Есей «Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української тендерної міфології»

В есеї «Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української тендерної міфології» письменниця накреслює модель українського тендеру: якщо Т.Шевченко усвідомлює свою Матір одуреною московською покриткою, П.Тичина прощається зі Скорботною Матір'ю, фіксуючи її перетворення на Велику Блудницю, то Є.Маланюк демонструє одержимість «комплексом байстрюка», вдаючись до викривального пафосу супроти Матері (читай: Жінки), яка «давала кожному сама». Класичним для колоніальної психології О. Забужко вважає культ Роксолани (Насті Лісовської), яка в українській рецепції прикрашала чужі гареми, а вже потім була дипломаткою, реформаторкою й інтриганкою.

Авторка вважає, що українська жіночність – символічна «дівка-бранка», покликана будити в мужчинах приспані патріотичні почуття. її можна любити і жаліти, боятися й ідеалізувати, але її не можна поважати. Для власного голосу жіночності в українській системі цінностей місця взагалі не було. За припущенням О. Забужко, і національна, і сексуальна тожсамість походять з любові. Саме її відсутність призводить до втрати тожсамості. В есеї «"Психологічна Америка" і азіатський ренесанс» авторка, посилаючись на Е.Фромма, подає свою візію любові, яку небезпідставно можна вважати ключем до усієї її творчо­сті. Як і Е.Фромм, О.Забужко переконана, що любов до ін­шого може розвинутися тільки там, де існує любов до себе, до свого індивідуального чи гуртового «я». Заповідь «полюбити ближнього, як самого себе», на її думку, теж промовляє про потребу любити себе. При цьому авторка застерігає: ця любов не має нічого спільного з егоїзмом. Українці, на думку письменниці, перестануть бути провінці­єю і колонією, коли позбудуться відрази до себе, тобто навчаться себе любити.

О.Забужко вміє переконувати, коли пише про свободу духу й можливість існування в усій світовій культурі нараз, про межовий досвід і про крах міфу «історичних» і «неісторичних» народів, про літературу як велику транснаціональну резервацію і душу, яка завдяки поетам усе ще при нас. Однак не зовсім переконує її візія, згідно з якою любов зводиться до раціоналістичної любові до себе. Таке бачення здається надто однобічним, особливо у випадку О.Забужко, яка, за її ж словами, пише «від імені людини, якає жінкою».

Полемічність у творчості О.Забужко свідчить, що її турбують філософські питання, які переважно залишаються без відповіді. Довіряючи підсвідомості у творчості, вона водночас культивує раціональне ставлення до життя, порушуючи феміністичну проблему, продовжує оберігати традицію, наголошуючи на культурному контексті, не може відмовитися від ідеї опору. Образно: О.Забужко перебуває на межі. Цим вона й цікава.