Чужинці про акт 30 червня

Про боротьбу українського народу за державну незалежність під час Другої світової війни і, зокрема, про Акт 30 червня за кордоном існує численна література, авторами якої є американці, англійці, німці, шведи та ін. [4]. І, що дуже знаменно, чужинці краще розуміють вагу Акту відновлення Української Держави, ніж багато хто з українських політиків, їхні оцінки об'єктивніші, політичний аналіз глибший. Може, тому, що на них не впливає партійний комплекс ненависті до авторів Акту.

Так, наприклад, шведський журналіст Арвід Фредборг, який під час війни 1941-1943 pp. жив у Берліні, видав у 1943 р. книжку «Поза сталевим муром» [З2, 4], де описує події, що відбувалися у тилах німецької армії, яка воювала на совєтському фронті. Він підкреслює, що проголошення державної незалежності України у Львові стало головною причиною краху всієї німецької політики в Україні, а це, у свою чергу, вплинуло на хід війни із совєтською армією, що врешті призвело до повної поразки німців. Нацисти, пише він, виступаючи проти Акту 30 червня, арештовуючи українських націоналістів, відкрили свої колоніальні наміри щодо України. На початку війни німецькій військовій пропаганді вдалось обіцянками про відновлення української державності, створення національної армії позитивно впливати на червоноармійців, і вони сотнями тисяч утікали з Червоної Армії у надії попасти до своєї рідної армії. Вороже ж ставлення німців до Акту відновлення української державності відкрило всім очі на справжні наміри німців, і Україна з можливого союзника стала її ворогом. Українські націоналісти, стверджує Арвід Фредборг, Актом 30 червня перекреслили гітлерівсько-німецькі плани виступати перед поневоленими більшовицькою Москвою народами у ролі «визволителів» і водночас готуючи їм ще жахливішу нову неволю.

Визначний американський журналіст Вільям Генрі Чемберлін про Акт 30 червня висловився так [З, 5J: «...проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх у дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перетворити Україну на колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні плани на самому початку їхнього походу у Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи».

Англійський дослідник Стюарт-Сміт, коментуючи Акт 30 червня, наголошує, що лише божевіллям нацизму можна пояснити заборону українського уряду у Львові та арешт його голови Ярослава Стецька. Цим німці відштовхували від себе 40 мільйонів українців [3, 6].

Підсумовуючи, можна сміливо ствердити, що литовський Акт 23 червня й український Акт 30 червня про відновлення державної незалежності — події важливого історичного значення світового масштабу. Позитивне ставлення німецької влади до українського та литовського урядів, сприяння ви­звольній боротьбі усіх народів, поневолених Москвою, дало б німцям реальні шанси на перемогу у війні. Виступаючи проти національного визволення, проти відновлення національних держав, вони цим самим змобілізували всі поневолені Москвою народи проти себе.

Про це свідчить, зокрема, і такий факт. Із совєтських полонених німці організували кілька підрозділів, що складались із представників поневолених народів — грузинів, вірменів, азербайджанців, узбеків. Ці відділи (батальйони) німці послали боротись проти українських повстанців. Усі вони перейшли на бік УПА й повели боротьбу проти німців. В оперті на ці національні відділи стало можливим організувати й провести в листопаді 1943 р. на Рівненщині перший підпільний з'їзд поневолених Москвою народів. Вироблена на цьому з'їзді програма стала могутньою політичною зброєю проти обох імперіалізмів — німецького й московського. Гасла «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!» і «Воля народам! Воля людині!» ясно вказували на мету визвольних рухів усіх поневолених народів.

Під цими гаслами в 1940-х роках розгорнулась боротьба українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу, що в різних формах триває і до сьогодні.