Поняття моралі, її структура і функції

1. Сутність моралі

- як спосіб духовно-практичного освоєння світу людини

- як вияв індивідуальної і суспільної свідомості

2. Структура і особливості функціонування моралі

3. Соціальний детермінізм і мораль

- абсолютне і відносне в моралі

- єдність моралі і багатоманітність моральності

- мораль і право

- мораль і звичай

- мораль і релігія мораль і політика

- мораль і економіка

1.

Поняття моралі є контекстуальним:

1. людська доброчесність;

2. царина духу, свідомості, зокрема суспільної (Дефініції моралі часто мають ґанджі, бо часто випливають із ідеологічних концепцій)

3. як певний резидент трансцендентальних сутностей (до людини промовляє Бог через сумління)

4. як вольове зусилля людини (від стоїків, Шопенгауер, близько Ніцше)

5. як область суспільно-значущої і необхідної людської поведінки (у формі масового стереотипу)

6. як особлива мотивація вчинків, що виходить із совісті (подолання прагматизму, меркантилізму, тощо)

7. ідеологія, світогляд – певна моральна система ідеологією нав’язується.

Мораль виявляє себе на індивідуальному і суспільному рівнях. Моральний вимір людської особистості виявляє себе в індивідуальній моральності (моральна практика). Ще з античності це міра опанування людиною самої себе, звідси проблема провини людини і її відповідальності. Мораль – міра опанування гріховності (стоїки, неоплатонізм, християнство, Кант) в деонтологічній етиці. Опанування себе передбачає певну аскезу (дисциплінованість духу). Спіноза: «Моральна людина – та, що вміє за допомогою духу опановувати пристрасті», аналогічно – Декарт: «Слід приборкувати негативні афекти – ненависть, песимізм, тощо, і заохочувати позитивні – радість, співчуття…».

Але мораль можна тлумачити і протилежно – як спосіб розкриття внутрішнього, людина стає собою. Індивідуальна мораль багато в чому традиційно тлумачиться як міра людяності людини. Проблематика сучасної філософії великою мірою зосереджена в етиці і тут виникає проблема орієнтиру (вартості, цінності) за власними межами – проблема моралі абсолютів або ідеалів. Поза ідеалом мораль зрозуміти неможливо.

Ідеал – уявлення людей про належну досконалість людини або світу. Мораль у виді норм чи індивідуальної совісті так чи інакше скеровує людину до досконалого. Особливість морального мислення – нормативність. Можна ототожнити мораль і людську совість, але це звужує рамки. Внутрішня орієнтація на ідеал є найефективнішим способом морального буття. Таким чином, мораль – це система ідеалів.

Реалізований ідеал перестає бути ідеалом. Абсолютне добро не може бути здійснене. Моральне буття в часовому відношенні не має меж – воно скероване в майбутнє. Моральна вимога звертається до людини з настановою стосовно ще не здійсненого. Мораль існуватиме поки існуватиме людство, так як припинення морального буття – відсутність майбутнього. Найбільший гріх – гордість (я – ідеал), звідси – лише інволюція і регрес.

Вольтер: «Якби не було Бога, слід було б його вигадати», Сковорода: «хочеш бути Богом – будь ним». Коли людина цілковито замикається в своєму ототожненні себе з собою – це кінець, з Богом – потенція прогресу.

В моральному житті не може мати місце зовнішній примус: лише власний вибір робить істоту відповідальною, вимушені дії – аморальні.

Чи існує ситуація, що ставить людину поза межі добра і зла? Тоді людина перестає бути людиною. Неможливо змоделювати ситуацію, де людина не мала б морального вибору. Епіктет: «Людина має право вибору навіть коли її голова покладена на плаху». Для морального життя свобода є чільним атрибутом.

Моральний вибір людського суспільства містить ті ж особливості, що й індивідуальна моральна свідомість:

1. ідеали; 2) спрямованість на приборкання гріховності; 3) моральні вимоги.

Мораль і гуманізм в сучасному суспільстві співпадають.

Мораль виявляє такі особливості:

1. можлива лише за наявності свободи волі

2. наявність ідеалів

3. має всезагальну форму. Моральне може бути суто індивідуальною, бо передбачає певну співпрацю.

Мораль виявляє себе як духовно-практичний спосіб освоєння людиною світу. За допомогою науки людина скеровує себе до істини, зменшуючи обсяг незнання. Часом виникає ілюзія всемогутності науки (застерігав Кант).