предметами культу. Кількісно переважають антропоморфні статуетки, що передають жіночу фігуру. Ознаки статі іноді підкреслені врізаним трикутником. На ранньому етапі статуетки прикрашені врізаним спіральним візерунком, ромбами, квадратами, наколами, ямками, нерідко заповненими білою пастою. Звичайно вони зображують сидячу жінку з витягнутими ногами і відхиленим назад корпусом. Часто зустрічаються і невеликі глиняні крісельця з плоскою спинкою із сидячими фігурками. Чоловічі зображення зустрічаються дуже рідко. Знаряддя праці з кременю, каменю (сланець), кістки та рогу. Поселення Бернашівка

Великою кількістю матеріалів представлена зооморфна пластика – фігурки бика, свині, кози, собаки, птаха й інше Є й глиняні дитячі брязкальця, наприклад, у вигляді яйця, заповненого глиняними кульками.

Відомі нам знаряддя праці населення трипільської культури є типовими для цієї епохи. Вони, в основному, виготовлені з кременю, каменю, кістки і рогу. З кременю виготовлялися шкребки й ножі, пов'язані з обробкою шкір тварин; вкладні серпів, що кріпилися в прямій і вигнутій оправі; струганки; грубі свердла і розгортки, проколки і пилки; зброя – наконечники стріл і дротиків. Значні серії складають знаряддя з різних порід каменю для деревообробки (сокири, тесла, долота) і землеробські – мотики, виготовлені з глинистого і кременистого сланцю. Важливим знаряддям давніх хліборобів були зернотерки. Їх робили з піщаника, а іноді з граніту й інших порід каменю. Знаряддя домашнього побуту, виготовлені з рога і кістки: для шиття одягу і взуття – шила, проколки з розколотих трубчастих кісток тварин чи гострих уламків кісток; лощила для обробки шкір тварин, а також землеробські знаряддя: наконечники мотик із просвердленим отвором для поруків'я, рогові оправи серпів. Відомі кістяні рибальські гачки і гарпуни. Представлені і прикраси, нерідко з розколотих іклів кабана. З глини виготовлялися грузила для рибальських сіток, відтяжки ткацьких верстатів, зірчасті підвіски, циліндричні бусинки й інше.

Кількість мідних виробів, у цілому, невелика – це шила, рибальські гачки, буси-пронизки. З технічних прийомів трипільці засвоїли холодне й гаряче кування і зварювання, але, в цілому, металообробка в них була дуже архаїчною. Сировина для мідних виробів на цих етапах існування культури доставлялася з Балкано-Карпатського міднорудного басейну.