Загальна характеристика процесу соціалізації

Згідно з найпоширенішим визначенням соціалізація (від лат. socialis – суспільний) – це процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, со-ціальних ролей, норм, цінностей, необхід­них для успішної життєдіяльності в даному сус-пільстві. У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, від-повідні навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за умов стихійно­го впливу на особистість різних обставин життя, так і за умов цілеспрямованого формування особистості. Завдяки активності людини її життєвий шлях, відо-браження нею соціально-психологічної реаль­ності перетворюється в складну двосторонню взаємодію особистості та соціального життя. Складний процес взаємовпливу одне на одного і є джерелом розвитку та становлення індивіда. Активність індивіда зумовлена людською потре-бою належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою. На стадії переходу взаємовідносин і зв’язків стереотипні вимоги групи до поведінки індивіда спонукують його до вироблення відповідної лінії поведінки особи й вибору конкретного її варіанта.

У широкому розумінні поняття «соціалізація» вико­ристовується для визначення процесу, в якому людська іс­тота з певними біологічними задатками набуває властивос­тей, необхідних для життєдіяльності в суспільстві. Теорія соціалізації покликана визначити, під впливом яких соці­альних факторів виникають та усталюються ті або інші особ­ливості особистості, механізм цього процесу та його на­слідки для суспільства.

У вузькому розумінні соціалізація розглядається як про­цес, що забезпечує включення людини в ту чи іншу соці­альну групу або спільноту. Формування людини як пред­ставника гру-пи, тобто носія її цінностей, норм, установок, орієнтацій, передбачає вироблення в неї необхід-них для цього властивостей та здібностей.

Отже, соціалі­зації особистості ґрунтується на характеристиці соціально-психо­логічного типу особистості як специфічного утворення, продукту соціально-психологічного відображення соціального життя, соціаль­них відносин.

Соціалізація є одним із провідних процесів формування особистості. Цей процес здій-снюється за допомогою соці­альних механізмів, що забезпечують досягнення групових цілей. Дослідники, аналізуючи психологічні механізми со­ціалізації, виділяють серед них такі: за-своєння знань, умінь, навичок (О. М. Леонтьєв); імітація, ідентифікація, керів­ництво (Г. Гібш, М. Форверг); при засвоєнні системи со­ціальних відносин — переконання, ідентифікація, керів­ництво, а при засвоєнні предметної культури — навіюван­ня, адаптація, імітація, приклад та ін. (Б. Д. Паригін).

Треба розрізняти психологічні механізми соціалізації й ті фактори середовища, що є зовнішніми для психічного світу людини, але впливають на процес засвоєння соціальної ін­формації. До останніх можна зарахувати специфічні для фор­мування та життя людини факто-

ри мікро- та макросере­довища, які називаються соціальними інститутами. Соці­альні інсти-тути — це історично усталені форми організації спільної діяльності. Вони забезпечують спадкоємність у ви­користанні культурних цінностей, переданні навичок та норм соціальної пове-дінки. Це такі інститути, як сім’я, школа, установи та організації, неформальні групи, засоби масової інформації, комунікації, громадська думка тощо.

Розглядаючи соціалізацію як результат засвоєння й ак­тивного відтворення людиною со-ціального досвіду, можна виділити два її аспекти — типізацію та індивідуалізацію. Перший пов’язаний з формуванням типових для певної со ціальної групи, спільноти властивостей осо-бистості, стерео­типів, еталонів, норм поведінки. У другому аспекті інди­відуальність — не пере-думова соціалізації, а її підсумок. Розвиток людини розгортається в індивідуалізованих та конк­ретних умовах і ситуаціях, що характеризують життєвий шлях особистості. Засвоєння знань, що входять у суспільну свідо­мість, не може замінити людині її особистого життєвого досвіду.

Розширення та поглиблення соціалізації людини відбу­вається в трьох основних сферах: діяль-ності, спілкуванні та самосвідомості. У сфері діяльності соціалізація пов’язана із засвоєнням но-вих видів діяльності, спрямованих на виді­лення передусім особистісних смислів, найбільш значущих саме для конкретної людини певних видів та аспектів діяль­ності. У сфері спілкування соціалізація роз-ширює коло спіл­кування, збагачує його зміст, поглиблює розуміння інших людей, розвиває навич-ки спілкування. У сфері самосвідо­мості соціалізація означає формування власного «я» як ак­тивного суб’єкта діяльності, осмислення особистістю своєї соціальної належності, соціальної ролі, форму-вання само­оцінки та ін.

У процесі соціалізації виділяються окремі стадії. За прин­ципом відношення до трудової діяль-ності можна виділити три основні стадії — дотрудова, трудова, післятрудова. Дотрудова стадія, що охоплює дитячий, підлітковий та юнаць­кий вік, має два самостійні етапи: а) ранньої соціалізації, де провідною виступає ігрова діяльність, а її засвоєння відбу­вається шляхом імітації дій дорослих;

б) навчання. Трудова стадія стосується «зрілого» віку індивіда. ЇЇ специфіка поля­гає не стільки в за-своєнні, скільки в реалізації та поглиб­ленні соціального досвіду. Післятрудова стадія соціалізації по-в’язана з реалізацією потенціалу осіб пенсійного віку (Г. Андреєва).

Процес соціалізації людини невід’ємний від засвоєння нею соціальних ролей. Коли людина реалізує свої права та обов’язки відповідно до соціальних сподівань, то вона вико­нує певну соціальну роль. Роль означає соціальну функцію конкретної людини, певну модель поведінки. Вона зале-жить від певних соціальних норм, очікувань, стосунків і взаємо­зв’язків між людьми в процесі спільної діяльності. Індивідуальне виконання ролі має певну особистісну ознаку, зумовлену пере-дусім знаннями та уміннями перебувати в певній ролі.

Діапазон та кількість ролей, здійснюваних людиною, за­лежать від тих соціальних груп і видів діяльності, в які вона включена. Виділяють ролі соціальні, зумовлені місцем лю­дини в сис-темі об’єктивних соціальних відносин (профе­сійні, вікові ролі), та міжособистісні, які визначаються міс­цем людини в системі міжособистісних стосунків (лідер, ізолянт, ізгой). Розрізняють ролі офіційні (конвенціональні) — пов’язані з офіційними, формальними вимогами організа­ції, до якої належить людина, та стихійні, пов’язані з не­формальними, спонтанно виникаючими стосунками.

Отже, роль — це реалізована поведінка, що очікується від людини. Становище ж, яке займає людина в системі соціальних відносин при виконанні ролей, визначається по­няттям соціаль-ного статусу. Статус людини охоплює її пра­ва, обов’язки та привілеї, це інтегрований індекс станови-ща людини в суспільстві. За допомогою статусу оформлюються, упорядковуються, регламентуються взаємини та поведінка людей у групах, засвоєння відповідних тому чи іншому ста­тусу ознак і характеристик, мотивація соціальної поведінки та ін. Важливими характеристиками статусу є прес-тиж і авторитет як міра визнання оточуючими певних заслуг лю­дини.

Усвідомлюваний вибір, моральна орієнтація людини, що виявляється у відповідній поведінці та вчинках, пов’язані з поняттям «соціальна позиція». Позиція людини — це інтег­ральна, най-більш узагальнена характеристика, що показує становище людини в статусно-рольовій структурі групи. Пси­хологічно зріла людина формує сталу систему ставлень до важливих аспектів буття, для неї характерні цілісність та відносна стабільність поведінки в соціальному середовищі.