Це естетика пози: ми втратили все, що мали
(Якщо тільки ми що-небудь мали…), – окрім потреби
Зберігати позори. З клавіатури ребер
Добувається звук, що нагадує непомалу
Вщент розладнане піаніно, – але при тому
Гонору стільки, скільки у піаніста,
Котрий завиграшки впоравсь з етюдом Ліста.
Це невитравно – це, певно, вже в хромосомах.
Ми вклоняємось ідолам: з мокрим холодним серцем,
В котрім ні-зерня-віри, ми чинимо ритуали
І не-знати-у-кого просим, щоб нас врятували, –
Молячись, власне, тільки об тім, щоб не стерся
Запис нашого голосу (надто в прегарнім місці,
Де він тремтить і вривається: всім перехоплює подих).
Жест мармуровіє в ніші, де мав би постати подвиг.
Юрми порожніх костюмів уранці заповнюють місто.
V.
– Ради Господа Бога! – зриваюсь на крик, але притьмом
Кусаю себе за язик: та чи ж я причинна?..
“Бог”, “народ”, “Україна” (з розкотистим “р-р”), “батьківщина” –
Стільки слів – наче висхлих стручків, у яких тарабанить пітьма!
Поверніть конвертоване слово! Те, що пахне –
підсмаленим м’ясом
Єретицьким, чи тріском палаючих кіс, чи хоча б куриться
Чадом гарячої крови! Мені вже тридцять,
І я більше не можу місити в роті пластмасу,
Уминаючи душу в формочки так, як мене учили, —
Бо вона витікає звідтіль, наче джин із фальшивої тари…
Ця естетика пози – це гірше, ніж смерть: це старість,
що не має спогадів юности. І – висисає сили.
Поверніть конвертоване слово! Те, котрим можна сказатись,
Не впадаючи в гріх удавання, – а з ним і віра
Повернеться сама
(далі, схоже, хтось аркуш вирвав:
уривається запис).
Задзеркалля: пані мержинська
У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, –
у такому самому Києві, тільки трохи інакшім
(всі знайомі кав’ярні – по другому боці вулиць,
рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), –
по хіднику, освітленім плямами листя,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, –
бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці
(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);
дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська
спиняє візочок – поправити укривальце,
нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає
теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,
не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя
в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,
ніжно сюркоче, прицокує язиком
(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:
всі ті дівоцькі сухоти – то просто од нервів,
вийдеш заміж, народиш – і все минеться).
У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)
чекає вогненний янгол, сховавши крила
під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.
Входить жінка у чорній сукні,
різко стягує рукавички, шпурляє на столик.
Янгол підводить на неї очі – і тут же відводить: помилка.
Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська
котить візочок мимо:
не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря –
тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,
так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл
на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка
втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,
Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки
широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:
пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,
прощену няньку і куховарку на задньому плані.
Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше – знаєш,
Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.
Смерком стають чутніші вологі надихи саду.
У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.
І коли – то, либонь, од єврейських дільниць – розтинається крик:
– Міріам!
(Міріам! Міріам! — захлинулась горбами луна), —
мов здригнувшись зі сну,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.
– Що тобі, серце? – Нічого (ряхтюча рубінова крапля
на підмізинній пучці — батистова хусточка – пляма
розтікається і підсихає, немов іржа).
Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.
– Ти просто втомилась, – цілунок в долоню, – не час нам лягти?
(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).
У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол
замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар
б’є дванадцять разів – отже, північ. Щасливі жінки
сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська
непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,
і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима –
широко розкритими – дивиться в порожнечу.
* * *
“Коханий!” – я пишу це слово навпрошки,
Навскіс через листок, і так, немов уперше:
Уперше – на віку, і вперше – на віки
Учвал через рядки летить високий вершник!
Це слово – з задихань, з притислих-к-грудям рук,
Це слово вище слів: за ним – вже тільки стогін!..
“Коханий” — видихай, чи: тонко цвьохнув лук,
Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.
І тільки ніжний черк – і отерп по душі:
Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,
Це слово (о, замри!) – переступом межі,
Й нічого вже не бійсь, якщо – переступила…
* * *
…І солод слів,
І холод сліз,
І дотик чистий і шовковий…
Візьми мене у темну вись –
Я легша пасем цигаркових.
Повільні очі підніми
(Чи так розводять райські брами?) –
І душу в мене одніми,
І обніми її губами…
…Розломом – ох! – у листопад
Підлогу й стіни закрутило,
Текуче сяйво проступа
Крізь контур той, що звався тілом!
І – відхились…
І – відпусти…
Бо в чорнім космосі даремно
Гудуть натужно, як дроти,
Дві долі, строго паралельні.
А цей потріскуючий шум –
То шерех крил поза спиною…
Любов! Не прихистку прошу –
Свободи,
світлої й страшної…
* * *
І двері розчахнулись – і за ними
стояв той чоловік, якого я люблю.
А з-за його плечей у мінус-нескінченість
(у паморозь на стінах – в перехват
дихання, що рипить сухим хрящем у горлі, –
у наглий дзвін, з яким влетілий птах,
осклівши в грудку, падає додолу, –
в лабораторний кристалічний стиск —
в рідкий азот – в міжзоряну недвижність –
і врешті, у чоренну чорноту,
в якій уже нічого не розгледиш,
бо вимерзає зір) – тягнувся коридор.
Той чоловік стояв і просто так, дививсь –
зеленими підлідними очима,
і голова його була в снігу,
а щоки крила паморозь голчаста.
І раптом, тими самими очима,
я вгледіла – свою гарячу карість,
укритого вогню жаркий підшкірний відсвіт,
проскачку іскор в косах ворушких!.. –
а там, за мною, по мій бік порога:
палило сонце вибілений пляж –
пливли в очу жовтогарячі кола,
і плавилась од жару голова –
в червоних спахах заяскрілих щілин
на чорнім тілі дерева – вже рвавсь
назовні пломінь – з двиготом і гулом
розпростував злотисті язики
і танцював, обвалюючи крокви, –
і розверзалась спечена земля –
і вулканічна лава розчиняла
держави і міста – і сотня тисяч сонць
водночас загорялася у небі,
випалюючи зір! – відтак тяглась
плюс-нескінченість. Я явилась – звідти.
Ми з двох кінців шкали ішли собі назустріч.
А цей поріг є – позначка нуля,
де грудь-об-грудь судилось нам розбитись…
– О найдорожчий, кожен ад є ад!
Тож не дивись вперед, ані назад:
стань просто – мною. Я – тобою стану.
Кивнув.
І засміявся.
І – розтанув.
* * *