4.3. Медичне страхування

Виникнення та розвиток страхової медицини в Україні. Зародження еле­ментів соціального страхування і страхової медицини в Україні відносить­ся до XVIII — початку XIX ст. і проглядається через призму тодішнього державного устрою країни, коли в царській Росії на капіталістичних підприємствах почали з'являтися каси взаємодопомоги. Перше страхове товариство, яке займалося страхуванням від нещасних випадків і страху­ванням життя, з'явилося в Росії у 1827 р. Через епідемію холери 26 серпня 1866 р. було прийнято тимчасове положення, згідно з яким власники фаб­рик і заводів зобов'язувалися організовувати для своїх робітників лікарні. Це і поклало початок формуванню, так званої, фабрично-заводської ме­дицини. Вперше лікарняні каси було створено в 1870 р. при адміралтейсь­кому заводі "Россуд" у Миколаєві. Тут підприємці уклали першу в Україні угоду для надання медичної допомоги з миколаївським військово-морсь­ким шпиталем.

У Росії перший закон "Про страхування на випадок хвороби" був прий­нятий у 1912 р., який став імпульсом для розвитку лікарняних кас. Відтоді лікарняні каси стали осередком надання медичної допомоги за страховим принципом. Це поклало початок формуванню системи страхової медици­ни дореволюційного періоду в Україні. Положення "Про соціальне забез­печення працюючих" 1918 р. і Постанова Раднаркому "Про передачу всієї лікувальної частини колишніх лікарняних кас Народному комісаріату охо­рони здоров'я" 1918 р. стали основою для одержавлення страхових орга­нізацій і ліквідації лікарняних кас.

Другий етап розвитку страхової медицини в Україні пов'язаний з пере­ходом країни у березні 1921 р. до НЕПу. Це призвело до відходу від бюджет­ної системи фінансування і спричинило передачу медичних закладів на фінансування до місцевих бюджетів з подальшим скороченням фінансу­вання і запровадження часткової оплати за отриману медичну допомогу.

І лише з прийняттям Закону України "Про страхування " (1996 р.), Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (1998 р.) та проекту Закону України "Про загальнообов'­язкове державне соціальне медичне страхування" (2001 р.) можна говори­ти про подальший розвиток соціально значущої ідеї обов'язкового медич­ного страхування в нашій державі.

Відомо, що однією з найбільш важливих галузей сфери послуг є охоро­на здоров'я. Розвиток страхової медицини — один із перспективних на­прямів розв'язання проблем фінансування охорони здоров'я. Нині питан­ня страхової медицини є дуже актуальним. Досвід зарубіжних країн свідчить, шо відповідні страхові фонди можуть стати вагомим джерелом фінансування, а механізм формування і витрачання цих коштів може за­безпечити саме його адресність, тобто фінансування не загалом медичних закладів, а конкретних жителів. У деяких розвинутих країнах Європи, а також у СШАі Канаді фінансування охорони здоров'я становить від 8% до 17% ВВП країни. В Україні також потрібно впроваджувати медичне стра­хування з врахуванням досвіду розвинутих країн. Але ще недосконало роз­роблено концепцію національної страхової медицини. Так, в основу вир­ішено покласти існуючий і до цього часу досвід Німеччини, медичне стра­хування в якій грунтується на так званій "моделі Бісмарка" (ця модель у французькій модифікації визнана за даними Всесвітньої організації охо­рони здоров'я у 2000 р. найкращою). Головна відмінність української мо­делі від німецької полягає у фінансуванні. За кордоном цим займаються страхові компанії. Все населення залежно від соціального статусу і фінан­сових можливостей поділено на три категорії, кожна з яких отримує дифе­ренційовану допомогу.

Фінансування охорони здоров'я може бути бюджетним, соціальним і приватним. Бюджетна система охорони здоров'я найвиразніше була пред­ставлена у країнах колишнього СРСР. Соціальна система характерна для країн Західної Європи, а приватна — для США.

За бюджетної системи охорони здоров'я страхування або відсутнє зовсім, або є незначним. Бюджетна система фінансування охорони здоро­в'я передбачає використання коштів податкових надходжень до бюджету, але саме це не сприяє стабільності фінансового забезпечення охорони здо­ров'я.

Соціальна система фінансування охорони здоров'я заснована на цільо­вих внесках підприємств, працівників, державних субсидіях. Для цієї сис­теми характерне співіснування державних систем охорони здоров'я і при­ватних систем.

Фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів місце­вого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, бла­годійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

В Україні Указом Президента України від 14 листопада 2000 р. № 1223/ 2000 "Про проведення експерименту щодо впровадження обов'язкового соціального медичного страхування в м. Києві і Київській області" перед­бачено здійснення відповідного експерименту, який може стати основою загального обов'язкового медичного страхування в державі. Тут плануєть­ся впровадження страхової медицини, яка грунтується на принципі обме­ження доступу приватних страхових компаній до формування страхового фонду (принаймні на початковому етапі), що формується на рівні видатків підприємців і підпорядковується державі (у Києві — муніципальній владі).

Тому потрібно спочатку впровадити державне загальнообов'язкове медичне страхування, яке забезпечуватиме фінансування певного гаран­тованого рівня соціально-медичних потреб кожному громадянину. Згодом, враховуючи економічні можливості держави, її політику щодо охорони здоров'я, можна говорити про впровадження приватного медичного стра­хування.

Особливістю медичного страхування є наявність довгострокових і ко­роткострокових видів страхування. До довгострокових видів належить без­перервне страхування здоров'я, договір про яке страхувальник може укла­сти на невизначений період. Проте "довгостроковість" цього виду не дає підстав віднести його до підгалузі страхування життя, оскільки він не пе­редбачає повернення страхувальникові внесених ним коштів по закінченні терміну дії договору страхування (тобто при дожитті, що є характерною ознакою договорів страхування життя).

Так само не можна віднести до підгалузі страхування від нещасних ви­падків короткострокові види медичного страхування (страхування здоро­в'я на випадок хвороби, медичне страхування туристів, які від'їжджають за кордон, страхування на період вагітності та пологів тощо), бо в них відсутній момент, характерний для всіх видів страхування від нещасних випадків, а саме: нещасний випадок, який характеризується раптовістю.

Основною особливістю медичного страхування є його адресність, тобто фінансування медичних заходів не загалом, а спрямованих на конкретно­го жителя. Крім того, страхова виплата може здійснюватися страховиком двома способами: по-перше, безпосередньо страхувальникові (застрахо­ваному) у вигляді повної страхової суми або її частки; по-друге, у вигляді оплати медичній установі вартості лікування застрахованого (в т.ч. плата за перебування в стаціонарі, фізіотерапевтичні процедури, консультації провідних фахівців, витрати на придбання ліків та ін.).

Медичне страхування об'єднує всі види страхування, пов'язані з відшкодуванням витрат страхувальника у зв'язку із захворюванням і необ­хідністю лікування.

Так само, як при страхуванні від нещасних випадків, страхувальника­ми тут можуть бути фізичні та юридичні особи. Страхувальник і застрахо­ваний можуть становити одну й ту саму або дві різні особи.

Медичне страхування є формою соціального захисту інтересів грома­дян у разі втрати ними здоров'я з будь-якої причини. Воно пов'язане з компенсацією витрат громадянам, зумовлених оплатою медичної допомоги та інших витрат, пов'язаних із підтримкою здоров'я:

• відвідуванням лікарів та амбулаторним лікуванням;

• придбанням медикаментів;

• лікуванням у стаціонарі;

• отриманням стоматологічної допомоги, зубним протезуванням;

• проведенням оздоровчих та профілактичних заходів.

Суб'єктами добровільного медичного страхування є:

• страхувальники — окремі дієздатні громадяни, підприємства, які представляють інтереси громадян, а також благодійні організації та фон­ди;

• страховики — страхові компанії, що мають ліцензії на здійснення цього виду страхування;

• медичні заклади, що надають допомогу на кошти медичного страху­вання і також мають ліцензію на здійснення лікувально-профілактичної діяльності.

Об'єктом медичного страхування є страховий ризик, зв'язаний із затратами на надання лікувально-діагностичних послуг при виникненні страхового випадку.

Взаємовідносини між страхувальником і медичними закладами реалі­зуються через страхові внески. За обов'язковим медичним страхуванням вони встановлюються як ставки платежів у розмірах, які покривають зат­рати на виконання програм обов'язкового медичного страхування (ОМС) і забезпечують рентабельну діяльність медичних закладів.

Страхові фонди добровільного медичного страхування утворюються за рахунок добровільних страхових внесків: підприємств та організацій; різних груп населення; окремих громадян.

У країнах, де існує медичне страхування, воно грунтується на договірній основі. З однієї сторони, страхові компанії укладають договори з медичними працівниками і медичними закладами як виробниками медичних послуг, з іншої, — з пацієнтами як їх споживачами. В договорі обумовлюються умо­ви страхування: обсяг і умови допомоги, її вартість, результати, відпові­дальність за порушення статей договору. В деяких країнах лікарям, які співпрацюють із страховими компаніями, забороняється займатися приват­ною практикою або брати з пацієнтів плату понад обумовленого рівня.

Через страхові компанії можуть здійснюватися розрахунки за надані медичні послуги. Має бути розроблений їх перелік, вирахувана їх вартість за умови медичної допомоги.

Ринок медичних послуг — це особлива галузь грошових відносин, де об'єктом купівлі-продажу є медична послуга, формуються страховий за­хист, пропозиція та попит на нього. Об'єктивна основа його розвитку -забезпечення безперервності лікувально-профілактичної допомоги. Цей ринок можна розглядати також як форму організації грошових відносин щодо формування та розподілу страхового фонду для забезпечення захис­ту населення, а також як сукупність страхових організацій (страховиків), які беруть участь у наданні медичної допомоги.

Основна частина медичних установ належить державі. Державна або бюджетна система фінансується із загальних податкових надходжень у дер­жавний бюджет та охоплює всі категорії населення. Управління та плану­вання здійснюється центральними та місцевими органами влади. Нині такі системи існують в Італії, Іспанії, Данії, Ірландії, Швеції.

Розрізняють поняття страхова медицина і медичне страхування. За до­помогою страхової медицини вирішуються питання гарантованості і дос­тупності медичних послуг для широких верств населення, залучення до­даткових ресурсів у сферу охорони здоров'я. Страхова медицина охоплює фінансування наукових досліджень, підготовку медичних кадрів, витрати на розвиток матеріально-технічної бази лікувальних закладів, надання медичної допомоги населенню. Страхова медицина базується на певних принципах, серед яких можна назвати забезпечення економічної та со­ціальної захищеності середніх і малозабезпечених верств населення, гаран-тованість прав кожного громадянина на якісну медичну допомогу, обов'яз­ковість внесків як фізичних, так і юридичних осіб. З економічних позицій страхова медицина — це медицина, яка фінансується зі спеціально для цього призначених грошових фондів. Важливим елементом системи страхової медицини є медичне страхування — це вироблений світовою практикою страхової справи механізм формування і витрачання цих фондів, який за­безпечує:

• обгрунтованість розміру грошових внесків страхувальників і виплат із фонду актуарними розрахунками, тобто специфічною системою мате­матично-статистичних та економічних викладок;

• мінімізацію внесків страхувальників шляхом солідарної розкладки витрат між усіма учасниками страхування, а також шляхом загальноприй­нятої в страховій справі практики одержання прибутку від резервних, інших тимчасово вільних коштів і реінвестування його в основну діяльність фондів;

• забезпечення відповідно цільової мобілізації засобів цільового, співрозмірного й адресного витрачання їх на основі специфічної системи роботи з категоріями страхового ризику, страхового випадку і страхового покриття, контролю вартості медичного обслуговування;

• відокремленість коштів фондів від державного бюджету і зменшен­ня адміністративно-командного впливу держави на фонди на користь ак­тивізації суспільного контролю і впливу.

Обов'язкове медичне страхування. Медичне страхування за формами проведення поділяється на обов'язкове і добровільне. Провідна роль у зв'язці "страхова медицина" - "медичне страхування" належить обов'яз­ковому медичному страхуванню. Його об'єктом є пов'язані зі здоров'ям і працездатністю майнові інтереси суспільства з відшкодування витрат на організацію, розвиток і здійснення медичної допомоги населенню в обся­гах, передбачених відповідними гарантованими державою страховими про­грамами. Принцип обов'язкового страхування діє у Франції, Канаді, ФРН, Нідерландах, Швеції, Бельгії та інших країнах. В Ізраїлі і Швейцарії пере­важає добровільне страхування здоров'я, а обов'язкове державне страху­вання існує лише для військовослужбовців і поліцейських. Обов'язкова форма використовується, як правило, у тих країнах, де переважне значен­ня має суспільна охорона здоров'я, а добровільна — у тих країнах, де по­ширені приватні страхові програми.

В розмірах, необхідних для забезпечення зобов'язань держави, вста­новлюються страхові внески. Вони стягуються зі страхувальників у виг­ляді податків або інших відрахувань, різниця між якими для підприємств або населення несуттєва, оскільки ті й інші платежі для них є обов'язко­вими. Якщо ше врахувати, що відносно деяких контингентів страхуваль­ником виступає сама держава, виділяючи у фонди страхові внески зі свого бюджету, то стає очевидним: належність медицини до категорії страхових визначається не механізмом і самим фактором стягнення страхових внесків, а саме характером їх використання та розподілу на принципах, вироблених практикою страхової справи.

Обов'язкове медичне страхування базується на системі договорів між суб'єктами страхування, які відображають права, обов'язки і відпові­дальність сторін. Кожному застрахованому чи страхувальнику страховою медичною організацією видається страховий медичний поліс обов'язко­вого медичного страхування. Страховий поліс — це документ, який гаран­тує страхувальнику надання медичної допомоги в межах ОМС чи ДМС. Медичне страхування, яке проводиться в обов'язковій формі, набуває рис соціального страхування, коли лікування оплачується із приватних, гро­мадських або державних коштів і порядок його проведення визначається державним законодавством. В основу обов'язкового медичного страхуван­ня закладається програма обов'язкового медичного обслуговування, яка визначає обсяги й умови надання медичної та лікувальної допомоги насе­ленню. Програма охоплює мінімально необхідний перелік медичних по­слуг, гарантованих кожному громадянину, який має право ним користу­ватись. Якщо Росія стала родоначальницею громадської, а потім держав­ної медицини, то Захід започаткував медичне страхування. Розпочалося воно з приватного страхування, тобто фінансування медичної допомоги з приватних коштів громадян, організацію якого взяли на себе страхові то­вариства.

Обов'язкове медичне страхування є економічною категорією, яка зна­ходиться в підпорядкованому зв'язку з категорією фінансів. Правильно Розрахована тарифна ставка забезпечує фінансову стійкість страхових опе­рацій. Визначення необхідного розміру страхових тарифів із обов'язкового медичного страхування надзвичайно важливе для формування і вико­ристання фондів страхування, їх подальшого розподілу і перерозподілу, науково обгрунтовані страхові тарифи забезпечують оптимальний розмір страхового тарифу.

Метою дослідження вчених є розробка методичних підходів для виз­начення розміру страхових тарифів обов'язкового медичного страхування і встановлення необхідного обсягу страхового фонду із цього виду страху­вання.

Спеціалістами пропонується поетапний підхід до визначення розмірів фонду обов'язкового медичного страхування, що є найоптимальнішим у сучасних умовах. На першому етапі розробляється територіальна програ­ма обов'язкового медичного страхування, де медична допомога диферен­ціюється за видами: первинна медико-санітарна допомога включає швид­ку і невідкладну допомогу, амбулаторно-поліклінічну допомогу доросло­му населенню, дітям, стоматологічну допомогу; стаціонарна медична допомога передбачається при гострих захворюваннях і станах, які загро­жують життю хворого, нещасних випадках, загостреннях хронічних зах­ворювань; забезпечення лікарською допомогою.

Другий етап полягає у визначенні обсягу медичних послуг на один рік на одного пацієнта, що звернувся: за швидкою медичною допомогою; за лікувально-профілактичною допомогою в амбулаторно-поліклінічні уста­нови, враховуючи лікарів-стоматологів; у стаціонари.

Третій етап — це розрахунок вартості кожної медичної послуги, вміще­ної в класифікатор. Вартість медичної послуги розраховується на основі собівартості, при калькулюванні проводиться наступний розрахунок зат­рат: заробітна плата, нарахування на заробітну плату; загальноустановчі витрати; амортизаційні відрахування на медичне обладнання; затрати на медикаменти (для забезпечення належної якості медичної допомоги), які розраховуються на основі розробленого еталону медикаментозного забез­печення кожної послуги), витрати на харчування (для стаціонарів).

Четвертий етап передбачає визначення вартості обсягу (курсу, закін­ченого, незакінченого) медичної допомоги, наданої в амбулаторно-по­ліклінічних чи стаціонарних умовах, швидкої медичної допомоги кожно­му, хто звернувся протягом року. Вартість обсягу медичної допомоги в амбулаторно-поліклінічних умовах враховує вартість профілактичних, оз­доровчих і диспансерних заходів, вартість послуг, які надаються лікаря-ми-стоматологами.

На п'ятому етапі розраховується розмір тарифної ставки. Тарифна став­ка, яка лежить в основі страхового внеску, називається брутто-ставкою. Вона складається із сукупної нетто-ставки і навантаження.

Сукупна нетто-ставка призначена для формування страхового фонду і його основної частини - ризикової нетто-ставки. В основу розрахунку ризикової нетто-ставки покладена вартість курсу лікування і ймовірність настання страхового випадку. На основі п'ятирічної статистики й експерт­ної оцінки визначається ймовірність звернення в амбулаторно-поліклінічні та стаціонарні установи, ймовірність виклику швидкої допомоги. Ризико-ва нетто-ставка виражає частину страхового внеску в грошовій формі, яка призначена для покриття ризику.

При аналізі ймовірності звернення за різноманітними видами медич­ної допомоги визначається її варіативність для компенсації можливих відхилень. Окрім ризикової премії, розраховується гарантійне або стабілі­заційне навантаження. Ризикове навантаження призначене для компен­сації можливого підвищення витрат (у зв'язку із зростанням захворюва­ності) медичних установ за надану медичну допомогу. Ризикове наванта­ження призначене для формування запасного фонду. Прибуток у структурі тарифної ставки не закладається.

Актуальною проблемою в умовах функціонування системи обов'язко­вого медичного страхування є виконання державних гарантій щодо забез­печення населення медичною і лікарською допомогою, іншими послуга­ми, передбаченими базовою програмою обов'язкового медичного страху­вання. Дисбаланс, який склався між акумульованими на територіях фінансовими коштами системи ОМС, потребує адекватних заходів зі сто­рони органів державної влади й управління охороною здоров'я. Досвід функціонування системи ОМС свідчить про необхідність використання актуарних розрахунків і змін методичних підходів до фінансово-еконо­мічного обгрунтування вартості програми обов'язкового медичного стра­хування.

Розмір страхового фонду залежить від тарифної ставки і чисельності застрахованих. Відповідно до теорії страхової статистики в основу розра­хунку тарифної ставки закладається дві величини: нетто-ставка і наванта­ження (рис.5).

Перша з них розраховується на основі вартості об'єкта, що страхуєть­ся (вартості медичної допомоги) і статистичних даних, які характеризують ймовірність настання страхового випадку (кратності звертання за амбула­торно-поліклінічною, стаціонарною і швидкою медичною допомогою) за певну кількість років. Далі розраховується ризикове навантаження (резерв оплати медичних послуг), призначене для компенсації можливого підви­щення виплат (розміру страхового відшкодування). Ризикова нетто-став­ка і ризикове навантаження складають сукупну нетто-ставку. Друга час­тина страхового тарифу - навантаження, яке вміщує витрати на ведення справи страхової організації (витрати на утримання апарату управління фондів і ведення справи страхових медичних організацій), прибуток (при обов'язковому медичному страхуванні не передбачений), витрати на про­ведення превентивних заходів. Повна тарифна ставка, або брутто-ставка, обчислюється за формулою:

Якщо застосовувати її до обов'язкового медичного страхування, то до брутто-ставки необхідно ще врахувати нормований страховий резерв, що формується в територіальному фонді ОМС, і запасний резерв, що фор­мується в страхових медичних організаціях, а також еквіваленти спожи­вання медичної допомоги різними статево-віковими групами населення.

Окремим питанням стоїть методика розрахунку страхових резервів. Це повинні бути не якісь місячні, двотижневі запаси, а розраховані за певними формулами величини, як це прийнято в інших (немедичних) видах страху­вання. Те саме стосується витрат на превентивні заходи — на кожній тери­торії повинні бути розроблені й економічно обгрунтовані програми прове­дення запобіжних заходів відповідно до місцевих особливостей.

Згідно з теорією актуарних розрахунків при формуванні страхових та­рифів початковим елементом є вартість об'єкта, що страхується, а кінцевим - брутто-ставка, тоді як при обов'язковому медичному страхуванні почат­ковим елементом є страховий фонд, а кінцевим — вартість медичної допо­моги, яка не може бути повністю відшкодована, що дає змогу говорити про формування залишкового принципу фінансування лікувально-профілак­тичних закладів, які функціонують у системі ОМС. В умовах фінансового дефіциту ідея підвищення ефективності й якості надання медичної допо­моги стає ілюзією. Не менш очевидний негативний соціальний і політич­ний ефект: зростає незадоволення населення системою медичного страху­вання. Практика функціонування закладів охорони здоров'я потребує при розробці програм обов'язкового і добровільного медичного страхування, цільових програм чіткого розмежування переліку медичних послуг і джерел їх фінансування: бюджет (муніципальний, регіональний), кошти ОМС, кош­ти добровільного медичного страхування, власні кошти громадян.

Правильно розрахований страховий тариф разом з іншими парамет­рами визначає фінансову стійкість системи обов'язкового медичного стра­хування і дає змогу страхувальнику бути впевненим у виконанні страхови­ком взятих на себе зобов'язань.

Базова (територіальна) програма обов'язкового медичного страхуван­ня повинна формуватися за переліком захворювань (нозологічних форм, Діагностично-родинних груп), при яких надана медична послуга (маніпу­ляція, операція, процедура) буде оплачуватися із засобів ОМС, при цьому необхідно враховувати поширеність цих захворювань серед різних груп населення. Формувати групи населення доцільно відповідно до наявної статистичної звітності, що характеризує захворюваність.

Далі необхідно визначити потребу населення в наданні лікувально-профілактичної допомоги, але на основі переліку медичних послуг, що входять у медичні стандарти, забезпечуючи якість наданої медичної допо­моги. Класифікатор медичних послуг (маніпуляцій, операцій, процедур, досліджень) повинен складатися з врахуванням економічно доцільних ме­тодик і технологій, адекватних рівню розвитку сучасної науки.

На основі такої інформації визначається вартість лікувально-про­філактичної і лікарської допомоги (інших послуг), яка надається при зах­ворюваннях, лікування яких оплачується із засобів системи ОМС (вміще­них у програму обов'язкового медичного страхування), потім встанов­люється ймовірність настання страхового випадку, звернення за медичною допомогою, необхідність проведення профілактичних заходів при даних захворюваннях. Похідною функцією від Цих двох величин є ризикова нетто-ставка. На основі даних, що відображають ймовірність настання страхового випадку за п'ятирічний період, розраховується ре­зерв оплати медичних послуг (стабілізаційне медичне навантаження), за загальноприйнятою в актуарних розрахунках формулою. Ризикова нет­то-ставка і стабілізаційне ризикове навантаження складають сукупну нетто-ставку, в яку доцільно включити страхові резерви, що формують­ся територіальним фондом ОМС, і запасний резерв, що формується в страхових медичних організаціях.

Наступною складовою страхового тарифу є навантаження, в якому при обов'язковому медичному страхуванні необхідно врахувати витрати на ут­римання апарату управління територіального фонду ОМС і витрати на ве­дення справ страхових медичних організацій, а також резерв фінансуван­ня запобіжних заходів.

Добровільне медичне страхування (ДМС) є доповненням до обов'язко­вого і поділяється на індивідуальне і колективне. При індивідуальному стра­хувальниками виступають окремі громадяни, які уклали договір із стра­ховиком про страхування себе або третьої особи (дітей, батьків) за рахунок власних грошових засобів.

При колективному страхуванні страхувальником є підприємство, організація, установа, що укладає договір зі страховиком про страхування своїх працівників або інших фізичних осіб (членів сімей працівників, пен­сіонерів) за рахунок їхніх грошових засобів.

Добровільне медичне страхування має на меті забезпечити страхуваль-1 никові (застрахованому) гарантії повної або часткової компенсації стра­ховиком додаткових витрат, пов'язаних із зверненням до лікувально-про-1 філактичної установи за послугою, яка надається згідно з програмою доб-1 ровільного медичного страхування.

Як правило, програми добровільного медичного страхування гаран-| тують людині надання й оплату медичних послуг за амбулаторним ліку­ванням (у тому числі обстеження і діагностика), за стаціонарним лікуванням, за першою невідкладною допомогою, а також забезпечують медика­ментами згідно з призначеним курсом лікування. Тобто, наявність медич­ної страховки свідчить про те, шо компанія забезпечує кваліфікованого лікаря й оплату медичних витрат.

Програми добровільного медичного страхування розрізняються між собою залежно від переліку медичних послуг (наприклад, стаціонарне ліку­вання, виклик лікаря на дому), контингенту застрахованих (дітей чи до­рослих), переліку лікувальних установ, що їх пропонує страхова компанія.

Класичний продукт ДМС у країнах з розвинутою системою страхуван­ня - це довгостроковий договір страхування, який забезпечує великий обсяг страхового покриття (оплату різноманітних страхових послуг, у тому числі дорогих) за рахунок щомісячних чи щорічних страхових внесків, які накопичуються роками.

Конституція України визначає медичне страхування як одну із форм соціального захисту громадян. В Україні поширення набули дві форми ДМС:

• безперервне страхування здоров'я;

• страхування здоров'я на випадок хвороби.

Медичне страхування (безперервне страхування здоров'я) — це вид страхування, при якому застрахованій особі надаються медичні послуги з подальшою їх виплатою страховою компанією (за рахунками, які предста­вила лікувальна установа і в межах страхової суми). Договори медичного страхування (безперервного страхування здоров'я) укладаються на строк не менше трьох років. Страховим випадком за цим видом страхування є захворювання застрахованої особи, яке триває не менше двох тижнів. При настанні страхового випадку страховик здійснює послідовність страхових виплат (страхових ануїтетів) застрахованій особі протягом періоду захво­рювання в межах терміну та місця дії договору страхування. Розрахунок страхових тарифів проводиться на підставі відповідної статистики захво­рюваності з врахуванням індивідуальних характеристик застрахованої осо­би: вік, стать, професійна діяльність, місце проживання, житлові умови, генетичні особливості, стан здоров'я.

Страхування здоров'я на випадок хвороби - вид страхування, при яко­му лікування окремої хвороби, яка взята на фінансування страховою ком­панією (тобто страхування), оцінюється у грошовому вираженні. При на­станні страхового випадку застрахована особа отримує суму відшкодуван­ня через касу страхової компанії.

Страховим ризиком при страхуванні здоров'я на випадок хвороби є захворювання застрахованої особи. При настанні страхового випадку здійснюється виплата страхової суми (її частини) застрахованій особі. Стра­хові тарифи розраховуються страховиком на підставі відповідної статис­тики захворюваності залежно від умов договору страхування та факторів, Що впливають на ймовірність страхового випадку.

Добровільна форма медичного страхування дає змогу громадянам, які виїздять за кордон, укласти договори страхування (асистанс) на випадок раптового захворювання, тілесних пошкоджень внаслідок нещасного ви­падку, смерті під час перебування за кордоном.

Головна мета асистансу — негайне реагування в надзвичайних обста­винах, надання клієнтові моральної, медичної, а також технічної допомо­ги. Договір страхування може передбачати відповідальність страховика при потребі медичного транспортування хворого до найближчої або спеціалі­зованої лікарні; транспортування в країну проживання медичним супро­водом; репатріацію тіла застрахованого; дострокове повернення, екстре­ну стоматологічну допомогу тощо.

Правила страхування громадян, які виїздять за кордон не передбача­ють відшкодування витрат у разі лікування хронічних захворювань, про­тезування зубів. При укладанні договору страхування страхові компанії встановлюють максимальний розмір страхової суми, яка може бути вип­лачена застрахованому у разі настання страхового випадку і встановлю­ють розмір франшизи.

Страховий поліс з добровільного медичного страхування обумовлює обсяг надання медичних послуг, можливість вибору умов отримання ме­дичної допомоги тощо.

Страховик установлює ліміти оплати медичних послуг. Розмір страхо­вої суми може коливатися від 1 до 80 тис. дол. США залежно від програми медичного обслуговування, яку вибирає клієнт. Адже можна застрахува­тися на випадок екстреної невідкладної допомоги, а можна купити поліс, який забезпечить планове лікування в умовах стаціонару й оплату всіх не­обхідних медикаментів, матеріалів і послуг. Страховики звичайно пропо­нують кілька страхових медичних програм. Вартість медичної страховки на нашому ринку коливається від 0,9% до 18% страхової суми (все зале­жить від вибраної страхової програми, стану здоров'я страхувальника і та­рифної політики самої страхової компанії).

Страхові компанії України пропонують стандартні програми медич­ного страхування своїм клієнтам, які різняться набором послуг і ціною.

Програма поліклінічного обслуговування передбачає:

• амбулаторно-поліклінічну та консультативно-діагностичну медич­ну допомогу, в тому числі УЗД, рентген і томографію;

• хірургічні операції;

• виклик лікаря на дому і госпіталізацію;

• лікування в амбулаторних умовах і на дому;

• повну оплату медикаментів;

• видачу лікарняних листків, медичних висновків, довідок;

• повноцінне індивідуальне харчування з врахуванням лікувальної дієти.

Програма стоматологічної допомоги вміщує:

• стоматологічний огляд і консультацію;

• функціональну діагностику;

• анестизуючі маніпуляції;

• терапевтичну стоматологію (лікування гострої зубної болі);

• хірургічну стоматологію (в тому числі лікування загальних захворю­вань щелепно-лицевої частини);

• повну оплату медикаментів;

• протезування, яке зв'язане тільки з нещасним випадком.

Програма "швидка допомога "передбачає:

• виклик бригади недержавної швидкої медичної допомоги чи спец­іалізованої допомоги через диспетчерський центр;

• консультацію лікаря, встановлення первинного діагнозу, складан­ня програми невідкладної допомоги;

• надання швидкої і невідкладної медичної допомоги до госпіталізації;

• повну оплату необхідних медикаментів;

• проведення заходів щодо профілактики шоку та іншого загрозливо­го стану;

• госпіталізацію до лікувально-профілактичних закладів.

До програми "стаціонар" входять такі послуги:

• планова і екстренна госпіталізація (при наявності направлення дов­іреного лікаря);

• проведення діагностичних тестів, у т.ч. УЗД, рентген, томографію і лабораторне дослідження;

• лікування у стаціонарі терапевтичного, хірургічного профілю, відділення інтенсивної терапії;

• лікування у денних стаціонарах, повну оплату вартості медикаментів, анестезію, надання комфортної палати, три разове харчування;

• догляд молодшого і середнього медперсоналу;

• надання разового інструментарію;

• проведення фізіотерапії і ЛФК (за призначенням лікаря).

Розмір страхової суми залежить від обраної програми, в межах якої стра­хова компанія оплачує лікування свого клієнта. Страхова сума може коли­ватися від 1 тис. дол. до 80 тис. дол. США. При цьому тарифи у медичному страхуванні становлять від 3% до 10% страхової суми. Це зв'язано з тим, Що вартість якісної медичної допомоги досить висока, а обсяги медично­го страхування незначні і не дають змоги розподілити ризик великих зат­рат між великою кількістю застрахованих.

Договори добровільного медичного страхування здоров'я укладають­ся з юридичними особами та дієздатними фізичними особами у віці від 18 Років і гарантують організацію та фінансування медико-санітарної допо­моги певного переліку та якості.

Договори ДМС не укладаються з громадянами, які перебувають на об­ліку в наркологічних, психоневрологічних, туберкульозних, шкіровенерологічних диспансерах, центрах з профілактики та боротьби зі СНІДом; інвалідами І—III груп, осіб у віці до одного року та старше 60 років, якщо інше не передбачено договором страхування.

Медико-санітарна допомога може здійснюватися через асистуючу ком­панію, з якою страховик має договірні стосунки щодо обслуговування до­говорів ДМС у частині організації та фінансування медико-санітарної до­помоги в обсязі страхових медичних програм.

Страховим випадком вважається отримання застрахованою особою у закладі охорони здоров'я медико-санітарної допомоги у межах, передба­чених договором страхування, згідно з обраними програмами ДМС. Пе­релік видів такої допомоги визначається договором страхування або асис­туючою компанією.

Страховим випадком визнається звернення до медичного закладу та отримання застрахованою особою медико-санітарної допомоги під час дії договору страхування.

Страховик може відмовити у виплаті страхового відшкодування заст­рахованій особі у випадку її звернення до закладу охорони здоров'я, якщо має місце:

а) хвороба, яка є наслідком вживання застрахованою особою алкоголю, наркотиків, токсичних речовин і медичних препаратів без призначен­ня лікаря (за винятком випадків насильницького застосування таких ре­човин стосовно застрахованої особи третіми особами), самолікування;

б) хвороба або травма, які є наслідком:

• замаху на самогубство за винятком тих випадків, коли застрахована особа була доведена до такого стану офіційно підтвердженими протиправ­ними діями третіх осіб, навмисного спричинення собі тілесних ушкоджень;

• вчинення застрахованою особою навмисного злочину;

• перебування застрахованої особи у стані алкогольного, наркотич­ного, токсичного сп'яніння;

• спроби здійснення застрахованою особою дій, в яких правоохоронними органами встановлено склад лочину;

• управління застрахованою особою транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння, а також добро­вільної передачі ним управління особі, яка перебувала у стані алкогольно­го, наркотичного або токсичного сп'яніння, а також особі, яка не мала прав водія відповідної категорії.

Крім того, страхове відшкодування не буде здійснюватися (якщо інше _; не передбачено договором страхування) у випадках:

• венеричних захворювань, СНІДу — незалежно від терміну виявлення (за винятком осіб, захворювання яких виникло в результаті виконання ними своїх професійних обов'язків і це передбачено договором страхування);

• особливо небезпечних інфекцій (віспа, чума, холера, сибірська ви­разка):

• алкоголізму, наркомани, токсикоманії — незалежно від терміну ви­явлення;

• оперативного втручання, пов'язаного з пересадкою органів;

• захворювань, пов'язаних з епідеміями, при введенні комплексу ка­рантинних заходів (за винятком ОРВІ);

• захворювання та травми, що є наслідком військових дій, заколотів, повстань, громадських заворушень, страйків, ядерного вибуху, а також радіації.

Страхова компанія має право відмовити у виплаті страхового відшко­дування, якщо застрахована особа отримала не передбачену договором страхування медико-санітарну допомогу або медико-санітарну допомогу у закладах охорони здоров'я, не передбачених договором страхування без попереднього погодження зі страховиком (асистуючою компанією). При цьому рішення про відмову у виплаті приймає експертна комісія страхо­вика на підставі висновків закладу охорони здоров'я.

Мінімальний термін укладання договору медичного страхування ста­новить один місяць.

Страхувальник для укладання договору страхування повинен подати письмову або усну заяву. Якщо страхувальником є юридична особа, яка хоче одночасно застрахувати кількох осіб, то до заяви обов'язково додається список застрахованих осіб.

На стадії подання заяви до страхової компанії на предмет укладання договору страхувальник на вимогу страховика повинен надати повну інформацію щодо стану здоров'я кожної особи, з якою укладається договір страхування.

Договір страхування складається у двох примірниках, які мають одна­кову юридичну чинність і зберігаються (по одному примірнику) у кожної зі сторін.

Дія договору страхування поширюється на територію, обумовлену до­говором страхування.

Розмір страхової суми визначається за згодою між страхувальником і страховиком при укладанні договору страхування. Для кожної програми ДМС страховик може встановити обмеження щодо розміру страхової суми.

Бувають випадки, коли застрахована особа отримала медико-санітар­ну допомогу в закладі охорони здоров'я, який не передбачений договором страхування та попередньо не узгодила із страховиком (асистуючою ком­панією), але сплатила вартість цієї допомоги або придбала лікарняні засо­би, приписані для лікування. Тоді страхова компанія або здійснює випла­ти в терміни, передбачені умовами договору, або відмовляється від випла­ти страхового відшкодування у ці терміни з обов'язковим письмовим обгрунтуванням причин відмови.

Якщо вирішено, що виплата буде здійснюватися, то після закінчення лікування застрахована особа надає страховику заяву про виплату та оригінали документів: рахунки закладу охорони здоров’я, документи, що підтверджують настання страхового випадку (первинна медична докумен­тація або витяг з історії хвороби із зазначенням профілю відділення, нозологій, перелік діагностичних процедур, лікувальних заходів, перелік лікарських препаратів із зазначенням форми випуску, дозування, а також термін і періодичність застосування, їх вартість). Розмір виплати розрахо­вується, виходячи з розміру фактичних витрат, попередньо узгоджених зі страховиком.

Якщо застрахована особа звернулася до закладу охорони здоров'я, з яким страховик має договірні відносини або до асистуючої компанії у разі захворювання чи нещасного випадку, то вона повинна пред'явити договір страхування (або документ, що підтверджує факт укладання договору стра­хування) і документ, що посвідчує особу, згідно з якими їй надається ме-дико-санітарна допомога.

При цьому застрахована особа має чітко дотримуватися приписів і при­значень лікарів, не порушувати режиму закладу охорони здоров'я, що надає таку допомогу.

Виплата страхового відшкодування здійснюється страховиком за умо­вами укладеного договору страхування через оплату медичному закладу або асистуючій компанії вартості наданої застрахованій особі медико-санітар-ної допомоги у зв'язку із настанням страхового випадку у межах страхової суми, визначеної договором страхування.

Заклад охорони здоров'я або асистуюча компанія має повідомити стра­хову компанію про настання страхового випадку протягом двох діб, за умо­ви, що інше не зазначено в конкретному договорі із закладом охорони здо­ров'я чи асистуючою компанією.

Виплата страхового відшкодування здійснюється, якщо є складений страховий акт відповідного зразка, а заклад охорони здоров'я, який надав застрахованій особі медико-санітарну допомогу оформив заяву про вип­лату та документи, що підтверджують настання страхового випадку: пер­винну медичну документацію або витяг з історії хвороби із зазначенням профілю відділення, нозологій, перелік діагностичних процедур, лікуваль­них заходів, перелік лікарських препаратів із зазначенням форми випуску, дозування, а також термін і періодичність застосування, їх вартість.

Звичайно, з метою уточнення і перевірки поданих даних, страховик має право перевірити надану інформацію та вимагати додаткових доку­ментів, що підтверджують факт настання страхового випадку і розмір вит­рат, а також направити до застрахованої особи лікаря-експерта з метою додаткового обстеження стану здоров'я.

Якщо у медичному закладі відсутні деякі необхідні препарати, матеріа­ли, то страховик повинен відшкодувати застрахованій особі вартість прид­баних медико-санітарних засобів згідно з рахунками (чеками) аптек чи фар­мацевтичних установ, або сплатити їх вартість фармацевтичній установі.

Загальна сума виплат щодо кожної застрахованої особи за одним або кількома страховими випадками не може перевищувати суми, встановле­ної договором страхування для цієї особи та/або страхової суми, встанов­леної договором страхування для відповідної програми ДМС.

Якщо з вини страховика виплата страхового відшкодування затри­мується, то за кожен день такої затримки сплачується пеня в розмірі, виз­наченому договором страхування або договором із закладом охорони здо­ров'я (асистуючою компанією), залежно від того, кому здійснюється вип­лата.

Договір страхування втрачає чинність у разі смерті застрахованої осо­би. Якщо страхувальник не сплатив страховий платіж або чергову частину страхового платежу у встановлений договором страхування термін, то стра­ховик надсилає йому вимогу про сплату. Якщо ж перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом 10 робочих днів з дня пред'явлення такої вимоги страхувальнику (якщо інше не передбачено умовами договору), то договір страхування вважається достроково припиненим.

Медичне страхування в зарубіжних країнах. Як свідчить досвід високо-розвинутих країн світу, у чистому вигляді приватної чи державної системи медичного страхування не існує. Наприклад, у США, витрати на охорону здоров'я оплачуються із державного бюджету, бюджету штатів, місцевих бюджетів, а також приватними страховими компаніями і самими пацієн­тами. Так, близько 74% населення покриваються приватним медичним страхуванням. Ті громадяни, які не можуть брати участі у приватному стра­хуванні, отримують медичне покриття за рахунок урядових програм "Медікейд" і "Медікер".

Медікейд – державна програма (фонд) у сфері охорони здоров'я, фор­ма державної участі в охороні здоров'я громадян країни, частина структу­ри соціального захисту населення. Вона заснована у 1965 р. і є основним джерелом медичного забезпечення для малозабезпеченого та бідного на­селення США. Введена у життя у вигляді розділу американського Закону про соціальне страхування. Доповнює державну програму Медікер. Меді­кейд знаходиться у юридичному й адміністративному віданні штатів, за­конодавчі збори і губернатори яких визначають, які саме категорії грома­дян можуть отримувати медичну допомогу за даною програмою.

Витрати за Медікейд спільно фінансуються федеральним урядом США і владою штатів. Федеральна частина фінансування обернено пропорцій­на середньому доходу на душу населення в даному штаті, тобто чим бідніший штат, тим більше він отримає коштів. Умови Медікейд встановлюються владою кожного штату самостійно. Отримання Медікейд не зв'язано з віком чи втратою працездатності заст­рахованим контингентом. Встановлюється мінімальний рівень доходів, який дозволяє отримувати пільги по Медікейду (для бідних), а також кри­терії обмежень (граничних лімітів) на оплату наданих медичних послуг. До застрахованого контингенту входять вагітні жінки, немовлята, діти до 6 років (із сімей, чиї доходи менше 133% офіційного рівня бідності) тощо. До бідних у США належать ті громадяни, чиї доходи нижчі від встановле­ної урядом кожного штату межі бідності. В системі Медікейд встановле­ний набір базових медичних послуг, до яких відносяться стаціонарне й ам­булаторне лікування, біохімічні лабораторні і рентгенологічні досліджен­ня та ін. У межах додаткових послуг штати компенсують витрати застрахованого контингенту на оплату виписаних лікарями ліків, окулярів, стоматологічної допомоги, лікуванні у стаціонарі психіатричного проф­ілю. Оплата медичних витрат лікувальним закладам за надання медичної послуги проводиться за цінами, які штат вважатиме розумними. При цьо­му звичайно використовують ретроспективний (сума платежів визначається після надання медичних послуг і базується на фактичних затратах лікуваль­ного закладу) і перспективний (сума платежів визначається раніше до мо­менту надання медичних послуг) методи виплат. Крім того, встановлюють фіксовані тарифи гонорарів лікарів, визначаючи мінімальну, середню і мак­симальну межу виплат за кожну процедуру чи послугу.

Медікер - федеральна державна програма (фонд) у сфері національної охорони здоров'я, форма державної участі в охороні здоров'я громадян країни, частина системи соціального страхування. Здійснюється разом з державною програмою Медікейд. У сучасному вигляді введена законом у 1965 р. Фінансову базу Медікер складають надходження соціального по­датку, який вноситься рівними частинами підприємцями і найманими пра­цівниками в розмірі 7, 65 % від заробітної плати, з якого 1,45 % (у деяких випадках 2,9 %) стягується у фонд.

Медікер орієнтована на оплату наданої медичної допомоги престарі­лим і людям, які втратили працездатність.

Право на Медікер мають особи, які досягли 65 років і отримують (або мають право отримувати) допомогу за соціальним забезпеченням чи за його еквівалентом, працівники залізничних доріг, а також особи, які пропра­цювали певну кількість років в урядових закладах США. Заявнику на Ме­дікер необхідний трудовий стаж від 5 до 10 років залежно від роду діяль­ності чи професії.

Програма Медікер складається із двох частин: лікарська допомога (А) і послуги лікуючого лікаря (В). Кожна частина має окремі траст-фонди, які гарантують застрахованому контингенту доступ у медичні стаціонари (частина А) і до лікуючих лікарів (частина В).

Частина А забезпечує страхове покриття, за яким оплачуються рахун­ки за перебування в лікарні, кваліфіковані медичні послуги на дому (після виписки із стаціонару) і в хоспісі (спеціалізованому медичному закладі, де забезпечується догляд і симптоматичне лікування для безнадійних хворих, переважно онкологічного профілю).

За рахунок Медікеру оплачуються препарати імунодепресантів після пересадки органів протягом 12 місяців (середня річна вартість складає по­над 5 тис. дол. при щоденному прийомі). Оплаті підлягають 12 пунктів ме­дичних і зв'язаних із ними послуг: перебування в палаті (2-4 чол.); харчу­вання, в тому числі спецдієта; використання спеціальних медичних інстру­ментів (наприклад, техніки інтенсивного лікування коронарних судин); звичайний медичний догляд; лікарські препарати на строк перебування у стаціонарі; лабораторні аналізи; вартість крові для переливання; рентген; медичне обладнання (наприклад, хірургічні перев'язочні матеріали); ви­користання операційної і післяопераційної палати; реабілітаційні послу­ги (фізіотерапія тощо).

У частині В компенсуються 5 видів лікарських послуг: лікарські, у тому числі послуги хірургів на дому, в лікарні, у кабінеті лікаря; амбулаторне ліку­вання при лікарнях і хірургічних центрах, клініках; амбулаторна фізіотера­пія; допомога у мовній патології, медична допомога на дому тощо. Разом з тим, у частині В за Медікером не оплачуються витрати застрахованого кон­тингенту за такими напрямами: протезування і лікування зубів, порожнини рота (десен, нервових закінчень); загальні медогляди, не зв'язані з якимось захворюванням; імунізація і вакцинація (за виключенням тих випадків, коли це необхідно у зв'язку з розвитком певної хвороби); повсякденний догляд за хворим, не пов'язаний з кваліфікованою медичною допомогою; звичайна перевірка гостроти зору і виписування рецепта на окуляри.

Частини А і В передбачають франшизу (звичайно 20 %), тобто власну участь страхувальника в оплаті наданих медичних послуг за розумними ціна­ми. Крім того, на пацієнта повністю покладаються додаткові витрати, зв'я­зані з підвищенням рівня комфортності (персональними зручностями).

Система страхування здоров'я у Швеції є інструментом, який стиму­лює соціально-економічну рівність. Вона дає можливість людям з низьки­ми доходами отримати медичні послуги на основі рівності з більш забез­печеними. До системи страхування через хворобу входить медичне і сто­матологічне страхування, допомоги батькам та власне по хворобі. Обов'язкове медичне страхування охоплює різні виплати, пов'язані з візи­том лікаря, стоматолога, лікування в лікарні тощо.

Пацієнт платить 90 крон (13 дол. США) за виклик лікаря додому, а вит­рати держави складають 400 крон на годину. При одночасній покупці ліків компенсуються всі витрати вище 65 крон, а для хронічних хворих і при хво­робах, які загрожують життю — повністю. Стоматологічна допомога на­дається дітям і молоді до 20 років безкоштовно.

У Франції система фінансування охорони здоров'я базується на кон­цепції медичного страхування. Тут існують кілька страхових програм, най­більшою з яких є загальна система соціального страхування, яка охоплює працівників за наймом у промисловості, торгівлі, державних службовців, студентів, інвалідів війни, вдів і сиріт війни, лікарів, які уклали угоди з агентством соціального страхування. Загальна чисельність, охоплених цією програмою становить 67 % населення. Інший вид програми здійснює стра­хування працівників за наймом у сільськогосподарському секторі й охоп­лює 18% населення. Існують інші програми, які поширюються на націо­нальне товариство залізничних доріг, торговий флот тощо.

В Австрії існують чотири системи державного страхування на випа­док хвороби: загальне страхування, яке охоплює більшу частину працюю­чих; страхування державних службовців і пенсіонерів; страхові програми для працюючих у системі торгівлі; страхування працівників лісового і сільського господарства. Крім того, поряд із державними системами стра­хування функціонують і приватні системи страхування здоров'я, що охоп­люють близько 70% дорослого населення.

У Швейцарії страхування здійснюється приватними страховими ком­паніями, кількість яких становить близько 1000. В Японії діють дев'ять про­грам медичного обслуговування, які повністю охоплюють все населення. Корпорації оплачують медичне страхування для четвертої частини насе­лення. Лікування працівників державних установ здійснюється за рахунок уряду. Всі медичні послуги мають свою ціну згідно зі спеціальною шка­лою, яку стандартизує уряд. Для амбулаторних медичних послуг їхня вартість може коливатись від дня, тижня, часу дня, а також від кількості залученого до лікувального процесу персоналу.

Різноманітність програм медичного страхування дозволяє охопити послугами медичного страхування практично все населення країни і най­краще задовольнити потреби у медичному обслуговуванні.

Питання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте особливості проведення особистого страхування в Україні.

2. Дайте характеристику страхування життя. Назвіть його основні види.

3. У чому полягає суть змішаного страхування життя?

4. Які існують особливості при проведенні страхування дітей?

5. Опишіть порядок проведення страхування ренти.

6. Який порядок здійснення пенсійного страхування?

7. Розкрийте зміст проведення обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків.

8. Які категорії населення відносяться до обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті?

9. Назвіть умови і проблеми проведення обов'язкового і добровільно­го медичного страхування в Україні.

10. Дайте порівняльну характеристику проведення медичного страху­вання в Україні і в деяких зарубіжних країнах.

98

02.07.2025