Біографічні відомості

Оксана Забужко – харизматична особистість, одна з найпотужніших інтелектуалок ХХ–ХХІст., авторка першого українського бестселера.

Як стверджує Л.Таран, «такої вибухової суміші таланту, інтелекту, темпераменту, характеру, долі…. в одній людині, яка є сучасницею, я особисто не знаю. …образ її, звісно, суперечливий. Вся вона контроверсійна… Власне, вона просто сучасна – і це багатьох дратує. Амбітна? Так: інакше нічого б не досягла в цьому житті. Відтак – цілеспрямована, вольова, наступальна, демонстративна… »

О.Забужко народилася у 1960 р. в м. Луцьк. Закінчила філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка, та аспірантуру з естетики. Працює в Інституті філософії НАН України. Викладала україністику в США (1994), виступала із лекціями у Стокгольмському, Колумбійському, Єйльському університетах, її перу належать поетичні книги: «Травневий іній» (1985)(первісна назва «Нельотна погода» –прозорий натяк на тогочасну суспільно-історичну ситуацію), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп»(1994), «Новий закон Архімеда: Вибрані вірші 1980–1998» (2000), «Друга спроба. Вибране»(2009) та одна перекладена англійською мовою, видана в Торонто – "Королівство Повалених статуй" (1996).

Романи				назва
1996				Польові дослідження з українського сексу
2009				Музей покинутих секретів
Збірки оповідань і повісті		назва
1992		Інопланетянка
2000		Казка про калинову сопілку
2003		Сестро, сестро
Філософські, літературознавчі твори, есеїстика	Назва
1990	Дві культури
1992	Філософія української ідеї і європейський контекст: франківський період
1997	Шевченків міф Україны
1999	Хроніки Фортінбраса
2005	Let my people go. 15 текстів про українську революцію
2007	Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

Нагороди

• поетична премія Global Commitment Foundation (1997)

• премия Фонду ім. Гелен Щербань-Лапика (1996)

• премія Фундації Ковальових (1997)

• премія Фонду Рокфеллера (1998)

• премія Департаменту культури г. Мюнхена (1999)

• премія Фундации Ледиг-Ровольт (2001)

• нагорода департамента культури м. Грац (2002)

Твори письменниці перекладено угорською, чеською, польською, німецькою, болгарською, шведською, італійською, російською, перською мовами.

Оксана Забужко належить до того покоління українських письменників, яке за своєю біографічною метрикою, від дитинства – отроцтва і далі, хронометроване катастрофами нашого народу, нашої країни. Вона любить і добре пам'ятає своє дитинство, але яка ж то зболена любов. Як зазначає письменниця у своєму творі "Автобіографія":

"Народилася 19 вересня 1960 року у Луцьку, де й пройшло раннє дитинство. З родинних переказів знаю, що правдиве родове прізвище було не "Забужко", а "Забузькі" – з тих самих Забузьких, один з яких, за Хмельницького "польовий начальник", 1649 року перейшов на польський бік і навіть дістав на короткий час булаву... а у XVIII ст. котрийсь мій, уже прямий, предок був поставлений перед судом за чаклунство".

А щодо жінок-предків то скільки згадує авторка, всі були якісь відьмуваті, "Ще моя покійна тітка без усякої лозини чула під землею воду й по цілій окрузі визначала, де копати криницю". У роду письменниці визначаються сильні, вольові характери, такі, як Ганна - панна у повісті "Казка про калинову сопілку".

Луцьке дитинство тривало до восьмого року життя, коли батьки, переслідувані місцевим КДБ, знайшли змогу переїхати до Києва й започаткувати новий життєвий старт. Вони були обоє філологи-україністи, науковці, але їхні дисертації, рекомендовані до захисту, так і зотліли в шухляді письмового столу, наочним утіленням двох нереалізованих життів у полоні насильницьких обставин. "Зростала я в чомусь вельми подібному до в'язниці з полегшеним режимом, – з п'ятилітнього віку твердо знаючи, що поза хатою, з "чужими", треба мовчати, або говорити зовсім не те, що думаєш" .

Писати вірші почала з того ж таки п'ятирічного "дописемного" віку. Причому, поряд з віршами про зайчиків, сонечко, дощик, що їх охоче друкували у періодиці ( доки батько не потрапив до "чорних списків КДБ"), " я вже у вісім-дев'ять років натхненно шкварила таку дисидентсько-патріотичну лірику, що можу сміливо сказати: своїм "шістдесятництвом" я перехворіла в дитинстві". Навчаючись у школі, багато пише, відбувся перший літературний дебют в альманаху "Вітрила".

Студентські роки на філософському факультеті Київського університету, з 1977 по 1982 - найпохмурішій у житті письменниці період: "роздвоєння на себе – для світу"; "себе – для – себе".

1982 року, коли після смерті Брежнєва у суспільній атмосфері трохи відвологло, вступила без жодних скандалів до аспірантури на факультет естетики. У цей час у лікарні від раку вмирав батько, і "почалося моє життя від власного імені – і на власний – таки ризик"

1986 рік, Чорнобиль, – апокаліптичне потрясіння поклало край "радянському періоду", саме тоді й народилося нове покоління українських письменників, яке достойно представляють сьогодні Ю.Похальчук, Ю.Андрухович, В.Медвідь, Є.Пашковський.

Справжня творчість Оксани Забужко починається саме з цього періоду. Життя стає повноцінним, збурилася воля до життя і національна, і особиста. По закінченні аспірантури Оксана Забужко "відкриває для себе Америку": два роки викладала українську літературу в американських Пітсбурзькому і Пенн-Стейтському університетах, один семестр – в Гарварді.

Мешкає у Києві, працює в Київському інституті філософії.

Народилася і виросла О. Забужко в тій частині світу, яку в есеї «Дар марґінальності», називає межею – між Росією і Польщею, Австро-Угорською і Російською імперіями. Така межовість пішла тільки на користь – адже вона у кількох культурах, зокрема у польській, російській і єврейській, чується як у себе вдома.

Письменниця дотримується у своїй літературній діяльності такого принципу: "Перша і головна заповідь письменника: Не збреши. Здавалося б, просто. Та сама вона, коли триматись її послідовно, й робить літературу небезпечною професією – як у альпініста або водолаза".

Психологічний портрет Забужко вимальовується через такі її відповіді в одному інтерв’ю: «…Я не червонець, щоб усім подобатися». Найтрудніше не датися світові, не дати, аби світ нав’язав тобі «іншу» тебе.

«Читач не ділиться на російськомовного й україномовного – він ділиться на розумного й дурного. Цього другого я дійсно дратую»

Сама Оксана Забужко вірить: «Час рушати, смеркає. /Де я, там і буде вітчизна /І вітчизна в мені/ ще колись упізнає себе».

Попри певні суперечки усі критики сходяться на тому, що творчість О.Забужко започаткувала в українському суспільстві дискусію на тему жінки й жіночності, а в літературі – на тему жіночого письма й жіночого погляду на сучасний світ. Це був незвичний голос, перший потужний жіночий голос, який змінив і канони літератури, і спосіб буття в літературі, і тематично заявив про нові напрями...

Водночас критики молодшого покоління, ана­лізуючи феміністичну тему в есеїстиці О. Забужко, зазначають, що за межами України про фемінізм «вже давно перестали говорити на такому відверто лікнепівському рівні, а просто почали так жити» (К.Ботанова). Впадає в око, що рецепція творів О.Забужко іноді карди­нально різниться. Якщо журналістська критика створюва­ла образ поетеси – радикальної феміністки, то феміні­стична розцінює її фемінізм як архаїчний або й взагалі від­мовляє їй у фемінізмі. Схоже, що особливість фемінізму О.Забужко полягає в її намаганні поєднати його з колоніалізмом і консервативною традицією. У «Плеромі-2000» такий фемінізм названо «нацфемінізмом».

За словами Людмили Таран, «.. вся творчість Оксани Забужко є показовою, навіть демонстративно автобіографічною, автотематичною. Зокрема її проза в сукупності своїй творить символічну автобіографічність – як інтертекстуальність». О.Забужко зізнається, що образ амазонки її не приваблює, а цікавить ображена жінка. Недаремно письменниця зізнається, що пише «нормальну бабську прозу».