1. Поняття інституту кримінальної відповідальності

Загальна характеристика інституту кримінальної відповідальності. У КК нерідко говориться про кримінальну відповідальність (наприклад, ст. 2 називається «Підстава кримінальної відповідаль­ності», розділ II – «Закон про кримінальну відповідальність», роз­діл IX – «Звільнення від кримінальної відповідальності»). При цьо­му КК ніде не розкриває поняття «кримінальна відповідальність», хоча й відрізняє її від покарання (наприклад, розділи X, XI і XII За­гальної частини КК відповідно називаються «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування») [6].

В науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кри­мінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відпові­дальність як певного роду обов'язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п'яті вважають кримінальну відповідаль­ність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений зло­чин із призначенням покарання або без нього тощо [14, с. 21].

Визначаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходи­ти з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузь­кому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відпові­дальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод люди­ни, передбачених законом.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим озна­кам відповідальності юридичної і водночас характеризується свої­ми видовими, Безначальними ознаками. Ними є такі: 1) криміналь­на відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціаль­них органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень; 2) кримінальна відповідальність – це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинуваль­ним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових по­збавлень і обмежень; 3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого харак­теру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визна­чені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний ха­рактер. оскільки їх застосування є обов'язком спеціально уповнова­жених органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відпові­дальності [12, с. 32].

Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідаль­ності, особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави стосовно особи, що вчинила злочин. Поняття "кримі­нальна відповідальність" законодавчо не визначено й у теорії криміналь­ного та кримінально-процесуального права трактується по-різному.

Кримінальна відповідальність (Я. Брайнін, П.Матишевський, В. Осадчий) – урегульований нормами права обов'язок особи, що вчини­ла злочин, підлягати певним заходам негативного впливу та терпіти передбачені законом обмеження [15].

Кримінальна відповідальність (Л. Багрій-Шахматов, С. Келіна, П. Дагель) – це врегульовані кримінально-правовими нормами суспільні відносини [15].

Кримінальна відповідальність (Н. Загородніков, О. Лейст) - це реальне застосування кримінально-правової норми та реалізація санкції [15].

Кримінальна відповідальність (Ю. Баулін) – це передбачені КК вид і міра обмеження прав та свобод злочинця, що індивідуалізуються судом і здійснюються спеціальними органами держави [15].

Відповідальність поділяється на негативну (ретроспективну, реаль­ну) та позитивну (перспективну, потенційну) [13, с. 66].

Позитивна кримінальна відповідальність – це обов'язок особи не вчиняти злочинів.

Негативна кримінальна відповідальність – це обов'язок особи піддатися кримінально-правовим обмеженням.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність – це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Як відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відо­бражує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеці­альних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кри­мінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що називаються кримінально-правовими. Одні автори вважають, що ці правовідносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з мо­менту винесення обвинувального вироку чи набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як співвідносяться кри­мінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою ви­никають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і Держави виникають взаємні права і обов'язки. Злочинець зобов'я­заний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обме­жень, передбачених КК. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття КК, яка передбачає вчинене ним діяння; покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін. У свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків дав­ності притягнення до кримінальної відповідальності і строків пога­шення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов'язана за­безпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчине­ного злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо.

Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідноси­нах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки дав­ності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обви­нувального вироку не породжують і не створюють кримінально-пра­вових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні від­носини.

Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого – держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (напри­клад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкрит­тю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і т. ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок ураху­вати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певно­му етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинен­ня злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної ви­значеності.

Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшо­му, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що предста­вляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають ор­гани, які відають виконанням призначеного судом покарання. Пара­лельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Суб'єктами правовідносин є особа, що вчинила злочин і держава в особі своїх органів. Між цими суб'єктами виникають права й обов'язки.

Таким чином, як ми бачимо, у науці кримінального права немає однаковості в розумінні кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням, хоча КК відрізняє ці два поняття (наприклад, ст. 2 КК); інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов’язок; треті – розглядають її в якості конкретного кримінально-правового відношення; четверті – розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію кримінально-правової норми; п'яті – вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання чи без нього і т.д.

У коментарі до статті 3 КК кримінальна відповідальність визначається як  особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється офіційна оцінка поведінки особи як злочинної. Кримінальна відповідальність матеріалізується в обвинувальному вироку суду і зазвичай включає засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання, його відбування, судимість тощо [23, с. 235].

З даного визначення випливає, що:

1) кримінальна відповідальність являє собою реальну взаємодію спеціальних органів держави й особи, визнаного винним у здійсненні злочину, у результаті чого ця особа перетерплює певні позбавлення;

2)  кримінальна відповідальність – це державний примус, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень;

3)  вид і міра позбавлень визначені тільки в кримінальному законі;

4)  кримінальна відповідальність можлива лише за здійснений злочин, що виступає як підстава такої відповідальності.

Крім того, з ч. 1 ст. 3 КК випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело кримінального права – це КК. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства. Цим воно принципово відрізняється від будь-яких інших галузей вітчизняного законодавства, а також, від колишнього кримінального законодавства, яке припускало застосування інших, крім КК, кримінальних законів.

Не входить до системи кримінального законодавства і Конституція України [1]. незважаючи на те, що вона має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Проте, відповідно до ст. 8 Конституції України, закони України, у т.ч. закони про кримінальну відповідальність, мають прийматися на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Невідповідність законів про кримінальну відповідальність Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, тягнуть за собою визнання їх Конституційним Судом України у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ці положення мають обов'язково враховуватися під час тлумачення і застосування норм КК.

КК ґрунтується не тільки на Конституції України, а й на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Гарантією цього є положення ч. 5 ст. 3 КК. До вказаних принципів і норм можна віднести такі, що стосуються верховенства прав людини, суверенітету держав, дипломатичного імунітету, права міжнародних договорів мирного розв’язання спорів, міжнародного морського, повітряного, екологічного, економічного і гуманітарного права, боротьби зі злочинністю, правової допомоги і видачі злочинців тощо. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права закріплені у відповідних пактах, деклараціях, конвенціях та інших документах.

КК поділяється на Загальну й Особливу частини, норми яких застосовуються у взаємозв'язку. При цьому норми Особливої частини порівняно з нормами Загальної частини є більш конкретними в частині кожного окремого складу злочину, який описано в диспозиціях цих норм, і в частині застосування покарань, які описані в їх санкціях. Жоден закон про кримінальну відповідальність не може діяти автономно, окремо від КК. Адже такий закон, запроваджує він кримінальну відповідальність, скасовує її чи вносить інші зміни до КК, відразу ж після набрання ним чинності у порядку, визначеному ст. 94 Конституції України і ст. 4 КК, автоматично включається до КК. Це означає, що при застосуванні цих законів посилання слід робити не на них, а безпосередньо на відповідні норми КК. У ч. ч. 3 і 4 ст. 3 відображено принцип законності, який стосовно кримінального права означає, що: 1) кримінально-правові норми не існують поза КК у зв'язку з їх повною кодифікацією; 2) тільки КК і ніяким іншим законом чи підзаконним актом визначається, що є злочином, а також повторністю, сукупністю і рецидивом злочинів, співучастю у злочині, готуванням до злочину і замахом на злочин тощо. Встановлюються види і розміри покарання за злочин, а також умови, за яких є можливими звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання, визначаються інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину; 3) забороняється застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією, тобто заповнення прогалини у КК шляхом застосування його до випадку, який прямо ним не передбачений, але є подібним, схожим [6].

Міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до принципів і норм міжнародного права. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Із цього положення випливає, що частиною національного законодавства України не є: 1) нечинні міжнародні договори України, навіть якщо згода на обов'язковість їх надана ВР (наприклад, Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням. фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р.); 2) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких ВР не надала (скажімо, Європейська конвенція про запобігання тероризму від 27 січня 1977 р.). Крім того, невідповідність положень міжнародних договорів України Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури надання ВР згоди на обов'язковість цих договорів тягнуть за собою визнання їх у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ті положення чинних міжнародних договорів, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Відповідно, і закони України про кримінальну  відповідальність не повинні відповідати вказаним положенням міжнародних договорів.

Згода на обов'язковість міжнародних договорів може бути надана у формі ратифікації або приєднання. Оскільки Україна є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР і Української РСР, то до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, прирівнюються й інші відповідні договори.

Чинними є лише опубліковані міжнародні договори України, їх офіційне опублікування має здійснюватися в газеті "Голос України", журналі "Відомості Верховної Ради України" або в "Зібранні діючих міжнародних договорів України".

Із ч. 5 ст. 3 КК випливає, що під час прийняття нових законів України про кримінальну відповідальність принциповим є дотримання положень, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Кримінальна відповідальність реалізується, тобто має свої моменти виникнення, розвитку, припинення – етапи реалізації. Це не статичне поняття, а процес, що проходить певні етапи, до основного з який відносяться:

• перший етап – виникнення кримінальної відповідальності. Вона виникає з часу, з моменту здійснення злочину особою. Злочин і є підстава кримінальної відповідальності;

• наступний етап настає в ході попереднього розслідування і зв'язаний з залученням особи в справі в якості обвинувачуваного. Особі пред'являється обвинувачення в здійсненні конкретного злочину;

• наступний етап – винесення обвинувального вироку і призначення покарання (ч. 2 ст. 2 КК);

• далі, кримінальна відповідальність реалізується при виконанні покарання;

• але і після відбуття покарання (його виконання) може мати місце судимість. До погашення чи зняття судимості особа ще перетерплює несприятливі наслідки, зв'язані з кримінальною відповідальністю [12, с. 99].

Проте кримінальна відповідальність може бути реалізована не тільки у всіх цих стадіях, на всіх етапах. Вона може бути припинена на більш ранніх етапах:

а) на підставі закону України про амністію чи акта помилування (ч. 1 ст. 44 КК);

б) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим  каяттям. Мова йде про випадки, коли особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 45 КК). Це стаття передбачає повий, невідомий КК 1960 р. вид звільнення від кримінальної відповідальності:

в) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК);

г) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК);

д) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 КК);

е) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК) [6].

Може бути і така ситуація, коли, відбувши покарання, особа не вважається судимою. Судимість погашається самим фактом відбуття покарання.

Кримінальна відповідальність реалізується тільки через кримінально-правові відносини (кримінально-процесуальні, виправно-трудові правовідносини).

Кримінальне-правове відношення – є вольове відношення між суб'єктами, урегульоване нормами кримінального права. Це відношення припускає 4 (чотири) елементи: а) повинні бути правові норми, що регулюють ці відносини – норми кримінального права; б) юридичний факт, із яким це відношення зв'язане – злочин; в) суб'єкти правовідносин (особа, що вчинила злочин, з одного боку,  і держава в особі уповноважених органів, з іншої); г) повинні бути взаємні права й обов'язки цих суб'єктів.

Питання про те, коли, і з якого моменту виникає це правовідношення, спірне. Висловлено три точки зору: 1) кримінальне правовідношення виникає з моменту здійснення злочину; 2) виникає з моменту залучення особи в якості обвинувачуваного. Ця позиція змішує два моменти: момент виникнення правовідносини і момент його констатації державним органом; 3)  виникає з моменту винесення вироку [12, с. 123].

Виходить тут, що весь процес розслідування позбавлений яких-небудь правових підстав.

Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після його відбуття – до моменту погашення або зняття суди­мості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків дав­ності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної відпо­відальності (статті 45-48), видання акта амністії або помилування (статті 85-87).

Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх часові межі є різними. Так, криміналь­на відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання. Такий погляд на мо­мент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним у науці кримінального права. Багато хто із авто­рів вважають, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях – з моменту вчинення злочину, порушення криміналь­ної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. [5], яким дано офіційне тлумачення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), кри­мінальна відповідальність настає з моменту набрання обвинуваль­ним вироком суду законної сили.

В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної відпові­дальності: момент припинення кримінально-правових відносин, від­буття покарання, погашення або зняття судимості. Однак якщо під кримінальною відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і свобод, покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно, що кримінальна відповідальність має місце лише протягом часу відбування призначеного судом пока­рання. Отже, момент припинення такого відбування покарання і ви­значає кінцевий момент кримінальної відповідальності. Після цьо­го особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі такої, яка має судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і кри­мінально-правові наслідки (ст. 88 КК).

Вдосконалення інституту кримінальної відповідальності. Після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року пройшло майже 13 років і його вживання виявило певні прогалини, які вимагають законодавчого вирішення.

Кримінальній відповідальності підлягають не лише осудні, але і обмежено осудні особи (ст. 20 КК), проте ця ознака не вказана в ст. 18 КК, яка визначає поняття суб'єкта злочину. Вважаємо за доцільне доповнити ч. 1 ст. 18 КК вказівкою на цю ознаку, виклавши цю частину статті в такій редакції: “суб'єктом злочину може бути фізична осудна або обмежено осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність”. Крім того, вважаємо, що у визначенні обмеженої осудності необхідно замінити “психічні розлади” на “патологію психіки”, оскільки психічні розлади є медичним критерієм неосудності.

Деякі норми розділу XV “Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх” потребують вдосконалення. Згідно з ч. 1 ст. 100 КК суспільні роботи можуть бути призначені неповнолітнім у віці від 16 до 18 років, але ст. 56 КК не вказує на обмеження віку при вживанні суспільних робіт, тому необхідно погоджувати зміст ст. 56 КК із ст. 100 КК, відносно обмеження віку, тобто доповнити ч. З ст. 56 КК вказівкою на те, що суспільні роботи не призначаються особам, які не досягли 16 років.

У ст. 97 КК “Звільнення від кримінальної відповідальності” необхідно внести уточнення відносно осіб, які звільняються від кримінальної відповідальності. Частина 2 ст. 97 КК суперечить положенням ст. ст. 18, 22 КК, в яких встановлено, що кримінальна відповідальність настає з 16 років, а в окремих випадках – з 14 років. На підставі ч. 2 ст. 97 КК звільняються від кримінальної відповідальності особи, які не досягли віку кримінальної відповідальності; до цих осіб застосовуються примусові заходи виховного характеру. Доцільно виключити із ст. 97 КК частину другу, де йдеться про звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності. Вважаємо, що відносно цієї категорії осіб необхідно встановити заходи соціального захисту або заходу безпеки.

Пропонуємо внести зміни до ст. 98 КК, яка закріплює перелік видів покарань, вживаних до неповнолітніх: по-перше, доповнити цей перелік обмеженням свободи, яке може бути застосоване до неповнолітніх осіб у віці від 16 до 18 років; по-друге, з ч. 2 ст. 98 КК виключити такий вид додаткового покарання, як “позбавлення права обіймати певні посади”, залишивши лише можливість “позбавлення права займатися певною діяльністю” [20].