19

Лекція Тема: «Проза Оксани Забужко в просторі постмодерністського ґендерного дискурсу» План:

1.Феміністичний дискурс сучасної української прози. Особливості жіночого письма.

2. Біографічні відомості.

3. Прозовий доробок О.Забужко.

3.1. Роман «Польові дослідження з українського сексу» в оцінці критики.

3.2. «Інопланетянка» (1989, 1992) – «нефантастична повість»

3.3. Химерно-психологічна повість «Я, Мілена» (1997)

3.4. Психологічна новела, етюд «Інструктор із тенісу» (2000)

3.5. Оповідання «Сестро, сестро» (1992)

3.6. Повість «Дівчатка» (1998)

3.7. Повість "Казка про калинову сопілку" (1999, 2000)

4. Есеїстика: ідейно-тематичні домінанти.

4.1. «Хроніки від Фортінбраса»

4.2. Есей «Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української тендерної міфології»

Феміністичний дискурс сучасної української прози. Особливості жіночого письма.

У сучасній українській прозі окремий сегмент станолять твори, написані жінками, зразки феміністичної прози: Теодозія Зарівна «Дощечка вербовая», Галина Тарасюк «Сестра моєї самотності», Таня Малярчук («Ендшпіль для Лізи», книга „Говорити”, цикл «Голоси» ), Софія Майданської («Провідна неділя»), Ірена Карпа («50 хвилин трави», «Фройд би плакав») Іва Білки («Непотрібна»).

Їх вирізняють 1. увага до жінки і жіночих проблем; 2.виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності.

Інакшість жіночого письма, що відбиває жіночий досвід, дала підстави Т.Гундоровій ствердити, що «український постмодернізм має ґендерну спрямованість». У ньому маскулінності опонує жіночність, «а феміністично заангажована проза Оксани Забужко – апологія жіночої літератури – стає бестселером 1990-х».

Жіноча проза – це відмінний від чоловічого стиль мислення і манера мовлення. Недаремно авторка однієї з перших статей на тему жіночої літератури в українському літературознавстві початку 90-х XX ст. Т.Пушкаренко зацитувала канадську дослідницю литовського походження Карлу Ґрудіте: «Коли жінки знову стануть писати..., вони помітять, що створений чоловіками синтаксис і літературні норми для цих цілей можуть бути непридатні. Щоб поділитися своїм досвідом, вони шукатимуть нові форми».

Специфічні ознаки жіночої літератури виокремила О.Забужко в есеї «Прощання з імперією: кілька штрихів до одного портрета»:

3.«лірико-монологічна, «нутряна», сюжетно «нелінійна», вся в хитросплетіннях асоціативних розгалужень, – одне слово, «інша», із зовсім відмінним од чоловічого раціоналістичного, відсторонено-об'єктивного способу моделювання світу».

Н.Зборовська радикально протиставила 4. відкритий жіночий текст чоловічому герметичному. На її думку, «у найновішій українській літературі завершується чоловіча апокаліптична версія, яка то вибухає карнавальним сміхом, то понуро (кожен сам по собі) бреде в постколоніальній депресії», і народжується нова, жіноча, яка передусім

5. заперечує спрофанований жіночий образ як об'єкт «ліричного» кохання (наприклад, «я дер би її, як мавпа папір...»).

Узагальненням завжди притаманна однобічність, проте щодо жіночої прози можна констатувати: у ній 6. жінка «має напряму "від себе" проартикулювати свій досвід» (О.Забужко), тому ця проза вирізняється максимальною відкритістю, сповідальністю, емоційністю, вразливістю і водночас нещадною іронією, що часто межує з сатирою й сарказмом, спрямованою, здається, передусім на чоловіків. Однак чоловічий образ, створений жінками, дає не менше інформації і про самих жінок.

Та у будь-якого правила є винятки. Наприклад, сюжетна «нелінійність» притаманна більшості творів сучасної чоловічої літератури – Є. Пашковського і В.Медведя, Ю.Іздрика і Т.Прохаська, а детективи Є.Кононенко будуються за лінійним принципом. У творчості Ю.Андруховича відчутний сильний ліричний струмінь, а проза О.Забужко, попри задекларовану нераціоналістичність, переважно виявляється раціоналістичною. Недаремно Д.Стус в інтерв'ю з О.Забужко висловив думку, що в її віршах завжди домінує чуття, а в прозі, навіть у «Польових дослідженнях», – раціо.

Цікавою є гіпотеза О.Забужко, за якою жіноча література являє собою наднаціональне явище і нагадує колоніальну літературу тим, що переважно залишається незнаною, недооціненою і маргінальною. Однак ця гіпотеза досить вразлива, адже масив колоніальної літератури, зокрема української, переважно чоловічий.

В українській літературі чоловіки також не стороняться проблеми статі. Зокрема, проблему одвічної боротьби статей порушують роман Ю.Андруховича «Перверзія», повісті Вал. Шевчука «Закон зла (загублена в часі)», «Жінка-змія», «Горбунка Зоя», «Чортиця», «Місяцева Зозулька із Ластів'ячого гнізда». Роздуми про державу і жінку В.Медведя, різка критика фемінізму Є.Пашковським, неприйняття фемінізму А.Кокотюхою, який є уособленням «справжнього мужика», іронічні зауваги з приводу фемінізму Д.Стуса чи глибинний традиціоналізм В.Даниленка свідчать не тільки про критичне ставлення авторів-чоловіків до означеної проблеми, а й про їхнє усвідомлення того факту, що проблема фемінізму в українському суспільстві існує і є істотною.