Тема 9. «Адміністрування управлінських рішень»

1. Сутність управлінських рішень в системі адміністративного менеджменту.

2. Класифікація прийняття управлінських рішень адміністрацією. Технологія прийняття управлінських рішень.

3. Методи розробки і обґрунтування рішень.

4. Механізм і техніка прийняття управлінських рішень. Організація виконання управлінських рішень.

5. Форми адміністрування адміністративних рішень: накази, розпорядження, вказівки, акти, протоколи.

6. Характеристика систем виконання управлінських рішень. Організація та контроль виконання управлінських рішень. Оцінка реалізації управлінських рішень. Санкції та стимулювання щодо виконання управлінських рішень.

Рекомендована література для самостійного вивчення теми: (2,3,4,5)

Управлінське рішення - це результат творчого цілеспрямованого аналізу проблемної ситуації, вибору шляхів, методів і засобів її вирішення у відповідності визначеними цілями адміністративного менеджменту.

Управлінське рішення розглядається як основний зміст процесу управління і є важливим інструментом системного підходу до керуючого об'єкту. Кожна організація є не лише виробником продукції /продукції, але й складовою частиною суспільства. Тому при прийнятті управлінського рішення необхідно враховувати не тільки економічну сторону діяльності, а сукупність соціальних, ідеологічних, моральних та інших відносин.

Прийняття управлінських рішення є основою управління. Своєчасно прийняте науково-обґрунтоване рішення стимулює виробництво, а слабке, або несвоєчасно прийняте - знижує результативність праці. Відповідальність керівника за прийняття рішень дуже висока, особливо службовців державного рівня. Керівник не має права приймати непродуманих і необгрунтованих рішень.

Потреба в прийнятті рішень обумовлюється як зовнішніми, так і внутрішніми обставинами. Імпульсом до прийняття управлінського рішення є необхідність ліквідувати проблем, зменшити її актуальність. Основними причинами виникнення проблем є наступні:

• недосконалі принципи діяльності організації;

• помилкові критерії оцінки діяльності організації, підрозділу або окремого працівника;

• порушення процесу досягнення поставленої цілі з помилкової або ініційованої причини;

• непередбачувані обставини (стихійні лиха, техногенні катастрофи, політичні та економічні катаклізми).

Управлінські рішення класифікують за такими ознаками:

За функціональним призначенням - планові, організаційні, регулюючі, активізуючи, контрольні. Приклад організаційних рішень - про створення акціонерного товариства, про розподіл службових обов'язків. Координуючі рішення в основному мають оперативний характер (розподіл поточної роботи серед виконавців). Активізуючі рішення процесів управління. Контролюючі рішення направлені на оцінку дій підлеглих.

За характером дій - директивні, нормативні, методичні, рекомендаційні, дозвільні, орієнтуючі.

Директивні рішення розробляються вищими органами управління по важливим поточним і перспективним проблемам організації і є обов'язковими для нижчих рівнів управління. Рекомендаційні рішення готують дорадчі органи, їх виконання бажане, але не обов'язкове, оскільки вони мають рекомендаційний характер. Орієнтуючі рішення призначаються для низових рівнів управління, які діють в умовах значної свободи, мають прогнозний характер.

За часом дії - стратегічні, тактичні, оперативні.

Стратегічні дії визначають основні шляхи розвитку організації, а тактичні - конкретні засоби їх реалізації. Так, рішення організації вийти на зовнішній ринок є стратегічним, а рішення щодо проведення окремих заходів щодо підвищення продуктивності праці - тактичним. До оперативних відносяться рішення, які орієнтуються на вимоги сьогодення. Стратегічні рішення приймаються на вищому рівні управління організацією, а тактичні і оперативні - на нижчому. Стратегічні рішення є ініціативними, які під впливом зовнішніх чинників приймає на себе вище управлінське керівництво організацією, тобто бере на себе ініціативу. Тактичні рішення мають характер припису, тому що конкретизують вказівки керівництва.

За напрямом впливу - внутрішні і зовнішні.

Внутрішні рішення приймаються безпосередньо в організації і направлені на удосконалення роботи стосовно організації і оплати праці, впровадження нової техніки і технології. Зовнішні рішення направляються на пристосування організації до змін зовнішнього середовища (підвищення конкурентоспроможності продукції, розширення частки ринку та ін.).

За способом прийняття - рішення поділяться на індивідуальні й колективні. Колективні рішення можуть бути консультативними, сумісними і законодавчими (парламентськими). Консультативні рішення передбачають, що керівник, який його приймає, консультується з оточенням - підлеглими або експертами, а потім з врахуванням висловлених рекомендацій здійснює власний вибір. Сумісні рішення приймаються в результаті погодження з усіма учасниками на основі консенсусу.

За суб'єктом управління - виділяють рішення державних, господарських, підприємницьких органів і громадських організацій. Наприклад, державні органи реалізують рішення шляхом прийняття законодавчих, організаційних, розпорядчих документів і проведення організаційної роботи.

За строком прийняття - виділяють довгострокові (більше 5 років), середньострокові (від 1 до 5 років) і короткострокові (до 1 року) рішення. Довгострокові рішення мають прогнозний характер, що обумовлено баченням майбутнього, яке виходе із умов і потреб сучасного. В результаті ці рішення можуть бути нереалізованими, якщо ситуація в майбутньому стане іншою. Середньострокові рішення віддзеркалюють у обов'язкових для виконання планах і програмах, у відповідності з якими здійснюються конкретні практичні заходи. Короткострокові рішення, зазвичай відображаються, як правило в усних та письмових наказах і розпорядженнях.

За широтою охоплення - рішення є загальні і спеціальні. Загальні рішення торкаються однакових проблем, які відносяться до різних підрозділів організації (строків виплати зарплати, розпорядку робочого дня та ін.). Спеціальні рішення приймають по вузьким проблемам, які відносяться лише до одного підрозділу або групи працюючих в ньому.

За характером визначеності управлінські рішення поділяють на запрограмовані і незапрограмовані. До запрограмованих приводить логіка розвитку ситуації, у зв'язку з чим залишається обрати лише момент початку дії, ступінь їх інтенсивності та інші параметри, які оптимізують результат. Частіше всього такі рішення приймають в стандартних ситуаціях. У протилежність цьому незапрограмовані рішення приймають в неординарних обставинах, вони вимагають індивідуального творчого підходу, який інтегрує досвід, результати спеціальних досліджень, мистецтво менеджера.

За сферою реалізації рішення поділяють на пов'язані з виробництвом, збутом, науковими дослідженнями, кадрами тощо.

За змістом рішення бувають технічними, економічними, соціальними. Технічні рішення приймають з об'єктивних причин факторів діяльності організації; економічні пов'язані із витратами, які несе організація і обумовленими ними результатами; спеціальні приймають стосовно умов праці персоналу, його оплати, пільг та гарантій.

За ступенем повноти інформації управлінські рішення діляться на прийняті в умовах визначеності, невизначеності та ризику.

За ступенем ефективності рішення поділяють на оптимальні і раціональні.

За методами підготовки рішення діляться на креативні, авростичні і репродуктивні.

Класифікація рішень дає змогу упорядкувати їх та виявити загальні закономірності та характерні особливості, властиві окремим їх різновидам. Для кожного виду рішень розробляють систему інформації, що орієнтує керівників і спеціалістів у підготовці рішень, виборі кращого варіанта прийнятого і реалізованого рішення.

Прийняття управлінських рішень є частиною щоденної роботи менеджера, який виконує свою роль в міжособових стосунках, інформаційних обмінах думками і прийнятті рішень. При прийнятті управлінських рішень керівник виконує чотири ролі: підприємця, спеціаліста по виправленню порушень в роботі, розподілювача ресурсів і спеціаліста по досягненню угод.

Під технологію прийняття управлінських рішень необхідно розуміти склад і послідовність процедур, які приводять до вирішення проблем в комплексі з методами розробки і оптимізації альтернатив. Для керівника прийняття рішення не самоціль, а основним є вирішення окремої управлінської проблеми. Для досягнення цього необхідна певна послідовність рішень і, головне, їх здійснення. Тому прийняття управлінського рішення - це не одномоментний акт, а результат процесу, який розвивається у часі і має визначену структуру.

Процес прийняття рішення - це циклічна послідовність дій суб'єкта управління, направленого на розв'язання проблеми організації і міститься в аналізі ситуації, генерації альтернатив, прийнятті рішення і його виконанні.

Ефективність управлінського рішення залежить не тільки від його оптимальності, але і від форми доведення його до виконавців.

Методи, які використовуються при виконанні управлінських рішень повинні мати достатню точність, яка б забезпечувала запланований результат, бути надійними, не допускати значних помилок, не створювати підвищеного ризику. Успіх у вирішенні проблем обумовлює вплив трьох груп факторів: організаційних, матеріальних і особистих.

До організаційних факторів відносяться здатність організації швидко перебудуватися для вирішення проблеми у відповідності зі змінами умов і пристосовуватися до них; своєчасно виявити проблеми і мати необхідний час для виходу із складної ситуації. На ефективність реалізації рішення в значній мірі впливає стабільність, надійність функціонування організації, її здатність долати перешкоди, які викликають відхилення від наміченого шляху.

До матеріальних факторів, які здійснюють вплив на успішне вирішення проблем відносимо наявність необхідних ресурсів (фінансових, технічних, інформаційних, кадрових та ін.) і можливість вільного маневрування ними.

Особисті фактори, які впливають на реалізацію управлінського рішення - необхідний рівень кваліфікації, знань і досвіду працівників; ступінь їх розуміння, яка обумовлює відповідне відношення до справи; очікуване винагородження у випадку успіху або, навпаки, страх відповідного покарання при невдачі; загальний морально-психологічний клімат в колективі.

Виконання управлінського рішення передбачає здійснення певних операцій:

1.Визначення строків виконання рішень (кінцевих і проміжних). При доведенні завдань до конкретних виконавців слід визначити строк виконання поставленого завдання, який сприяє успішному виконанню рішення і досягненню поставленої цілі.

2.Конкретизація завдань і відповідальності. Кожний підлеглий повинен одержувати розпорядження лише від одного керівника. Подвійність розпорядництва часто вносить в роботу елементи дезорганізації знижує відповідальність за доручену справу. Надмірна централізація прийняття рішень породжує пасивність, втрату ініціативи, відповідальності, які негативно позначаються на управлінському процесі. Тому важливо децентралізувати систему управління, залучити до управлінського процесу максимальну можливу кількість виконавців, розширити делегування повноважень підлеглим.

3.Визначення обґрунтованої кількості матеріально-технічних ресурсів. Без виділення достатньої кількості матеріально-технічних ресурсів неможливо виконати управлінські рішення пов'язані із впровадженням нової технології, випуском нової продукції, підвищенням кваліфікації працюючих та ін.

4.Проведення інструктивної наради, роз'яснення цілей і завдань. Доцільно більш широко інформувати підлеглих при видачі завдань, чітко ставити конкретні цілі перед кожним виконавцем, давати підлеглим достатні повноваження.

5.Координація дій виконавців. Ефективна розпорядницька діяльність керівника досягається шляхом чіткого організаційно-правового регламентування діяльності апарату управління. Добре організоване регламентування роботи в організації усуває необхідність постійно уточнювати і координувати взаємовідносини працівників апарату управління, оскільки кожний з них знає своє місце в системі менеджменту, свої обов'язки, права і відповідальність.

6. Коригування прийнятого управлінського рішення. Ефективність управлінських рішень залежить від своєчасного коригуючого впливу органу управління в разі зміни внутрішніх і зовнішніх умов. Тому завданням розпорядницької діяльності є організація надійного зворотнього зв'язку, який має велике значення при тривалій реалізації рішення.

7.Контроль виконання. Зворотній зв'язок між запланованою програмою діяльності та реалізацією прийнятого управлінського рішення здійснюють за допомогою контролю, в процесі якого враховують можливі помилки, прорахунки, корегують рішення, усувають вплив внутрішніх і зовнішніх факторів. В ході контролю не тільки перевіряють фактичний стан виконання рішення, а уточнюють і доповнюють його, вживають дійових заходів щодо усунення виявлених недоліків.

Організаторська робота в організації по виконанню управлінських рішень, повинна відповідати ієрархії системи управління (ланка, бригада, цех), кваліфікації кадрів, стану трудової дисципліни, особливостям галузі та ін.

Організаційно-розпорядчі документи слугують основним інструментарієм адміністрування управлінських рішень. Організаційно-розпорядчі документи мають відповідати уніфікованим формам документів, встановленим державними стандартами на документацію та іншими нормативно-правовими актами, що містять вимоги до побудови форм і правил створення документів.

Вирішення цього завдання потребує досконалого знання призначення та особливостей оформлення певних документів. Наведемо характеристики деяких видів документів, що забезпечують управлінську діяльність.

Розпорядження – це організаційно-розпорядчий документ, який видається одноосібно і призначений для регулювання і координування тактичних питань управління. Розпорядження видає керівник установи, яка функціонує на принципах колегіальності, з метою оперативного вирішення конкретних організаційних або виробничих питань. Розпорядження як документ має обмежений термін дії і поширюється на певне коло організацій, посадових осіб або громадян (наприклад, інформування підпорядкованих організацій про постанови (дод. А).

Вказівка - організаційно-розпорядчий документ, який видається одноосібно і містить адресні вказівки щодо розв’язання окремих завдань. Вказівку видає керівник єдиноначального органу або структурного підрозділу (начальник цеху, декан факультету) і вона відображає здебільшого питання інформаційно-методичного характеру або спрямована на організацію виконання наказів керівництва, інструкцій, правил тощо. Безпосередньо за допомогою вказівок до відома підпорядкованих організацій доводяться положення законодавчих і нормативно-правових актів, роз’яснюється порядок їхнього використання.

За наявності значної кількості видів і різновидів управлінських документів вказівка не втрачає значення в управлінській сфері, особливо в діяльності державних установ, організацій і підприємств (дод. А1).

Рішення є розпорядчим документом в органах колегіального управління і видається місцевими органами виконавчої влади в межах повноважень, наданих їм чинним законодавством. Рішення приймають й інші колегіальні органи, зокрема, колегії міністерств і відомств, науково-технічні ради, спеціалізовані комісії й комітети. Однак у цих випадках рішення не є самостійною формою розпорядчого документа: його приймають у межах протоколу засідання того чи іншого колегіального органу. Доведення таких рішень до виконавців здійснюється у вигляді витягів із протоколів.

Специфічною особливістю оформлення рішення як самостійного документа є використання управлінського терміна «Вирішили» (у множині). Підписують документ дві особи – голова і секретар. Датою ухвалення рішення вважається, день його прийняття на засіданні або раді (дод. А2).

Доручення – це новий документ у системі управління. З точки зору цільової спрямованості, він є оперативним розпорядчим документом разового виконання. За призначенням і особливостями оформлення доручення має багато спільного із вказівкою, що підтверджує виданий у 1972 р. Державний стандарт СРСР 6.38-72 «Уніфіковані системи документації. Система організаційно-розпорядчої документації». Відповідно доручення за формою і змістом є сучасним аналогом такого виду документа, як вказівка.

Наказ – це найбільш поширений організаційно-розпорядчий документ установи, що видається на підставі єдиноначальності. Цей документ дає змогу регулювати стратегічні питання управління. Право на видання такого розпорядчого документа надається керівникові відповідно до статуту або положення про установу. В усіх установах видаються переважно три види наказів:

• з основних питань;

• з особового складу;

• з оперативних питань.

Такий поділ одного виду документа на три різновиди, по-перше, зумовлений організаційними потребами управління; по-друге, пов’язаний із різним порядком оформлення цих наказів; по-третє, базується на різних термінах зберігання кожного з цих документів. Так, накази з основної діяльності зберігаються постійно установою або передаються на зберігання державним архівним установам; накази з особового складу зберігаються в установі 75 років, а до державних архівних установ передаються при докорінній реорганізації або ліквідації установи-фондоутворювача; накази з оперативних питань установа зберігає від 3 до 5 років.

Накази з основної діяльності видаються при створенні, реорганізації та ліквідації установи та її структурних підрозділів, а також при затвердженні положень, посадових інструкцій, перспективних і фінансових планів і змін до них, капітального будівництва, здачі споруджених об’єктів, матеріально-технічного постачання, списанні застарілих пристроїв та обладнання тощо. Текст наказу, як правило, складається з двох частин: констатуючої та розпорядчої. В першій частині викладаються факти і конкретний привід до видання наказу; в розпорядчій перелічуються конкретні управлінські дії, їхні виконавці і терміни виконання. Якщо приводом до видання наказу став закон або документ директивного органу, то в констатуючій частині необхідно подати посилання на цей документ із зазначенням його повної назви, вказати видання і номер. Розпорядча частина наказу починається словом «Наказую». Його друкують великими буквами з окремого рядка, без пробілів між літерами. Форма викладу – наказова. Наказ є одним із найважливіших документів установи і тому потребує належного контролю. Текст наказів має містити поширені та конкретизовані формулювання необхідних дій, точні терміни і відповідальних за їхнє виконання. Такі формулювання, як «надати сприяння», «вплинути», «пришвидшити», не є конкретними і тому не можуть бути об’єктом контролю, а отже, абсолютно неприйнятні для такого роду документа.

У процесі підготовки наказу з основної діяльності його змістова частина потребує відповідного узгодження з установами, структурними підрозділами або посадовими особами. Візи і грифи, що його засвідчують, проставляються в першому примірнику проекту наказу, що подається на розгляд керівника з метою підписання документа. В кінцевий варіант наказу виправлення може вносити лише керівник, який підписує його із зазначенням дати. Накази з основної діяльності є найважливішими документами установ, і з метою зміцнення виконавчої дисципліни наказам державних виконавчих органів присвоюється індекс державного реєстру відповідно до Указу Президента України № 493 «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної влади» від 03. 10. 1992р. (дод. А 3).

Накази з особового складу стосуються переважно питань прийому (призначення) на посаду, звільнення, різного роду переміщень (з однієї посади на іншу, у зв’язку з направленням на цільове навчання, оформленням декретної відпустки, зміни прізвища), а також службових заохочень. Проект наказу з осо­бового складу підготовляють фахівці служб кадрового забезпечення певного органу управління. Особливістю оформлення такого наказу є відсутність констатуючої частини та основного розпорядчого слова «наказую». Подібні накази будуються за такою схемою: прийом, звільнення, переміщення, заохочення. Кожна управлінська дія зазначається окремим пунктом, а розпорядчими словами виступають: «Прийняти», «Звільнити», «Перевести», «Нагородити» тощо. Наказ з особового складу обов’язково візують зацікавлені структурні підрозділи і посадові особи та підписує керівник установи.

Накази з основної діяльності та з особового складу відрізняються не тільки формою, а й процедурою підготовки і видання. Питання управління кадрами регулюються Кодексом законів про працю України, яким, зокрема, передбачено оформлення прийому на роботу наказом (розпорядженням) адміністрації підприємства, установи, організації. Таким чином, у практиці управлінської діяльності питання прийому, звільнення, переміщення, заохочення можуть оформлятись у вигляді наказів або розпоряджень. Накази (розпорядження) з особового складу реєструються і зберігаються окремо від наказів з основної діяльності, при цьому номер наказу (розпорядження) доповнюється літерами ОС – особовий склад.

Накази з оперативних питань стосуються адміністративно-господарської діяльності установ і пов’язані з оформленням відряджень, наданням відпусток і дисциплінарними стягненнями. Текст такого наказу може складатися з двох частин – вступної і констатуючої – або тільки з однієї – констатуючої.

Доповідна записка – це організаційний документ інформаційного змісту, який може бути, як самостійним документом (ініціативною доповідною запискою), так і додатком (підставою) для прийняття відповідних розпорядчих документів. Доповідні записки адресуються керівникові установи або установі вищого рівня і за цією ознакою поділяються на внутрішні та зовнішні. За змістом можна виокремити ініціативні, звітні, пояснювальні, інформаційні доповідні записки. Текст доповідної записки містить детальний виклад певного питання і супроводжується висновками та пропозиціями автора.

На відміну від заяви, пояснювальної записки та інших довідкових документів, доповідна записка оформляється на загальному бланку установи або відповідного структурного підрозділу. За відсутності бланка на чистому аркуші паперу відтворюються необхідні реквізити бланкової частини з обов’язковим зазначенням дати і реєстраційного індексу доповідної записки. Якщо складання внутрішньої доповідної записки потребує оперативності, за браком часу її оформляють у рукописному вигляді на чистому аркуші паперу. Проте в усіх випадках доповідну записку обов’язково підписує автор із зазначенням дати її складання (індекс можна не проставляти, тобто документ не передбачає обов’язкової реєстрації).

На відміну від довідки, в якій констатуються події або факти, висловлюється думка організації чи посадової особи з певного кола питань, доповідна записка містить констатацію результатів певних дій і конкретні пропозиції. Як правило, доповідна записка за мету подальше прийняття управлінського рішення і відіграє роль джерела інформації, будучи підставою для видання розпорядчого документа (дод. А 4).

Хід обговорення питань на зборах і нарадах, результати роботи колегіальних органів (як постійних, так і тимчасових) фіксуються за допомогою протоколу. За обсягом вміщеної в них інформації вони поділяються на повні, короткі та стенографічні.

Повні протоколи є найбільш поширеним видом цього документа: в ньому докладно фіксується хід обговорення тих чи інших питань, у тому числі доповідь (інформація), виступи опонентів, пропозиції зацікавлених осіб і прийняті рішення. Доповіді, виступи і пропозиції не додаються до протоколу, а вміщують безпосередньо в його текст. Додатками до такого протоколу можуть бути тільки доповіді, листи або телеграми, надіслані з метою їхнього оприлюднення на засіданні, довідки, що підтверджують або підсилюють факти, які обговорювались у ході засідання чи наради, відгуки офіційних опонентів, висновки офіційних експертів і деякі інші документи.

Короткі протоколи призначені тільки для фіксування факту засідання і констатації рішень. Документи і матеріали, на підставі яких обговорювались певні питання, оформляються у вигляді додатків.

Особлива увага при створенні таких протоколів приділяється оформленню постановчої частини основного тексту протоколу. В разі принципової незгоди з будь-яких питань особиста думка кожного з присутніх обов’язково документується і в такому вигляді додається до протоколу. Короткий протокол може фіксувати рішення про затвердження того чи іншого документа, і в цьому разі останній потрібно додавати до протоколу.

Стенографічний протокол дає змогу дослівно фіксувати хід обговорення питань і містить інформацію про подробиці ходу засідання (репліки з залу, оплески, обурення тощо). Первинний запис інформації про такі наради здійснює стенографіст або виконується за допомогою технічних засобів.

Усі протоколи, незалежно від обсягу тексту, оформлюються відповідно до діючих правил та інструкцій. Текст протоколу складається з двох частин: вступної та основної. В першій частині вказуються прізвища та ініціали голови і секретаря засідання, а також в алфавітному порядку всіх присутніх членів колегіального органу та запрошених із зазначенням їхніх посад і установ. Якщо кількість присутніх на засіданні перевищує 8 осіб, то у вступній частині протоколу вказується лише загальна їхня кількість. Докладний список складається на окремому аркуші і додається до протоколу. Вступна частина протоколу містить порядок денний із переліком питань, розглянутих на засіданні, і прізвища осіб, які виголосили доповіді або інформували присутніх із цих питань.

Основний текст протоколу поділяється на розділи відповідно до порядку денного. Кожний розділ будується за традиційною схемою: «Слухали» – «Виступили» – «Вирішили» (дод. А5). Ці слова обов’язково виділяються великими літерами і друкуються з окремого рядка. В розділі «Вирішили» подається повне формулювання прийнятих рішень. З метою посилення розпорядчої ролі протоколу в окремих випадках його можна затверджувати.

Протокольні рішення доводяться до виконавців у вигляді витягів із протоколу або інших розпорядчих документів – наказів, вказівок, розпоряджень.

Акт є документом колегіального характеру, в якому, на відміну від протоколу, група осіб підтверджує або спростовує певний факт або дію. У більшості випадків акт складають кілька посадових осіб з метою об’єктивного фіксування фактів чи певної ситуації. Акти складаються також за підсумками перевірок, ревізій, при прийманні та переданні справ, проведенні виробничих випробувань нових виробів і зразків, прийомі завершених об’єктів тощо. Деякі види актів, залежно від їхнього змісту, підлягають затвердженню керівником установи або установою вищого рівня управління (наприклад, акт про ліквідацію установи).

Текст акта має дві частини: вступну та констатуючу. В першій частині вказуються підстави для складання акта і перелічуються його укладачі та присутні. Після слова «Підстава» робиться посилання на розпорядчий документ або усне доручення керівника.

У констатуючій частині формулюють мету і завдання актування подій, зміст проведених робіт, сутність установлених фактів, а також висновки фахівців.

Інформацію, що повторюється, можна подавати у тексті акта у вигляді таблиці. В завершальній частині тексту акта (перед підписами) вказується кількість його примірників місце їхнього подання. Така кількість примірників визначається колом зацікавлених сторін або встановлюється чинним законодавством. Акт підписують усі особи, які брали участь у його складанні. При засвідченні підпису посада не вказується. За наявності у членів комісії особливої думки, її викладають під підписом у першому примірнику документа або на окремому аркуші, в самому акті зазначається лише факт наявності (дод. А 6).