Політичні конечности (Фрагменти)

і/є певні закономірности у суспільно-політичних розвитках. Кожний порядок людських речей є на своїх початках якоюсь ве­ликою зміною, якимсь великим переворотом у відношенню до по­переднього. Нові потреби, нові конечности життя мусять бути за­спокоєні; якийсь новий, інший від істнуючош до того часу, змисл мусить бути даний буттю, бо попередні форми порядку переста­ють відповідати живим потребам і замісць служити творчому жи­вому життю, знесилюють і вбивають його^Ще глухе загальне по­чуття потреби якоїсь великої реформи концентрується, наче про­міння світла в сочці, в певних понадпересічних, незвичайних, творчих, геніяльних одиницях. Ясний, прозорий дух цих одиниць охоплює не тільки очевидний для всіх І ВСЯКОГО факт, що дієть­ся зле і що треба “щось” змінити й направити, щоб відносини стали ліпшими, але й сягає своєю дивною проникливістю туди, куди не сягає зір звичайних людей, а саме: у первопричину даних лих. Дивне полумя ділає в цих одиницях, справжня в повному ро­зумінні цього слова “іскра Божа”. Ця іскра, цей вогонь травить їх. Вони почувають якийсь таємний, невисловний обовязок не самі перед собою, а перед чимсь, що їм дано, видати бій загальному, гнітучому злу відносин. Мужньо йдуть, отже, на пролом у перших рядах,— голіруч проти, здавалося б, непереможного засилля існу­ючих відносин. Є в них якась дивна, пориваюча потуга,— у кож­ному їхньому слові, кожному чині. Бо ось-де вони не тільки ана­лізують і критикують обставини — цс всякий потрапить,— але й розкривають самі надри їхніх причин і — що найважніше — да­ють ясну і виразну відповідь на те, “що робити”, вказують те, що найбільше пекуче потрібне: вказують шляхи. Наче полуда паде з очей чимраз ширших кругів їхнього народу; те, чого ще вчора не бачив ніхто, стає ясним і очевидним для всякого сьогодні. Щас­ливі ті народи, в яких існує здібність ставити до себе вимоги, пе­ретворювати свої пізнання й почування в життєвий чин. Тоді на­ступає єднання народу довкруг отих його передових вождів; тоді вони дістають змогу стати не лиш речниками і вожаками, а й за­конодавцями свого народу: новий порядок, новий Закон лягає тоді в підстави буття отого народу на десятиліття, може й століття. Розбурхані внутрішніми зусиллями хвилі влягаються; з грунту но­вого порядку й закону вилонюється новий розквіт. Діється щось, наче передача живого вогню з передових душ у загал народу. Зго­дом — він тліє слабше ніж горів колись, на початках — він сту- хає, з часом — він вкінці гасне. Розпанощуються тоді епігони — пусті уми, вигорілі і спопелілі душі, розслабленій волі, позбуті зма-

гання до чого-небудь доброго й великого. Колись живий, тепер за- гибаючий закон звироднюється; усе викривлюється, розкладаєть­ся. Губляться публічні чесноти, дичавіють звичаї і обичаї; найліпші опинюються поза всяким впливом на свій народ, навіть поза його організаціями; найгірші виходять на верх, на одну лиш наживу. Народ входить в стадію глибокої недуги, нераз навіть в конання. Хто має очі, щоб бачити, поринає в зневіру, розпуку, почуває себе зайвою людиною, прагне небуття. Це є люде творчі, для яких не стало місця серед їхнього народу. Грубі, необуздані, наскрізь нс- творчі натури стають домінуючим типом. Безплодність лягає на всі вияви життя народу — усе кружляє в завороженому крузі безсен- совности: від мистецтва й письменства починаючи, на практичних організаціях кінчаючи. Роздразненість, заїлість, безпощадність,— безфоремність і дизгармонійність у всіх виявах,— хаос кінця і смерти[...]. Щасливі ті народи, в яких ще ділають які-годі сили — духові потуги — здатні здійснити нову велику реформу, дати но­ві підстави буттю й новий розмах самопроявленню народу. Бо бу­ває й так, що й таких сил — духових потуг — уже серед нас не­має. Держави стають тоді дозрілі, щоб стати добичею внутрішно здоровіших сусідів; народи стають тоді якраз ще тільки до того здатні, щоб опуститися в низ до стану етнографічної маси.

Ось у загальному, стилізованому зясуванню закономірність сус­пільно-політичних розвиткових циклів. До кінця такого циклю до­бігла демократія післявоєнних народів. Скрізь станули народи пе­ред ділємою: або звалитися у внутрішній хаос, все одно чи Цей ха­ос прийме вид соціяльної революції чи якоїсь “війни всіх проти всіх”, щоб розпорошити народи на атоми, — або регенеруватися якоюсь новою великою внутрішною реформою, новим Законом. На­скільки легке є при тому положення державних народів! На руїнах демократії регенерація може наступити в них через період якоїсь диктатури. Усе питання тільки в тому, в чиї руки диктатура попа­де, — в руки дійсних виїмкових, творчих людей, чи в руки при­падкових проходимців або й злочинців: в такі руки, в яких небува­ла й надмірно розвинена і зраціоналізована новочасна апаратура і машинерія державного насильства буде дійсно лиш знаряддям но­вого істотного упорядкування схаотизованих народів? Чи знову, на­впаки,— як це діється на наших очах в большевизмі — в такі ру­ки, які спрямовують отой страшний новочасний танк державного насилля на те, щоби ним розчавити на необмежені часи усе живе, творче, усе з якоюсь “іскрою Божою” серед народів і залишити по свому поході столочений пустир, на якому десятиліттями, може іі століттями, вже й трава не виросте?

Але ж наскільки важче оте завдання обнови для бездержавно­го народу! Рецепта диктатури не для нього писана, бо ніяких зна­рядь державного насилля він до розпорядимости не має. Він або стоїть своїм внутрішнім стосом, сильний своєю здатністю всіх доб­ровільно єднатися довкруг якихсь великих цілей в один, своєю со­лідарністю непереможно трівкий і вщпорний людський бльок; — або він гине занепадом усіх тих громадських чеснот, які є переду­мовою добровільного єднання, гине заїлістю взаїмної распрі, гине продажністю своїх політиків, гине браком громадського й політич­ного інстинкту свого загалу, тим браком інстинкту, який унемож­ливлює те, щоб на трівких підставах здорової публічної опінії на ного чоло виходили дійсно найліпші споміж усіх, і замісць того по- соблює цьому, щоб громадські і політичні його справи опинюва- лися в руках якщо вже не авантюристів а то й просто злочинців, то демагогів, отаманчиків або й навіть — дурнів. Як же важко в іаких умовах здвигнути й перевести яку-небудь реформу, для якої замало чиєїсь “диктаторської” одиничної волі, а треба добровіль­ного співділання всіх!

Завдання нового самоупорядкування на таких руїнах, і то са- моупорядкування по лінії найважчого опору, бо в умовах недер- жавности, стоїть, отже, нині на весь зріст перед українським на­родом на його західних землях. Ці землі — це є нині його останнє забороно й останнє прибіжище його живому життю після своєї страшної руїни, яку довершив за Збручем большевизм. Положен­им цих земель є незавидне. Незавидне воно не лише із-за їхніх зов­нішніх обставин. Ці зовнішні обставини ніколи не лягли були б такою важкою вагою на них, коли б українське громадянство цих земель було в останньому пятнадцятилітгю так з духового, як і по- мігичного боку більше вартне, ніж було. Маловартність українських нерхів на цих землях позбавила це наше громадянство всякої вар­тосте як союзника у великих змаганнях між народами; а народу, союз з яким є внаслідок його внутрішніх недоладностей безвартіс- ііійі для інших народів, нема ніякої причини боятися як ворога. Кого ж не шанують як можливу союзну вартість і тому не бояться мк ворога,— цього ставлять в тяжкі зовнішні обставини і нищать.

І іс є основний закон всієї міжнародньої політики.

\/Не була б у тому велика біда, бо кожен народ переживає пе­ріоди упадків. Біда щойно тоді, коли не ділають ніякі внутрішні Потуги, щоб з упадку підвестися. Нема в українських душах кон- иікту поміж пізнаннями й волею. Гроза положення викликує в життєздатних народів тим більшу впертість зусилля, щоб з цьо- Ю положення вийти вимогою до себе самих. Українські душі до себе вимог ставити не вміють: “спускаймося на дно”,— це є ін- і ішіктовно перша думка, до якої українська людина приходить, икщо поставити їй перед очі ніякими ілюзіями нсприк^ашену дій­ні істм/

“Спускаймося на дно?” — Не маніть себе надією ніхто, наче Можна спуститися ще нище! Стоїмо вже на дні: нікуди нище.

\І Дві політичні конечности стоять в тому положенню перед на­ми. Одна конечність — це зберігти наш народ у найширшому ро­зумінню цього слова, себто зберігти сукупність людей українських всіх станів і соціяльних положень у якомусь приблизному стані ду­хового і політичного, біольогічного й економічного здоровля. Збе­рігти його в цім стані одностайности й єдности, щоб це не був сипкий пісок, що споміж пальців вимикається, тільки, щоб це був трівкий монолітний бльок, здатний до того, щоб лягти важкою ва­гою на ту чи іншу терезу ваги світла, тоді в якійсь — нині нам ще не знаній — ближчій чи дальшій будуччині, коли ще раз важитися буде доля народів у якихсь великих міжнародніх катаклізмах. Для цього нам не треба ніяких партій, для цього треба нам лиш пози­тивних національних організацій — організацій творчого практич­ного чину — і треба зможеної діяльности Церкви, щоб направити всі шкоди здичіння й упадку народньої моралі, викликані десяти­літньою гульнею всяких демагогічних — зокрема соціяльно-рсво- люційних — шарлятанів, та щоб покласти під усі національні по­чинання незрушний фундамент трівкого, строгого стосу, без якого ніяке здоровля народу неможливе: ні духове, політичне й еконо­мічне, ні навіть найосновніше з усього — біольогічнеу

Друга ж конечність — цс створення нових українських полі­тичних верхів. Не фантазіями й “ідеольогіями”, не абстрактними дискусіями в роді того “що таке нація”, або “які границі повинна мати українська держава", творяться політичні верхи всякого на­роду, тільки змислом для дійсности. Передумовою всякого дійсно­го політичного реалізму є щось таємне, щось незглибиме в люд­ській істоті: це є її внутрішнє горіння, її “іскра Божа”, її незгаси- ма творча жажда покласти на світ до найдалі досяжних його меж свій Закон. Але ті межі даються не “хотіннями”, так що нібито до­сить “хотіти”, щоб “хотіння” стало дійсністю,— тільки ті межі да­ються власною реальною спроможністю, вони даються якраз та­ким, а не інакшим конкретним, у даному моменті існуючим вза- ємоспівідношснням сил між народами. Бачити власне положення, його слабкі й його сильні сторони; відріжняти в кожному поло­женню тенденції або можливосте, корисні для справи власного на­роду, отже, національний інтерес у кожній даній конкретній спра­ві, від тенденцій шкідливих, отже, від того, що ділає або може ді- лати проти інтересу самозбереження чи самоскріплення власного народу; визбутися всякої емоціональносте в означуванню власно­го національного положення й інстерссу; словом: творити внутріш­ню здібність до великої політичної гри — гри миром і війною, гри союзом і враждою — зі сумсжними народами, іри, в якій у кож­ному моменті рішається питання владства над географічними про­сторами й етнічними масами власними й чужими; — ось та вели­ка політична школа, в якій мають бути оформлені нові політичні

нсрхи України. Оформлені на наших західних землях для всієї Ук­раїни, бо двигуном цього політичного реалізму є таємна, незгли­бима і непереможна жажда здійснитися на світі власним законом, а межі ділання даного закону є там, де кінчається засяг енергій, які цей закон в собі несуть.

Хай ніхто не дає волі своїм фантазіям про цю “експансивність” української законодатности! Не про Кавкази й Туркестани нині ду­мати! Реальний засяг українських енергій не доходить нині навіть до меж внутрішнього західноукраїнського буття. Поправді, Герак- лічне завдання стоїть сьогодні в одних лиш отих внутрішньоукра- їнських відносинах: іспит із своєї здатносте мають українські за- конодатні енергії скласти передовсім у прочищенню Авгієвої стайні усіх тих ріжноманітних демагогів, спекулянтів і клік, що розшар­пали нині західноукраїнське громадянство в атоми, в “масу”, май­же що в нспригожу до ніякого позитивного діла чернь. Єднання всіх українських людей позитивної породи до виконання цього Ге- раклічного завдання; промощення шляхів у цілій системі україн­ської зорганізованости для найздатніших і найліпших, щоб покла­сти край злочинному винищуванню найталановитших українських людей оплаканими загальними звичаями й обичаями Авгієвої за­пущеносте; довести до того, щоб українська “потвора без голови”, яка ось уже десятиліття бється в судорогах і без смислу, стала дій­сним народом, оплавленим мужами великих умів і душ; — ось цс іі є перший і найважливіший, основоположний український зако- нодатний чин,— ось це і є ті межі, які нині є дані українським енергіям. Щоб лиш навіть такі скромні межі не виявилися в сум­ній українській дійсносте — все ще недосяжними!

Шлях нації. 1935. Ч. 1. С. 9—13.

,..И-

Вона ріжниться, на погляд Бухаріна, від парляментарної рес­публики тим, що непрацюючим клясам не дає ні права голосуван­ня ні участи в адміністрації державою. Ради, котрі управлятимуть краєм, вибирають тільки робітники та сільські пролетарі на місцях своєї праці, у фабриках, копальнях, варштатах і по селах. Усі другі (себто так звані буржуї) не мають виборчого права та ніяких полі­тичних прав, зосібна ні права свобідної преси, ні свободи зборів чи стоваришснь(/Притім большевики подбали про те, щоби сільські пролетарі мали далеко слабше виборче право, ніж представники промислових робітників. Ціла правна конструкція радянської си­стеми підчиняє сіє ґаШо сільській пролєтаріят диктатурі робітничо­го пролєтаріяту.

Сим характеризується російська радянська система як володіння значної меншости населення проти значної більшосте (передво­єнна статистика Росії виказує не богато понад 1% робітників суп­роти иншого населення); вона єсть свідомою олігархією, що має деякі анальогії в стариннім устрою Спарти.

Ідея Х'іуки всіх коммуністичних суспільств цілого світа. Але теоре­тики большевизму не зупинилися при самій диктатурі пролєтаріяту. Не забуваючи ніколи соціялістичної вивіски: “Пролетарі всіх країв, єднайтеся” — вони поставили ідеольогію злуки всіх коммуністичних суспільств цілого світа, відновлюючи тим ідею всесвітної держави, збудованої на основах коммун ізму. Вони вийшли й поза сферу самої ідеольогії, кинувши клич всесвітної революції, гадаючи, що коли большевикам вдалося захопити диктатуру пролєтаріяту в Росії, вдасться їм те саме діло в цілім цивілізованім світі. Та хоча се діло не вдалося, то всеж таки не можна сказати, що всі змагання росій­ських большевиків обмежилися виключно на области колишньої Ро­сії. Большсвицька теорія не принялася щоправда поза межами Росії в цілосте, але всеж таки вона мала значний вплив на державно- правні реформи поодиноких європейських держав після російської революції (пор. низче нову конституцію Німецької Держави й Ав­стрії). Тому мусимо на сьому місці зупинитися при установах ра­дянської республики в Росії та опісля перейти до конституцій, що повторилися або перетворилися наслідком всесвітної війни[...].

Дністрянський С. Загальна наука права і політики.

Праіа, 1923. Т. 1. С. 24-32, 35-37, 302-305.

Народився в с. Сріблянці Бахмутського повіту на Донеччині. Ще в ранні юнацькі роки пов’язав своє життя з національно-визвольною бороть­бою. З 1901 р. член РУП. Упродовж 1909—1914 рр. працював видавцем і співредактором часопису “Українська хата”. Був одним з організаторів і лідерів УПСР.

У період національно-визвольних змагань перебував у вирі подій. У 1917—1918 рр. був членом Центральної і Малої Рад. Працював міністром пошти і телеграфу в уряді, який очолював Володимир Винничснко, зго­дом — міністром земельних справ за Директорії. Узяв активну участь в організації протигетьманського повстання 1918 р. Відомий як співавтор IV Універсалу. Працював секретарем дипломатичної місії УНР у Будапешті (1919—1920). Серед обов’язків М.Шаповала доконечно згадати посади ге­нерального секретаря та голови Українського Національного Союзу.

Емігрувавши до Чехо-Словаччини, користувався підтримкою прези­дента країни Т.Масарика, що допомагала йому в невтомній праці громад­ського і культурного діяча. Очолював Український Громадський Комітет (1921—1925). Доклав чимало зусиль для становлення української школи в Чехо-Словаччині, зокрема Української Господарської Академії та Україн­ського Високого Педагогічного Інституту. У 1924 р. створив у Празі Укра­їнський Інститут Громадознавства, що пізніше став називатися Українським Соціологічним Інститутом. Під його керівництвом цей інститут підготу­вав і видав ряд праць з різних галузей науки. Водночас видавав і тривалий час редагував щомісячник “Нова Україна” (1922—1928).

В еміграції М.Шаповал написав десятки праць, в яких аналізував при­чини поразки національно-визвольних змагань в Україні. Під псевдоні­мами М.Сріблянський і М.Бутенко опублікував дві збірки поезій, а також книги нарисів.

Помер у Ржевницях біля Праги, де й похований.