Після відновлення української державності

Як же склалися взаємини між ОУН та націонал-соціалістичною Німеччиною після проголошення відновлення Української Держави? Гітлерівська влада не те, що не визнала за українським народом права на незалежну державу, але повела проти ОУН нещадну боротьбу. Найперше — гітлерівці намагались примусити Провід ОУН скасувати Акт 30 червня, а коли це їм не вдалося, застосували проти ОУН і членів Українського Державного Правління жорстокі репресії, аж до розстрілів включно.

Уже через два дні після проголошення Акту, 3 липня, німецький підсекретар Кундт у Кракові викликав провідника ОУН Степана Бандеру на переслухання. Він намагався залякати С. Бандеру репресивними заходами, якщо ОУН не припинить діяльності щодо української державності. У відповідь на недвозначні погрози Кундта, Степан Бандера не лише схвалив Акт 30 червня, але й узяв на себе всю відповідальність за його проголошення, заявивши: «у цій боротьбі... ми виступаємо за незалежну й вільну Україну. Воюємо за українські ідеї й українські цілі». Під кінець переслухання Бандера підкреслив, що всі накази, які він видавав, не узгіднювались із жодними німецькими установами, а засновувалися «тільки на мандаті, що я одержав від українців». Невдовзі після переслухання, 5 липня, Бандеру було арештовано й відправлено до Берліна.

У Львові, після безрезультатних намагань німецьких органів влади примусити Ярослава Стецька відкликати Акт 30 червня, по невдалім замаху на його життя, гестапо 11 липня арештувало Стецька та його секретаря Романа Ільницького і відвезло їх до Берліна, де вже перебував Степан Бандера. У Берліні почалася нова серія допитів і розмов із вимогою відкликати Акт 30 червня, а розгляд питання української державності відкласти до часу закінчення війни. Не домігшись від арештованих скасування Акту, німецька влада тимчасово звільнила їх під домашній арешт: Ярослава Стецька — 25 липня, а Степана Бандеру — 20 липня. Звільнення арештованих можна пояснити не лише зміною німецької політики в українському питанні, а й труднощами німецької армії на Східному фронті. У середині липня німецька наступальна кампанія була затримана під Києвом на річці Ірпінь. Почалися затяжні, кровопролитні оборонні бої, що тривали два з половиною місяці. Тільки під кінець серпня німецька армія форсувала Дніпро на північ від Києва, на початку вересня на півдні від Києва переправилась на лівий берег, оточила київську групу совєтських військ і 19 вересня зайняла Київ.

Успіхи на фронті посилили шовіністично-расистські імперські настрої Німеччини, що позначилось і на ставленні до української державності. Воно стало вкрай негативним. Німецька влада вирішила силою розправитися з українським національно-визвольним рухом та з ОУН. Етап переговорів, з'ясування позицій закінчився, почалася війна. 15 вересня в Берліні було заарештовано Провідника ОУН Степана Бандеру, Голову Українського Державного Правління Ярослава Стецька, керівних осіб ОУН із націоналістичного руху: Володимира Стахіва, Івана Габрусевича, Романа Ільницького, Омеляна Антоновича, Осипа Тюшку, Нестора Процика та ін. Тоді ж у Львові було ув'язнено членів Державного Правління Дмитра Яціва, Івана Равлика, Андрія П'ясецького та видатних діячів ОУН Степана Ленкавського, Миколу Климишина (члени Проводу), Льва Ребета, Ярослава Горбового, Ярослава Рака; в жовтні у Миргороді на Полтавщині вбито керівника Північної Похідної Групи ОУН Миколу Лемика. Ще раніше, 31 серпня, в м. Василькові на Київщини гестапо арештувало групу провідних членів ОУН, які добиралися до Києва, щоб там ще раз проголосити відновлення Української Держави. Серед них: Василь Кук, Ярослав Старух, Дмитро Мирон, Йосип Позичанюк, Пантелеймон Сак, Іван Чинченко, Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та ін. у кількості близько 20 осіб.

Варто зазначити , що арешти членів ОУН у т. зв. райхскомісаріаті «Україна» почалися уже в серпні. Тому тут раніше, ніж у Галичині, створилося революційне-націоналістичне підпілля, і почалася збройна боротьба проти німецьких окупантів. Про ставлення німецької влади до членів підпільних організацій ОУН свідчить ряд документів, що збереглися у німецьких архівах і тепер доступні для наукових працівників. Наведемомо один із них: «Безсумнівно встановлено, що бандерівський рух підготовляє повстання у райхскомісаріаті з метою створити незалежну Україну. Усіх членів бандерівської організації арештовувати і після детального допиту в цілковитій таємниці ліквідовувати як руйнівників. Протоколи допитів пересилати до Айнзацкомандо С/5. Цей документ, після ознайомлення з ним командира, негайно знищити». Зі справи «Суд над головними злочинцями перед Міжнародним трибуналом у Нюрнбергу. 14.11.1945 - 01.10.1946.» Нюрнберг, 1949, с. 269-270.)4.

Подібних документів багато. Вони найвиразніше свідчать про непримиренну боротьбу ОУН і всього визвольного руху проти німецьких окупантів. Акт 30 червня став тим рубежем, що відділяє відносно мирний етап утвердження української державності від етапу збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Коли в першому етапі мають ще місце розмови й переговори з німецькими органами влади про визнання Української Держави, про евентуальну спільну боротьбу за повне визволення всіх українських земель, то у другому йде вже безпощадна війна проти німецьких окупантів-колонізаторів. І почали її, і організували українське націоналістичне підпілля ОУН і УПА. Така історична правда.