Основні категорії моральної свідомості

1. Категорії етики як основні поняття моральної свідомості

2. Добро як вихідна моральна цінність. Критерії добра.

3. Проблема морального зла.

4. Обов’язок та совість.

5. Честь та гідність.

1.

Під категоріями розуміють основоположні поняття етики, які виступають відображеннями найзагальніших властивостей моралі, найважливіших моральних цінностей і є водночас активними формами інтелектуальної діяльності. Моральна дія відбувається завжди в контексті понять «добро», «зло», і т.д. – здійснюється вибір цінного. Категоріальний спосіб мислення починав розробляти Арістотель. За допомогою моралі відбувається об’єднання людини і ідеалу. Цінність є водночас і суб’єктивною і об’єктивною. Ціннісна спрямованість людини – атрибут людського життя. Цінності: практичні і духовні.

В сучасній етиці немає систематизованої системи категорій. Є категорії, в яких відображені моральні цінності: добро, честь, гідність, щастя як самоцінність, сумління, свобода, любов.

2.

Добро – синтезований моральний ідеал. Еріх Фром: «вищими є цінності, за допомогою яких людина здійснює трансцендентальний вихід – за межі емпіризму. Бог – найвища цінність сама по собі. Нижчі цінності підпорядковані людському існуванню.

Розрізняють цінне і корисне. Корисне – не завжди цінне (знаряддя, речі). Корисне – тотожне благові. А найвище моральне благо – це добро. Гегель: «вихідна мета людської діяльності – здобуття блага». Щастя в абсолютному значенні – це добро, яке є кінцевою метою моралі.

Добро – найвища моральна цінність; найважливіша і найскладніша для вирішення. Добро виявляє себе як відносне релятивне поняття. Етика завжди шукала проявів добра. На моральне добро ми можемо дивитись як на взаємозв’язок абсолютного і відносного. Ми маємо право розробляти ієрархію добра. Конкретизація абсолютного добра формулюється внаслідок суб’єктивного критерію цінностей. Те, що не входить до складу моральних цінностей – зло. Виходячи за межі власного досвіду, потрапляємо в царину ідеалів.

Проблеми: можливість зла як передумова морального добра, цілі і засоби – здатність добром робити добро.

• концепції розуміння добра:

1. добре як корисне (утилітаристична);

2. добре як істинне (античність);

3. добре як цілісне (система) (Ляйбніц, Августин);

4. добре як приємне (гедоністична);

5. добро як щастя (евдемоністична)

3.

• зло як «антиблаго» і моральне зло

зло взагалі – стихія лиха, те, що підриває потенції продуктивності буття, умови і засоби виживання, фізичного і духовного розвитку людини.

Моральне зло – зло, яке людина обирає. Добро наче більш «природне» для людини, відповідає позитивній скерованості її існування.

• види морального зла і єдність його природи

Х.Л.Борхес «Загальна історія безчестя»

А.П.Скрипник: у моральному злі можна виділити 2 головні «протоформи»:

І. ворожість – таке панування суб’єкта над людьми і навколишнім світом, таке їх використання, що завдає шкоди, руйнування, загибелі. Це: гнів, ненависть, агресивність, жорстокість.

ІІ. розпущеність – підпорядкування зовнішнім обставинам і власним нахилам, що веде до перетворення самого себе на пасивний предмет, деградації, руйнування фізичних і духовних якостей. Це: легкодухість, боягузтво, слабкість, тощо.

Св. Павло: «ми не маємо боротьби проти плоті і крові, але проти … світоправителів цієї темряви, піднебесних духів злоби»

• типові концепції зла

Античність – синкретизм етичних і естетичних цінностей (космос – найвище втілення добра: «як належить, порядно» = «як у Космосі»).

Християнство – зло = гордість, погорда. Августин, Аквінат: «теодицея».

Марксизм – дисгармонія між загальнолюдськими інтересами і інтересами певного класу.

ХХ сторіччя – концепція «банального зла»: Г.Арендт «Ейхман у Єрусалимі. Звіт про банальність зла», 1963. психологічно не викликає сумнівів, що величезна маса зла впродовж останнього сторіччя творилась людьми без совісті, уяви і навіть справжньої ненависті – тупими виконавцями, яких надихали хіба кар’єризм та страх перед начальством. С.Лем, у критиці роману Т.Манна «Доктор Фаустус» засуджував схильність демонізувати злочини нацизму, «розгледіти риси – хоча б пекельної – величі в нісенітниці, єдиний предмет гордощів якої – число жертв».

Мода на «звабливого красеня-Диявола» - «Адвокат диявола», «Майстер і Маргарита», «Диявол носить Прада»: соціально успішний, вродливий, об’єкт заздрощів і поваги.

Риси:

• порушення суб’єктом зла порядку і міри, узгодженості з іншими рівно порядковими одиницями (етимологія: англ.. evil і нім. Ubel від тевт. Ubilez – «те, що виходить за належну міру», «те, що переходить власну межу»;

• зосередженість на собі (Г.С. Батищев – «своє центризм»);

• самоствердження всупереч іншим і за їх рахунок.

Таким чином, моральне зло – своє центристське самоствердження суб’єкта всупереч інтересам інших суб’єктів, а також цілого, до якого він належить.

4.

Вперше почав писати Демокріт : людина повинна діяти із почуття обов’язку. Протиставляє йому почуття страху.

Обов’язок – зовнішній примус чи внутрішнє переконання?

І позиція: деонтологічні цінності є домінантними в етиці: категоричний імператив Канта, стоїки, кініки, Лютер, К’єркегор, етики ХХ ст. – Ч.Брод, Е.Юїнг). Кант, бо його розуміння людини пов’язане з тим, що людина з необхідністю мусить виконувати обов’язок. Тут кант ригорист, як і кєркегор. Згідно із деонтологічним підходом, обов’язок та щастя не співпадають. Моральна аксіологія намагається не ґрунтуватися на понятті блага.

ІІ позиція: аксіологічні – Епікур, Лукрецій, Гоббс, Х’юм, Фейєрбах, Рассел (змішення і співвідношення добра і зла). Не заперечує власного бажання бути щасливим. Людина живе не тільки з почуття обов’язку, але прагнення щастя притаманне людському життю. Тому слід узгодити внутрішній потяг до щастя та почуття обов’язку.

Суттєва особливість морального погляду: поділ на світ сущого і світ належного. Людська етика – наука про належне (англ.. утилітаризм І.Бентам: «деонтологія» - гр. deon – належне).

Проблема співвідношення суспільних, професійних вимог і морального обов’язку як такого (напр.., «кодекс воїна» і «не убий»).

• Категоричний імператив – має 3 форми:

1. «формула універсалізації» - чини відповідно до тієї максими, керуючись якою можеш побажати аби вона стала загальним законом;

2. «формула персоналізації» - чини так, щоб ставитись до людства як у своїй особі, так і будь-кого як до мети, але не засобу;

3. «формула автономії» - воля людини має бути не просто підкореною закону, а лише таким чином, щоб розглядалась як така, що дає закони самій собі».

Філософ-естетик Х. Йонас «Принцип відповідальності»: «чини так, щоб результати твого чину не були руйнівничими для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовинам подальшого існування на світі».

Отже, моральний обов’язок зводиться до системи вимог, що міститься в тій чи іншій моралі. Обов’язок завжди поповнюється новими обов’язками. Обов’язок – уявлення людини про морально-ідеальне і вимоги по здійсненню ідеального в людській діяльності; обов’язок являє собою внутрішнє переконання людини в необхідності жити за вимогами морального ідеалу. Це ніколи не примус, але самопримус. Така етика гуманістична, бо не дивиться на людину як на злу істоту й припускає її щастя. Щастя досягається тоді, коли ми діємо відповідно обов’язку.

Обов’язки: сімейний (щодо батьків, дітей, подружній), родинний, національний, патріотичний, фаховий, загальнолюдський, перед Богом.

Категорія обов’язку – позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання + відчуття своєї суб’єктивної причетності.

• Совість – критерій для визначення реального обов’язку

Сучасна етика – етика совісті, під совістю розуміють такий стан моральної свідомості людини, який пов'язаний із її самооцінкою, завжди спрямована на з’ясування того, чи відповідає наша поведінка і чи узгоджується з ідеалом. Совість – ідеальна частина сутності, індивідуалізований вияв моральної свідомості суспільства. «Совість – іскра Божа в нас». Тому, совість – ідеальне в нас, що має право нас засуджувати.

Помилка – спроби раціоналізувати совість!!

Сократ: «джерело моральних суджень людини – її самопізнання», Кант: «внутрішнє судилище».

Соловйов до «тканини совісті» відносить: сором, жалість, доброзичливість

Шопенгауер: «Совість водночас і суддя, і прокурор, і вона ніколи не може здійснити виправдання людини, якщо людина здійснила якийсь гріх. У виграші цього процесу завжди буде прокурор».

Швейцар: «Чиста совість є вигадкою диявола, бо вона виправдовує нас, хоча не може бути адвокатом».

• Види совісті: