Естетика як прикладна наука: об’єкт, предмет, призначення.

1.

Статус естетики в сучасному світі визначити надзвичайно складно. Розпочинаючи хоча б від того моменту, що це дисципліна «не модна» («чиста» кафедра естетики є лише в МГУ), а завершуючи дискусією про науковий статус, яка, здається, вважається закритою. Загалом, стан естетичної науки в Україні викликає суттєве занепокоєння і передовсім через її незапротребовуваність. Естетичні критерії як такі сприймаються як зайві, такі, що обмежують свободу художнього самовияву. А вимоги суспільного смаку настільки демократичні і занижені, що називати їх естетичними просто незручно. В ХХІ ст. філософія рясніє критикою прагматизму й утилітаризму, однак повсякденність просякнута нею наскрізь. Впродовж усієї своєї історії філософія критикувала, а найчастіше, просто нехтувала світом повсякденного, вважаючи його лише слабкою копією належного, знаходячи відображення останнього в мистецтві, наукових та здебільшого теоретичних розмірковуваннях. Сьогодні ж людина ставить точкою відліку свою повсякденність – побут, життєві проблеми, норми і правила поведінки, закони, моду. Відповідним чином, принципово змінюється і позиція естетичної теорії в ціннісній шкалі. Естетика як органічна складова ідеологій через свою специфічну мову і подачу інформації просто не сприймається.

Класична естетика викладається доволі екзальтовано і пафосно (але інакше за суттю її і бути не може). Однак сучасному студентству сприймати «піднесені» тексти складно бодай через специфічний контекст навколишньої культури. Тому естетична теорія повинна передовсім бути реальною «практикою»: конкретним мистецтвом, інструментарієм розуміння та оцінювання, певною технічною мовою характеристики особливого аспекту буття. Для проникнення в пласт сучасного способу мислення, естетика повинна ніби стати ближчою до людини сьогодення.

Позицій стосовно значення естетичної теорії та її статусу доволі багато: від самостійної, суспільно значимої науки з своїм випрацюваним категоріальним апаратом (Каган), чистої науки про судження (Кант) та супутньої гілки психології (Вітгенштайн).

В.Г. Ляйбніц, вирізняючи види пізнання, приписував митцям пізнання ясне, але мутне (невиразне), пізнання, що дотикається предметів смислу.

А.Г. Баумгартен, вважаючи естетику молодшою сестрою логіки, стверджував, що вона менш досконала, аніж раціональне пізнання; ця перцепція дотична того, що красиве.

І. Кант в «Критиці чистого розуму» під трансцендентальною естетикою мав на увазі філософську науку про чуттєвість взагалі, про закони, що керують наочністю і тим, що наочно дане (простір і час), на противагу до трансцендентальної логіки, що дає нам закони розуму. В нього естетика є повноцінною частиною теорії пізнання.

Г.В.Ф. Гегель підкреслює, що його естетика не тотожня з каллістикою (теорією краси) і є власне філософією мистецтва.

М. Вейц «Роль теорії в естетиці» (1956): «Естетична теорія не може існувати взагалі, бо мистецтво не володіє необхідним і достатнім власним смислом».

Естетика охоплює дві сфери досліджень: мистецтво і власне естетику. Першій з них варто в ієрархії філософської аргументації приділяти більше уваги, аніж це роблять зазвичай (Р. Скрутон: Мистецтво – прерогатива «окремих груп», тоді як релігія розрахована «на всіх»). Відтак, як зауважив Р. Інгарден, в естетиці постійно боролися дві протилежні позиції – об’єктивістична (концентрація на витворах мистецтва) та суб’єктивістична (концентрація на сприйняттях і переживаннях). Польський феноменолог говорить про «естетичну ситуацію», яку вже і слід розглядати з усіх сторін.

Грецькою – estetis – чуттєвий; термін ввів Олександр Баумгартен для позначення особливої сфери філософії, яка вивчає закономірності чуттєвого сприйняття світу. На початку ХХ ст. естетику і науку про мистецтво почали розділяти, аргументуючи цей розподіл тим, що трапляються естетичні переживанні і поза світом мистецтва, а мистецтво несе не лише естетичні функції.

Естетика є наукою про природу і закономірності естетичного освоєння світу, як сфера дії ціннісної свідомості людини.

Предмет – вивчення мистецтв, краси і її проявів.

Спочатку естетика розглядалась лише в контексті філософії, в середні віки – як частина теології, краса, притаманна Богу, ренесанс – акцент на живопис, Новий час – види мистецтва, співвідношення розуму і почуттів у художній творчості; ХІХ ст. – з’являється психологічна, соціологічна, біологічна естетика; ХХ ст. – естетичні властивості природного світу і людини, художня творчість як специфічний процес (напр., особливості художньої ментальності, проблеми розвитку мистецтва, тощо), некласичного мистецтва.

Завдання естетики:

• Будить потяг до досконалості.

• Доповнює цілісність пізнання світу

Головна трудність естетики в лоні західної філософії – вона в першу чергу і з природи своєї нераціональна, а подекуди антираціональна. Раціональний інструментарій осмислення прикладають до чуттєвих фактів існування.

2.

Античність: «Найважливіше для людини: істина – філософія, добро – етика, краса – естетика».

Естетика пов’язана із:

• Психологією: теорія катарсису – Арістотель (що переживає людина при перегляді трагедії), Фройд, Юнг (психологія художньої творчості та сприйняття);

• Соціологією: роль мистецтва в житті особи і суспільства;

• Історією: мистецтв;

• Культурологією;

• Педагогікою: «мистецтво існує, що розважаючи, повчати»;

• Етнологією і етнографією: різні уявлення про прекрасне;

• Лінгвістикою: риторика, поетика

• Математикою: Піфагор, Пікассо, кубісти

• Мистецтвознавством: має більш прикладний характер, естетика виступає теоретичною базою для прикладних дисциплін: теорії літератури, театру, тощо.

3.

Методи:

1. Об’єктний / соціологічний (аналіз, узагальнення)

2. Суб’єктний / психологічний (спроба вивчення особистісних суб’єктивних форм естетичних явищ – свідчення, спогади, щоденники – нпр., Далі «Щоденник одного генія».

   1. Емпіричний і теоретичний;

   2. логічний та історичний;

   3. абстрагування та ідеалізації;

   4. дескриптивний та нормативний (класичні методи XVII ст.)

Але передовсім це класичні методи філософії:

1. феноменологічний аналіз;

2. логічно-лінгвістичний аналіз;

3. ейдетичний аналіз («того, що істотне»);

4. метафізичний метод.

ЛЕКЦІЯ 7