Роман о. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996)

Роман О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996), попри всі дискусії щодо неможливості українського бестселера, таки став ним – про це свідчить кількість його перевидань. Інтерес читачів до нього не один рік залишається стабільно високим. Поява книжки на ринку супроводжувалася скандалом, який мав на меті розрекламувати авторку та її твір. О. Забужко про свої «Польові дослiдження…».

говорить: «У мене було цілком свідоме бажання дати в морду рідній літературі».

З приводу «Польових досліджень» в есеї «Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української гендерної міфології» О.Забужко зазначила, що «громадський і критичний резонанс, спричинений моєю книжкою, багато більше говорить про сучасне українське суспільство, ніж про його літературу». Авторка посилається на газету «Українське слово», яка звинуватила її в руйнуванні усталеного в культурі образу жінки, у хибній орієнтації молоді щодо місії статей у суспільстві, руйнації засад суспільної моралі, діях супроти потреб нації.

Отже, на її думку, скандал довкола «Польових досліджень» зумовлювався не так порушенням певних суспільних чи моральних норм, як закостенілістю українського суспільства. У 90-ті не тільки О. Забужко говорила суспільству те, чого воно не хотіло про себе чути. Книга «Польові дослідження з українського сексу” перекладена 14-ма мовами.

Це ж робив, наприклад, у «Рекреаціях» і Ю.Андрухович, проте скандал довкола «Рекреацій» порівняно з «Польовими дослідженнями» був набагато локальнішим.

Різка реакція з боку українського суспільства на цей роман не була також результатом його еротичного чи, тим паче, порнографічного змісту. Адже секс у романі взагалі відсутній. Такий жарт авторки з читачем можна взагалі розцінювати як недобросовісну рекламу.

Сама авторка наголосила на тому, що сенс її роману полягає не в сексі і не в автобіографічності. Очевидно, суспільство передусім дратувала не так гендерна проблематика, як той незнаний в українській літературі тип жінки, що з'явився у «Польових дослідженнях». Його шокувала відвертість цього образу: привабливої, вільної, освіченої інтелектуалки й водночас огидної, цинічної, на­віть вульгарної фурії, яка асоціюється з відьмою.

Симптоматичним є зауваження О.Забужко про те, що дехто з читачів-адептів роману, а не його противників, так і не зміг прийняти лайку з уст героїні – поетеси, яка вслід за відомим філософом мала б назвати мову «домом буття». Усі спроби О.Забужко реабілітувати лайку й ненормативну лексику, яка іноді слугує в літературі «абсолютно унікальним засобом виразности поза засягом людяности», у надчутливій жіночій прозі виявилися непереконливими. Без відповіді залишилося також питання про те, якою мірою письменник може оголювати себе й інших живих людей перед публікою. Іншими словами, чи не надто ризиковано перетворювати свою зовнішню і внутрішню біографію на літературу. Недаремно в одному з есеїв О.Забужко посилається на каламбур М.Павича, який ствердив, наче не має біографії, має натомість бібліографію. На факт заперечення авторкою автобіографізму «Польових досліджень», тобто небажаного автобіографізму, з-поміж усіх критиків звернув увагу Григорій Грабович, зазначивши, що «Польові дослідження» були 1.«видані двічі – «самвидавом» у 1995 р. в Пітсбурзі (17 примірників (а не 12, як свідчить авторка у передньому слові) і потім певна кількість ксерокопій, для авторки і 2. книжкою у 1996 р. в Києві. Критик підкреслює, що зумисність ажіотажу не повинна заступити того факту, що «Польові дослідження» – «непересічний твір, таки вартий нашої уваги». Ще важливіше, на думку Г.Грабовича, що «гра й галас навколо книжки є також спробою (свідомою, а здебільшого несвідомою) її переформувати, маскувати не тільки її жанр, але й сенс, її центральний».

О.Забужко наголошує, що «Польові дослідження…» – «це чистий експеримент. Це спроба структурувати емоції, вибудувати їх у певний інтелектуальний сюжет. Жанрово – це була гра проти всіх абсолютно правил. Бог його знає, що там домінує».

Олександр Яровий (Маніфест «жіночого шовінізму» чи сізіфова сповідь жінки? // Вежа. – №4–5 (липень–грудень). – 1996. – С.190–195), визначаючи художню специфіку, зокрема жанр «Польових досліджень..», стверджує: «…філософськи «жіночий» роман з есеїстичним нальотом, вкрапленнями мемуарного стилю, густо замішаний на псевдоеротиці, перемежований віршованими автоцитатами і, зрештою. Відвертий до межі з патологією – коли судити з погляду вітчизняної літературної традиції».

У романі через форму внутрішнього монологу 34-літньої головної героїні здійснюється психоаналіз комплексів жінки: жах старіння, страх втратити коханого, невдоволене лібідо. Цей психоаналіз безжальний, певною мірою хірургічний, шокує читача, ілюструючи тезу «рівень розвитку народу визначається його ставленням до жінки».

Певною мірою роман воскрешає «феміністичний дух» Н.Кобринської, О.Кобилянської, Лесі Українки. Це антимаскулінна інвектива, гнівний маніфест амазонки, наснажений «жіночим расизмом». Він виражається то в поблажливій іронії, то гротеску, емоційно забарвленого відразою (неголені, нетверезі, хтиві). Носієм усіх цих гріхів, типовим представником сучасного чоловіцтва є художник Микола К.

Героїня роману Оксана мріє про «чоловіка породи», «колишніх легінів минулого», які в її свідомості протилежні звироднілим і слабким сучасникам: «Ми ж були вродливим народом, відкритозорим, дужим і рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю, з якої нас довго видирали з м'ясом...».

У цьому контексті поява Миколи, єдиного сильного українця, якого зустріла Оксана, стає для неї несподіваним відкриттям: «То був перший мужчина з твого світу, перший, з ким обмінювалась не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним блиском підсвічених тайників, тими словами відслонених, і тому говорилося легко, як дихається й сниться, і тому пилося розмову смажно висушеними вустами, і впивалося все запаморочливіше, о, ця ніколи не знана свобода бути собою». Проте роки, проведені в провінційному місті, відбилися й на ньому. Як наслідок у Миколи – душевна «відмороженість», «знехіть до нормального контакту». Єдине його бажання – самореалізуватися, вирватися, як і Оксана, «геть із льоху, де ядушно смерділо напіврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, немитим сопухом марних зусиль: українською історією». У такій боротьбі за виживання було знищено можливість щирості та душевної відкритості. Микола не в змозі зняти панцир, яким відмежувався від жорстокого навколишнього світу, позбувшись вічного страху, відродитись для нового життя. Душевна відстороненість, замкненість у власному герметичному світі, куди він не допускає навіть кохану жінку, роблять з Миколи людину, «відкриту до зла», наділену лише руйнівною силою: «Нещасний чоловік, Миколо: любив машину – розбив, любив жінку – зламав». Таким чином, Микола, незважаючи на внутрішній потенціал, не реалізується в тексті твору як носій образу «нового українця», лишаючись у межах старого світосприйняття.

О.Забужко розкриває нам парадокси жіночої натури: героїня по-справжньому любить Миколу: тричі в житті вона підносить до Бога молитву однакової наднапруги: при невиліковній хворобі тата, в день здобуття незалежності України і коли молиться за художника, щоб той приїхав живим і здоровим. Звернімо увагу, кохання саме до цього суб’єкта чоловічої статі виникло невипадково: в ньому героїня вбачає першого українського чоловіка, який запрагнув бути переможцем(«Українець – і переможець: чудасія, їй-бо в сні не присниться»).

Але автор не обмежується дослідженням жіночої психології, робить новаторський крок – прикладає психоаналітичний ключ до проблем та комплексів цілої нації: «все, що українці здатні про себе повідати – то як і скільки, і на який спосіб їх били: інформація, що й казати, малоцікава для сторонніх».

Забужко ставить поряд родинну і національну історію. Світ бив націю, чоловік бив жінку. Героїня ненавидить «комунальну» совкову юність, КДБ, національну нерозважливість.

Домінантна ідея: в умовах несвободи нація вироджується, тому традиційні чоловічі функції перебирає на себе жінка, яка просто повинна бути сильною та підтримувати слабких українських чоловіків, щоб не стати на бік їхніх катів.

Хоча в реальному житті героїня роману не знаходить підстав для надій про відродження, вважаючи, що єдиний вибір, який ми маємо, – це вибір «межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває», фінал твору все одно оптимістичний. Оксана, що в юності мріяла про смерть над Атлантикою, бажає щасливої подорожі літаку, на якому повертається додому.

Незважаючи на здавалося б безнадійне становище жінки (нації). Фінал твору парадоксально оптимістичний – жінка сподівається навіть у безнадійній ситуації, бо «розпач – завелика розкіш для українців».

Назвати роман еротичним, а тим більше порнографічним, неможливо. Навіть з композиційного боку він порушує правила творів «сексуального» жанру, де ступінь відвертості певних сцен поступово зростає. В «польових дослідженнях», як і набоківській «Лоліті», еротичний струмінь, навпаки, з розвитком сюжету послаблюється. Секс у творі – найперше, метафора: метафора чоловічої агресії, що породжує паралель з чужинською агресією в українській історії, та жіночої покірливості, «рабськості», котра, відповідно, перегукується з підневільним становищем нації. Ця система відносин закріплюється додатковими маркерами у творі (за східним гороскопом жінка Миша, а чоловік Кіт).

Коли авторку запитали про ключову проблему твору, вона багатозначно відповіла: «Та Бог його знає, яка там ключова проблема… Цей роман перекладено вже в п’ятнадцяти країнах, і в кожній «вичитують» у ньому щось своє «найголовніше» – від «критики США» (Скандинавскі країни, Італія і Бенілюкс) до «травм родової пам’яті» (Німеччина і взагалі Центральна Європа). В Україні, Россії і Польщі «Польові дослідження…» були прочитані як «феміністичний роман».

На «Польові дослідження з українського сексу» оприлюднено таку кількість рецензій, «що їхній сумарний обсяг давно перекрив 142 сторінки малоформатного (70 х 100 1/32) видання».

Отже, варто з'ясувати, який сенс прочитує у «Польових дослідженнях» українська критика, переважно жіноча, користуючись при цьому статтею Л.Таран на цю тему. Л.Таран поділила статті, відгуки, рецензії, написані з приводу «Польових досліджень», на три групи.

1. У першій превалює категоричне неприйняття як «змісту», так і «форми» твору;

2. у другій – дещо приймається, дещо відкидається;

3. третя намагається з'ясувати, в чому ж полягає новизна твору для української культури.

1. У першій групі переважає «жовта» журналістика: «Охота на сперматозавров» І.Ленської, «Украинская Лолита: возьмите меня!» Т.Унгуряна. Їм у романі переважно не подобається акцент на трагічній українській історії, відсутність обіцяного сексу.

До цієї критики долучаються й традиціоналісти: Віталій Абліцов, М.Наєнко. Їх дратує егоїзм авторки, наділеної комплексом Герострата. Усі вони схильні вважати, що проблеми О. Забужко, як і більшості феміністок, пояснюються фізіологічно – сексуальним невдоволенням. До цієї групи належить рецензія «Некулінарні дослідження з сирого тіста: Про кн. О.Забужко "Польові дослідження"», підписана псевдонімом Ж.Дусова. Віддаючи належне освіченості авторки, рецензент не сприймає роману через оприявлену в ньому кризу краси, сенсу й жанру. Своєрідний погляд на роман запропонувала Ірина Жеребкіна, доводячи, що найбільшим недоліком твору є саме його українськість.

Усе це дало підставу Л.Таран для висновку, що українське суспільство й українська критика, журналістика виявилися не готовими адекватно сприйняти роман – «рецепція виявила переважно чоловічоцентричну апологетику», а «жовта» преса – свою шовіністичну суть. Адекватною його інтерпретацією, за Л. Таран, можуть бути передусім феміністична критика й постколоніальні студії.

Чи не найадекватніше досі прочитав «Польові дослідження» Г. Грабович. Він мав змогу ознайомитися як з їх офіційним, так і з «самвидавним» варіантом, тому побудував свою рецензію на основі порівняння цих двох версій. Критик стверджує: американська не мала формальних жанрових окреслень, у ній поєднувалися автобіографічна сповідь, імпресіоністичний есей, епатажний его-репортаж у стилі Едічки Лімонова, а також відомих в Америці романів-порахунків жінок із своїми колишніми чоловіками, зокрема Сільвії Плат. На його думку, американська версія є виразним постмодерним твором, що стосується не сексу (еротики в романі немає зовсім), а взаємин статей, одвічної боротьби між чоловіками і жінками.

В «українському» варіанті, за спостереженням Г.Грабовича, на постмодерний твір накладається жанрова форма «роману». Сама О.Забужко у слові «Від автора» наполегливо наголошує на фіктивності першого варіанту твору, називаючи його «чорновиком». Щодо перипетій навколо роману Г. Грабович досить дошкульно іронізує, вбачаючи у практичності авторки вболівання, щоб він не загубився при перельоті через Франкфурт, бо «у Франкфурті гине більше рукописів, аніж кораблів і літаків у бермудському трикутнику». її сподівання на розумні поради від друзів теж підвели його до іронічного: «всім відомо, як ретельно Оксана Забужко радиться з друзями, перш ніж друкувати свої твори».

Піратську версію «Польових досліджень» Г.Грабович, безперечно, палко підтримує, наголошуючи, що книжку робить сильною саме її «непогамована відкритість», «самооголення», «одне слово – автобіографічність», відтак перетворення автобіографії на незагрозливий роман – «це не так хитрування, як заперечення – і твору, й самого себе». Цим він повністю заперечує тезу Наталії Монахової, згідно з якою більшість критиків не сприйняла саме автобіографічності твору, тієї автобіографічності, яку прийнято трактувати як чоловічий дискурс. Про протилежне свід­чить і висновок Т.Щербаченко, яка наголосила з приводу усієї творчості письменниці: «гостра автобіографічність забужчиної прози штовхає до того, аби все її (наше?) життя розглядати як жанр». Не погодилася з Г. Грабовичем Т.Гундорова, підкресливши, що О.Забужко намагалася написати жіночий роман, тобто твір масової літератури, який «зростається з інтелектуальним есеєм, переплітаючи прозу й віршовану мову, патріотику та риторику». Другий момент, на якому наголошує Г.Грабович, «"секс" – це метонімія для якоїсь загальної, а також і національної приреченості». Приреченість, на його думку, полягає, однак, не в постколоніальній українській ситуації, тобто не в рабстві і не в страху, про які чимало сказано в романі, а в реальній людській злобі. Про яку любов до ближнього, тим паче до ворога, може йтися, якщо, як показано у романі, любов виявляється неможливою навіть між чоловіком і жінкою, які є спорідненими душами – народжені в одному місті, обоє освічені й причетні до мистецтва. Тема «відкритості до зла», на його думку, неминуче зумовлює демонізацію не тільки коханця Миколи К., а й авторської персони: нещасної жінки, коханки, поетеси. При цьому себе авторка бруталізує, оголює більше, ніж свого «брата-чорнокнижника». І, нарешті, – висновок: «Поетеса, здається, хоче водночас показати обличчя з демонічним реготом відьми й приховати його поважною маскою літератора-лауреата-автора бестселера. А це навряд чи може вдатися. Поза незграбна».

На противагу цій думці Н.Зборовська вважає, що у «Польових дослідженнях» утверджується жіноча цінність національного світу, а темою роману є не людське зло, а незреалізованість української людини, вибір якої невтішний: між небуттям і буттям, що вбиває. На відміну від Г.Грабовича вона доводить, що у романі маємо справу не з відьмою, а з «царівною», яка саме під впливом «сатани-чоловіка» перетворюється. На її думку, у «Польових дослідженнях» головним є висновок про те, що «раби не повинні родити дітей, бо це вспадковується». Погоджується Н.Зборовська з тезою роману «страх убиває любов».

Прикметно, що цю досить вразливу, особливо з християнського погляду, тезу, адже любов сильніша не тільки від страху, а й від смерті (її, наприклад, постійно розвиває у своїх романах Ю.Андрухович), приймають й інші рецензентки. Л.Масенко наголошує на темі «згубного впливу національного й соціального рабства на формування особистості», вважаючи, що перехід авторки від історії окремого нещасливого кохання до загального стану українського суспільства є цілком вмотивованим. У такій прямій залежності між особистим і загальним вчувається відгомін теорії типових образів у типових обставинах. Однак можна подумати і про те, що історія нещасної жінки-коханки-поетеси

Т.Гундорова констатувала, що «Забужко показує окрему любовну драму як глибоку колоніальну травму, яка вразила цілий народ і зруйнувала інтимний простір роду».

Н.Монахова без найменшої іронії сприймає намір О.Забужко створити «літературу як форму національної терапії». У цьому романі Т.Гундорова оптимістично зафіксувала напружений пошук порозуміння двох статей: «Попри радикально феміністичні коментарі, «Польові дослідження» передають ліберальну візію жіночого самоствердження, потребу любові, тугу за материнством». Вважаючи «Польові дослідження» «дуже серйозним приводом для розмови про фемінізм», одним із перших «серйозних романів про проблему жіночності», Н.Зборовська відмовляється назвати його «феміністичним романом».

Творам О.Забужко властива «багаторівнева лірична фраза, не герметична, але гранично відкрита й пафосна» (Т.Гундорова). Фраза О.Забужко може розтягуватися на сторінку. Здається, письменниця потребує надто багато слів для того, щоб серед них знайти потрібне. Можливо, саме тому її проза така багатослівна. Те, що її письмо інтуїтивне, жіноче, а не раціональне, визнає й О.Забужко: «...підсвідомості куди більше довіряю, ніж свідомості». Це принципове зауваження набирає особливої ваги на тлі кризи жіночої інтуїції, дедалі більшої раціоналізації жінки й людини загадом. Однак Н.Зборовська доводить протилежне: «Все, про що пише О. Забужко, символічно означує боротьбу інтелекту з... життєвою реальністю». Саме ця боротьба лежить в основі «шаленої, дещо неврівноваженої, невротичної оповіді, спонуканої внутрішнім гоном бунтівливої особистости».