• 2 Основних підходи:

І. евдемоністи – (евдемонія – покровительство богів); Епікур, Спіноза, Гассенді, Гольбах, Рассел; прагнення до максимального щастя для найбільшої кількості людей має бути усвідомленим принципом моральної поведінки;

ІІ. стоїстичний – «доброчесність є достатньою для щастя» Сенека: людина має тим більше шансів бути щасливою, чим менше зосереджується власне на досягненні щастя – «найщасливіший той, кому не потрібне щастя».

Ц.Норвіл, польський поет ХІХ ст.: «Людина, щоб бути щасливою, має знати: 1) на що жити; 2) для чого жити; 3) за що вмерти. Відсутність однієї складової – драма, двох – трагедія».

З парадокси щастя:

1. хто хоче бути щасливим, хай стережеться зовнішніх благ;

2. хто хоче бути щасливим, обмежує свої потреби;

3. хто хоче бути щасливим, уникає задоволень.

Основні чинники людського щастя:

1. Задоволення людських потреб;

2. Усвідомлення осмисленості власного буття;

3. Цілісність буття.

4. Повнота буття;

5. Гармонійні стосунки із зовнішнім світом (Акутагава Рюноске: «Щоб бути щасливим, слід любити повсякденні дрібниці».

Для досягнення щастя людина повинна:

1) мати ясне уявлення про життя, спроможне зробити її існування повним і осмисленим;

2) т.я. «хронічного» щастя немає як нетанучої криги (Герцен), людина має триматись за своє прагнення до щасливого життя, реалізовувати його у всіх ситуаціях морального вибору;

3) для відчуття щастя абсолютно необхідний збіг у достатній мірі актуального стану буття і уявлення про те, яким воно має бути.

А.М.Толстой: «Щастя залежить не від обставин, а від себе; є 2 бажання, здійснення яких може принести істинне щастя людині – бути корисним і мати спокійне сумління».

М.Пруст: «Щасливі роки – втрачені роки, робота відбувається тільки в стражданні»

Дж.Леббок: «Існує не тільки щастя обов’язку, але й обов’язок щастя»

Татаркевіч – 4 види людського щастя:

1. цілком об’єктивне – щаслива доля, успіх, життєвий талан;

2. суто внутрішній, психологічний стан інтенсивної радості, захвату, блаженства;

3. філософський аспект – евдемонія = володіння вищими благами людини;

4. суб’єктивна моральна реакція на володіння вищими благами – задоволення від життя загалом.

Щастя – остаточна мета людських зусиль, стан «коли більше нема чого бажати», критерій досконалості в мистецтві жити.

2.

Поняття «щастя» і «сенс життя» органічно пов’язані між собою. Однак розуміння сенсу життя не завжди пов’язане із щастям. Християнське розуміння переносить щастя у потойбічний світ.

Життя кінечне, і тому вимагає свого сенсу – конечність надає сенсу. У 1892 р. Альберт Хейм опублікував дані, що свідчили про дивовижну подібність досвіду близькості смерті в 95% опитаних, які пережили серйозні нещасні випадки. Згодом існування в передсмертному стані певних стадій і мотивів підтвердили й інші дослідники. Так, підсумовуючи, амер. проф. Р.Ноєс дійшов висновку про існування 3 стадій вмирання:

1) «опору», відчуття загрози й страху перед смертю;

2) «огляду життя»;

3) «трансцеденції», пов’язаної з переходом до містичних чи «космічних» станів свідомості.

• Стадіальна картина досвіду вмирання смертельно хворих (Е.Кюблер-Росс):

1. ні, тільки не це, такого не може бути;

2. гнів або фрустрація: чому я, коли мені ще так багато треба зробити;

3. спроби «обдурити» смерть і виграти час;

4. період страху або депресії;

5. спокій, примиреність із своїм станом.

У ХХ сторіччі багатовікова «культура вмирання» замінюється «замовчуванням» смерті, її ігноруванням і відкиненням за межі суспільства, інколи – навіть не усвідомленням (японські діти та комп’ютерні ігри). Таке «відкинення» смерті наново загострює проблему сенсу життя. Коли не думаєш про смерть, складно говорити про сенс цього відрізку буття до неї.

Сенс життя набувається і усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей довкола особистісно визначеної потреби. Причому, сповнити життя сенсом не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне, бо особа неминуче доходить до усвідомлення обмеженості та ілюзорності цінностей, які її вабили. Це повинні бути цінності, які здатні організувати духовну енергетику людини в гармонійне ціле з тим, щоб опредметнитись в суттєвому: в науковому пошуку, в предметно-естетичному формуванні середовища, в творчих моральних стосунках, у професії, коханні чи сім’ї, щирій дружбі, тощо.

Духовна потреба самоздійснення стимулюється творчою природою людини, яка потребує зусиль розуму, глибини почуттів, волі, сили характеру, фізичних зусиль. Лише таким способом – шляхом опредмечення себе в діяльності, в моральних стосунках людина здобуває відчуття справжності буття.

Сенс буття не є щось стале, раз назавжди здобуте і незмінне. Йому властива процесуальність, що є атрибутивною характеристикою духовності: зупинка в русі до само пошуку, до творчої взаємодії зі світом – це початок духовної смерті.

У виховному процесі є 2 «негативних» результати: «прибиті життям» невдахи, що розчаровані у високих ідеалах та молодь, орієнтована на успіх будь-якою ціною.

Отже, сенс життя не покладений десь зовні, поза людиною, а здобувається у свідомому творенні життя.

3.

Моральний принцип любові є в контексті будь-якої релігії. Як він спрацьовує в етиці? В більшості релігійних текстів пов’язується вимога любові до Бога і до людини. Людина не може усвідомити значення любові, поки не надасть їй сакрального змісту. Любов є передусім онтологічним принципом існування і лише в моральному житті суспільства набуває форми вимоги.

Однак в цій сфері є ряд парадоксів: людина не вірить в любов, бо інакше не було б потреби її сакралізувати (апелювати до Бога; однак постійно любові шукає, сподіваючись, що вона відбудеться. Людина більше сподівається на зустріч з любов’ю, ніж перебуває у стані любові.

За допомогою любові визначається найвищий моральний ідеал – Св. Павло «Перше послання до Коринтян, 13:1-8» - гімн про любов: «Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Любов ніколи не перестає!».

Любов не піддається раціоналізації, тому простіше визначити, чим вона не є. Розум неспроможний сприйняти любов як таку – бо це не рівень логіки, а інтуїції. Феномен любові передусім емоційно-чуттєвий.

• Грецьке розуміння любові – 4 види:

• Сторге – природний потяг людини до людини, причому рідної (діти і батьки);

• Філія – братерська, відносини між друзями, «поєднання подібного»;

• Ерос – пристрасний потяг до сексуально привабливого чи досконалого об’єкту, того, що являє для людини суб’єктивну цінність;

• Агапе – самовіддана, діяльна, як творчість і самотворчість.

Любов як вміння прощати іншим, співстраждати, служити людям. Агапічна любов виявляє себе як самоціль.

Діалог Платона «Бенкет» про любов духовну і чуттєву.

У середньовіччі – лицарська любов, куртуазна література – апеляція до еросу, окультурений статевий потяг. З’являється мотив любові як страждання (розлука, зрада, ревнощі).

Шопенгауер: «любов як активне співстраждання людині – спроба втрутитися у життя людини з благими намірами, яка зрештою закінчується збільшенням страждань»; символ – «люди як дикобрази, що їм бракує внутрішнього тепла, тягнуться і горнуться один до одного щоб зігрітись – і колються».

Еріх Фром «Мистецтво любити»: не здобувається, а відкривається людині зсередини. Сутність людини – божественна. Т.ч., любов виявляє себе як мистецтво, яким більшість людей не володіє, хоч людина несе в собі інтуїтивно закладене вміння любити. Тому люди ставляться до любові скептично. Розглядає любов як творчу активність у таких формах:

1. турбота; 2) чуйність; 3) повага; 4) дійсне пізнання.

Ніцше дивиться на етизовану любов, за допомогою якої обеззброюється людину: «любов до ворога – демонстрація власного безсилля, подолати зло без зброї, без сили людина не може». Сила жодним чином не є злом, але добром; облудна християнська мораль – для слабких істот. (Бог помер, людина вбила бога).

М.Бердяєв: «Любов являє собою один із найважливіших проявів людської свободи». Це справа вільної ініціативи, являє собою основу будь-якої творчості і неможлива з примусу. Здоровим глуздом цю свободу збагнути неможливо.

ХХ сторіччя перетворює любов на принцип гуманізму універсального значення: етика дискурсу, етика ненасилля.

ЛЕКЦІЯ 5