Роман «Музей покинутих секретів»(2009, вид. 2010)

Останній роман «Музей покинутих секретів»(2009, вид. 2010), за словами О.Забужко, «увесь «зшитий» із сімейних переказів трьох поколінь – і не тільки моїх… На Заході є таке поняття – «oral history» – «усна історія», тобто є записані свідоцтва очевидців. Для літератури це золоте дно, а в таких країнах, як наша, де правдива історія тільки в сімейних переказах і збереглася, – взагалі головний резерв художньої прози», адже «література – це те, що базується на нашій здатності пам’ятати».

За словами авторки, «назва твору – метафора для цілої книжки, бо йдеться про родинні секрети трьох поколінь».

Роман «Музей покинутих секретів» переміг у 12-му Всеукраїнському рейтингу «Книга року-2010» у Номінації «Красне письменство». До того ж, увійшов у рейтинг «ТОП-10 найуспішніших українських письменників», «кого в Україні найбільше читають і найактивніше купують».

Есеїстика «Хроніки від Фортінбраса»

Тема фемінізму висвітлюється і в есеїстиці О.Забужко, зібрана у книжці «Хроніки від Фортінбраса». У назві авторка апелює до персонажа «Гамлета», принца норвезького Фортінбраса. За О.Забужко, Фортінбрас мав розповісти людям про трагедію Гамлета, принца Данського. Аналогічно сучасний митець має розповісти людям про «посттрагічну епоху». Як слушно зауважила К.Ботанова, за текстом В.Шекспіра, місія оповідача належала саме Гораціо, не Фортінбрасу. Однак Фортінбрас мав відповідати за неперервність ко­ролівської влади або, згідно з О.Забужко, за тяглість куль­тури. З такої точки зору Фортінбрас взагалі уявляється наступником українського шістдесятництва, що його уосо­блює Гамлет. З певними застереженнями можна сприйня­ти й окреслення жанру книжки як збірки есеїв, оскільки до неї включено доповіді, виголошені О.Забужко на різно­манітних форумах і конференціях. Есеїстиці зазвичай не притаманна така кількість посилань, як у «Хроніках». Та попри всі ці зауваги «Хроніки від Фортінбраса» не можна звести виключно до факту літератури. Найкращі тексти книжки, наприклад «Філософія і культурна притомність нації», «"Психологічна Америка" і азіатський ренесанс, або Знову про Карфаген», продовжують викликати інтерес і суспільний резонанс. У цій книжці О.Забужко ставить, хоч і не вирішує такі основні питання «посттрагічного часу»: мова, історична пам'ять, засади тожсамості, «прощання з імперією», яке розтягнулося в українському варіанті на кілька поколінь.

«Хроніки» складаються з 3 розділів. У першому йдеться про «інтеркультурну» проблематику, другий – суто український, у третьому О.Забужко, за власним зіз­нанням, намагалася навзаєм накласти два попередні сми­слові поля, маючи на меті відобразити інтелектуальний портрет епохи. Першочерговими для О.Забужко є питан­ня тоталітаризму, колоніалізму й гендерна проблематика. Найцікавішими для українського читача є саме українські теми, хоча про них вона завжди розмірковує у ширшому історичному чи географічному контексті. При цьому О.Забужко знаходиться між двома полюсами: з од­ного боку – Д. Донцов і націоналізм, з іншого – Ю. Шевельов й універсальний культурний контекст. Хоча сама авторка й зізнається у нелюбові до Д.Донцова, як і до будь-якої тоталітарної ідеології хай і в елітарному варіанті, про­те без нього не було б українсь­кого опору.

Загалом, погляди О.Забужко на українську культуру можна звести до таких положень:

1. ця культура неспроможна забезпечити нації культурної тотожності, бо в ній ослаблене філософське начало;

2. Україна була і залишається провінцією, зокрема інформаційною, тому й знаходиться поза історичним часом;

3. якщо раніше саме тоталітарна держава відчужувала Україну від історичної дійсності, то у постколоніальних умовах вона самовільно продовжує плекати середньовічну темпоральність, філологічну свідомість і культурне некрофільство.

У «Хроніках», як і в «Польових дослідженнях», О.Забужко намагається проаналізувати травму української колоніальної історії в гендерному ключі.

Есеїстика О.Забужко багатовимірна, пристрасна, в ній представлено симбіоз волюнтаристської й культурницької української інтелектуальної традиції бачення проблем.