1. чиста (ідеальний стан), нпр., безгріховність.

2. певна (людина переконана в своїй самооцінці)

3. непевна

4. скрупулярна (дивиться на себе як на злу істоту)

5. фарисейська (помічати пилинку в чужому оці, не бачачи поліна у власному).

   • Розкаяння:

Зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки і свідомості. Тільки вільне.

4 елементи:

1. визнання певних дій чи помислів як таких, за які несе відповідальність;

2. відкрите їх засудження;

3. вияв готовності зазнати за них справедливого покарання;

4. перебудова внутрішніх засад свого буття у світлі позитивних духовних цінностей.

Покаяння – покута – спокута.

Гр. metanoia – зміна розуму; лат. poenitentia (poena – покарання); євр. тшува – повернення, поворот, відповідальність.

Отже, совість – це внутрішнє духовне осмислення людиною цілісності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової моральної оцінки.

5.

Честь – категорія, що відображає соціальність людини – належність до конкретного типу спільноти і усвідомлення себе суб’єктом цієї спільноти як носій її чеснот. Історично поняття честі складалося як над індивідуальне. Індивід усвідомлює себе як «орган» роду і реалізовує свою суспільність шляхом утвердження престижності роду. Дотримання вимог честі – важлива умова творення моральної традиції (соромно бути боягузом, не шанувати предків, компрометувати рід своєю поведінкою, тощо). Так, відомий феномен культури середньовіччя – лицарська честь – ґрунтується на конкретних приписах і заборонах.

В контексті честі критерієм цінності вчинків стає принцип: не осоромити честь роду, фамілії та станову честь. Згодом поняття честі охоплює і професійну сферу. Проблеми: захист певних некомпетентних представників професії як псевдо прояв професійної честі (педагоги, справа лікарів).

Гідність – відчуття самоцінності та відповідне відношення суспільства; відрізняються від честі на підставі індивідуалізації досвіду відношення людини до світу і себе самої. Утверджується в епоху Відродження: «право зватися людиною накладає величезна моральні зобов’язання: примножувати чесноти людства». Т.ч., гідність людини визначається її об’єктивними якостями і гідна поваги та людина, яка є носієм чеснот. Але моральна максима відношення вимагає не принижувати гідності будь-якої людини, навіть коли вона сама поводить себе негідно чи має «сумнівну» репутацію. Людина із розтоптаною гідністю – звір, бо орієнтується лише на інстинкти виживання.

Принципи гідності особи:

1. об’єктивується діяльністю особистості, що утверджує чесноти людства;

2. гідність має бути принципом ставлення суспільства до людини – визнання цінності кожної особистості та створення атмосфери поваги до особи: а) як такої; б) залежно від її внеску в загальносуспільний добробут.

3. гідність є виявом самосвідомості особи і має моральну цінність, коли самоповага оперта на об’єктивні підстави: реальну чи потенційну цінність особистості;

ЛЕКЦІЯ 4

Цінності: щастя, сенс життя, любов

1. Розуміння щастя і його основні чинники

2. Проблема пошуку сенсу життя та ставлення до смерті

3. Любов як предмет філософсько-етичних роздумів

1.

Ідея щастя присутня у всіх культурах, але виразно – тільки у західній культурі, що пов’язує щастя із зусиллями людини. У культурах Сходу метою людського життя є виконання обов’язків у заданій системі координат (залежно від народження). Відтак, для них щастя – побічний ефект, необов’язковий і інколи навіть зайвий, бо „притуплює” розвиток.

Сократ: самопізнання, кініки – свобода, кіренаїки – hedone.

Сучасні концепції: Голдштейн, Хорні – самоактуалізація, потреба в любові і розумінні; виділяють поняття „духовного здоров’я”.

Аристотель: мудрість + розсудливість + мужність + гострота розуму + рівність + дружність

Кант: вдоволення бажань, екстенсивно в сенсі кількості, інтенсивно в сенсі тривалості, протенсивно – в сенсі глибини.