Первні нинішньої нашої національної політичної структури

(Поминаючи вельми важний, зрештою, факт повстання промис­лово-торговельної верстви й міського пролетаріяту на наших за­хідних землях,ьвсе ще можна сказати, що наше громадянство скла­дається з трьох головних первнів: з народу у вужчому розумінні цього слова, головним чином селянства, з верстви середньої, от­же, інтелігенції й духовенства і врешті — з вузького кола тієї ча­стини інтелігенції, що стоїть у проводі суспільности, під чим тре­ба б розуміти керування нашими загальними політичними, куль­турними й економічними інституціями та редагування газет.

Отже, не фантазуймо передовсім про наш народ у вужчому ро­зумінні цього слова, зокрема не фантазуймо нічого про наше се­лянство. Є вже ціла низка так внутрішніх, як і зовнішніх чинни­ків, які цей наш народ розглядають і заражують явищами у най- ріжноманітніших відношеннях. Спинити розклад у цих фізичних підставах національного буття — це й муситиме стати одним із на­ших найближчих і найважніших національних завдань. Але з цим вельмишановним застереженням ми все ще можемо бути з націо- ю народу у цьому вужчому розумінні до якоїсь міри задоволені. Щоправда далеко не скрізь, але все ж, в значних полосах нашого краю цей народ ще зберіг багато дечого так із прастарого аристок­ратичного хліборобського етносу, як і з глибокої, століттями офор­мленої культури духа, чим він безумовно перевищає сусідні етнічні маси. Як довго цей етнос і ця культура живі, так довго має цей нарід якісь по правді таємні відпорні сили, наче несе в собі якусь вічність. Ці таємні відпорні сили нашої Матері-Землі зєдналися в цьому народі так нероздільно з нашою національною ідеєю, що поки що можемо бути спокійні: національна зрада в цьому сере­довищі все ще досить поверховне явище, яке ще далеко не запу- ітло коріння в самі глибші нідри, в сам живий живчик цього на­роду. Ми все ще розпоряджаємо в ліпшій мірі, ніж сусідні нації, дійсним народом, який стихійно хоче і єдиного національного про­воду і твердої всенаціональної дисципліни і супроти якого стихій­ної сили всякі явища національного розкладу є справді проблемою, и кл в переломових хвилинах розвязується без решти за 24 години.

І такого народу все ще можна щось зробити, і то зробити навіть щось справді велике.

Не обманюймо себе теж і щодо всстости другого первня: на­шої рядової інтелігенції й духовенства. Серед цієї верстви пішов уже дуже помітний занепад. Духовий її рівень «е тільки не підви-

сшився за останніх двадцять літ, але навпаки, обнизився і маї м и денцію до ще більшого обниження. Досвіди 1900—1923 рр. пінній серед цієї верстви в пропаще. Ця верства втратила майже всякий змисл для політичної дійсности, так своєї власної, як і суможнош світла. Вона загубила майже всяку здібність єднатися для яких не будь спільних позитивних зусиль. Вона не є здатна піддержати со бою ніякого процесу національного оновлення, головно через те, бо не має політичного інстинкту єднатися довкруг добрих провід ників і добрих справ. Не має вона теж здібности створювати між собою здорову публічну опінію, себто ту стихійну силу, яка загалі, ним судом почуття власного достоїнства включає поза межі вся­кого громадського впливу брудних людей і брудні справи. А одна­че, хоч ця інтелігенція в її цілости політично і навіть духово дале­ко не представляє тієї вартости, ніж цього нам для нашого наці­онального самозбереження було б потрібно, то все ж, куди не глянь, ділають ще серед цієї одиниці і гурти наскрізь позитивного типу. Тут ще зберігається серед загального хаосу умів цей т.зв. здо­ровий хлопський розум: тут ще не зовсім пропало те, що геть уже занапастилося серед абстрактно теоретизуючих пів- і чверть-інтс- лектуалістів. Зберіглося ще тут щось із етносу нашої Землі, щось з найосновнішого нашого прастарого духового оформлення, те та­ємне “щось”, що є нашою національною потугою. Тут виконуються тверді щоденні національні обовязки “на місцях”, на чому зреш­тою стоїть нині ціла наша теперішня національна організованість: тут ще заховався старий “народницький” безпосередній звязок з народом у вужчому розумінні цього слова, отже, ота спільна мова між нашою інтелігенцією і здоровим хлопським розумом нашого простолюддя, яка ось-ось мало що не пішла в забуття серед пі- вінтелігентських нібито “ідеольогічних” сварок між собою. Ось так поворот до нашого дійсного національного етносу завжди виявля­ється аристократизмом не пізнаної, двірської й дворянської фор­ми, тільки форми ранньої, первопочинної, форми часів здобуття шляхетства шаблею і шанування вільного, збройного кмстя, і то­му завжди остане в силі, як основний закон позитивного україн­ського політичного ділання слово Великого Богдана: “Народ це на­ша права рука[...]”.

Ще не цілком запустілий є ось так грунт нашої рядової інте­лігенції: ще є серед неї люди, які зберігають в собі добрі й збере­ження вартні традиції нашої освіченої верстви з часів нашого на­ціонального підйому на переломі XIX і XX ст.: ще є дійсні мужі, які спільним зусиллям усіх, мабуть, не зможуть доконати великого діла “прочищення галицької Авгієвої стайні”, про яке ми вже зга­дували на цьому місці.

Але що іншого є народ як етнічний елемент, а зовсім що ін­шого як історична величина. Коли ми звернули увагу на існуван-

11 н позитивних псрвнів серед нашої суспільносте, то ми цим лиш сказали, що наш народ як етнічна матерія має ще в собі добрі вла- С ГІІНОСТИ, які дозволили б зробити з неї щось історично замітного, коли б ця матерія попала для свого оформлення у справді добрі руки. Але всі оті наші добрі сторони — це ось так щойно лиш мож­ливосте, подібно як гора мармору чи граніту є нічим, як тільки іаключеними в ній можливостями здатносте скельної породи. Чи ці можливосте залишаться лиш тільки безфоремною камяною бри­лою, чи навпаки, здійсняться в монументальних будівлях і різьбах, усе цс залежить від того, чи отій скельній брилі дані будуть великі будівничі і різьбарі. Так отже, народ в історичному змислі — це є тс, чим себе етнічна величина народу виявляє у своїх найвищих осягах, будь воно у віщому слові і культурі, будь воно — в площи­ні політики — в свому державному й суспільному порядку. Не ті можливосте, які дрімають серед загалу і чекають — нераз надарем­но — на своє пробудження, себто на своє здійснення в певній оз­наченій формі духовного чи політичного порядку, тільки щойно та печать, отже, та реальна, вловима видимість, яку витискають на якомусь народові його передові мужі, щойно це і ніщо інше є на­родом в історичному розумінні цього слова. Народ як означена вар­тість і сила серед світа інших народів — це є щойно його провід­на, цьому його життю надаюча загальний тон верства, і це є все тс, що ота провідна верства потрапляє зі свого загалу як цілосте в духовному й політичному відношенню зробити.

(Отой третій первень у нинішній структурі нашої суспільносте,— первень, який ми назвали “вузьким кругом тієї частини нашої ін­телігенції, яка стоїть у т.зв. “проводі суспільносте”,— отой третій, дарма, що чисельно дуже незначний первень, — він є і сьогодні нашим народом в історичному розумінні цього слова. Цей передо­вий первень не тільки репрезентує цілість нашого народу як ет­нічної величини, але ще тій цілосте надає “печать свого духа". Він є тим найвищим вицвітом, що його наша етнічна цілість в даний нинішній час спромоглася з себе реально видати і його на своє чоло зі своїх нідрів вйнесїи^Дві позірно прямі протилежні річи єд­наються тут в одно, подібно, як дві лінії, пущені з одного пункту в противних напрямках, єднаються в одно коло: “які провідники, такий народ”, — і: “кожен народ має таких провідників, а з ними й таку історичну долю, яких він вартий”^

^Попробуймо тепер визнатися у цьому третьому, для всього на­шого загалу центральному і про все інше рішаючому первн?. По­лишимо при цьому на боці цю частину нашого національного про­воду, який нині домінує в наших національно-культурних устано-

. _ Політологія вах і домінує теж в нашій культурній, отже, письменницькій І ііси кій иншій духовій і мистецькій діяльности і творчости. Виглмл НІ кож цієї ділянки пояснюється характером нашого політичною мри воду, бо взагалі подібно, як у колі — існує вища єдність між ду

ховою культурою і політикою.(На отій духово-культурній ДІЛІ І

починає помалу й непомітно, наче несміливо знаходити собі ии слів — подібно; як це діється нині серед нашого простоті киши і серед рядової інтелігенції — якесь інше українство, ніж ото, икп було до нині домінуюче і для якого цілий сумбур розкладу ІНШІМ го народу як історичної величини є чимось безконечно чужим, ІІІІС ж це є вислів, який ще в ніякому відношенню не почав наданні її новий тон цілости нашого загалу. Що з глибин терпінь всієї Ук раїни цей оновлений український дух уже більше чи менше мм мітно ділає,— це й є те, що подає нам нові надії серед низів ни нішньої нашої національної дійсности, але цс — на жаль — щойно почини оновлення і щойно надії на оновлення, але ще не паши пануюча дійсність.) Щось наче зовсім новий дух почало теж діли­ти на нашому економічному полі, але й ці нові почини помині­мо, бо йдеться тут поки що не про те, що нам подає більше чи менше оправдані надії на будуче, тільки про зясування тих явищ, які ці надії нівечать. І тому, говорячи про наш нинішній націо­нальній провід, обмежимося виключно до того, що надає тон ни- ніщний політичній дійсності.

ТЩоб дійти аж до самої найглибшої істоти того нашого наці­онально-політичного проводу, унагляднимо собі найперше якнайви- разніше два зовсім ріжні джерела, з яких беруться політичні бажаніш й амбіції двох зовсім ріжних, соціольогічно провідних типів.

З

І Існують два основні життєві наставлсння людей. В основі од­ного з них лежить свідомість,/що людина щось в собі несе, що вона має щось собою на світі сповнити, що її життя має лиш остіль­ки вартість, оскільки вона тс щось дійсно виконує.) TVr в центрі всього стоїть певне означене життєве завдання людині^ /Іроблєма смерти й небуття тут взагалі не існує: смерть є лиш або бажаним і любим спочинком після сповненого життєвого завдання, як від­носиться, напр., до цієї справи глибока аристократична мудрість нашого здорового хлопського простолюддя, або вона є — як ось у бою, на героїчній висоті людських духових і фізичних сил, — лиш тією таємничою трагічною конечністю, почерез яку герой мусить пройти, щоб своє життєве завдання взагалі виконати, щоб свому буттю взагалі сповнитиІВ політичній і громадській площині цього життєвого настановлення лежить свідомість, чи почуття того, що подібно як люди, так теж і народи, не є вічні, і тому цілим сенсом

йутгя народів є залишити після себе щось великого, щось найбіль­шого, до чого дана національна субстанція годиться, щось, що могло Г» бути живою вартістю-спадщиною чи монументальним памятни­ком минулого життя для будучих поколінь, чи для прийдешніх на­родів світа!)

Цс є аристократичне й героїчне наставления, з якого виходи­ли досі всі великі людські чини чи твори. Впереді всього стоїть тут вимога, і то велика вимога до себе самих. Тут зовсім байдуже, чи життя буде “щасливе”, чи “нещасливе”, себто чи комусь буде жи- іііся на світі “добре”, чи “зле”,— головна річ: сповнити свій жит­ії вий сенс і ставлену до себе вимогу.

Де істнує таке наставления в політичному життю, там на вож- дівські місця висовуються не тих, що обіцюють такі чи інші блага, лиш тих, що дають своїм розумом, відвагою і силою характеру за­поруку, що до народу будуть ставити великі вимоги, його змагання будуть спрямовувати на велике і що дійсно велике буде досягне­не. Там не лиш отвирається дорога для найрозумніших і найліп­ших,— там всенародний інстинкт безупину сам шукає за найліп­шим і їм дорогу в інтересі життя цілости створює. Там змислом політики є реальна влада на якійсь землі, і то влада під усіма в даній хвилині доступними видами — чи це буде в духовній і ми­стецькій, чи державно-законодатній, чи навіть лиш економічній об­ласти. Змислом влади є в тому разі накладання на себе і світ оз­наченого власного закону життя,— закону, яким оформлюється суспільність у певний означений порядок твердого й непохитно­го звичаю й обичаю, а одиницю оформлюється в означений са- моопанований тип, здатний до того, щоб отой загальний порядок на собі вести, цьому порядковії на даному собі суспільному місці служити, і то служити по даній собі змозі досконало, максималь­но. Там мають абсолютну вартість “національного дорібку” лиш рі- чи духові — себто віща і мистецька творчість, як памятки слави народу; усі ж матеріяльні “дорібки” в роді всяких засобів органі­зацій чи інституцій, мають лиш вартість релятивну, як знаряддя, при яких помочі національна політика ділає, щоб викликувати ними такі чи інші, але завжди точно означені, міжнародні чи внут­рішньо-політичні, або соціяльно-економічні пересунення, перемі­ни і переміщення взаємовідношення сил для збереження, скріп­лення чи поширення влади свого власного закону на світі. Бороть­би із посторонніми потугами такий народ не боїться, він її, нав­паки, бажає, бо мірить нею свою здатність, бо чим важчий натиск мусить видержати, тим більші внутрішні сили в ньому від цього розвязуються до ділання.

( Але є ще друге, прямо протилежне наставления. Людське життя не має тут ніякої об’єктивної ваги, має тільки субєктивну ціну. Це є “життя для життя”. Тут зовсім неважне те, щоб життя мало який тоді сенс; тут зовсім не істнує ніяке життєве завдання ані навіть не істнує змисл для такого завдання: важне є тільки, щоби, по- перше, взагалі жити і, по-друге, жити по змозі “добре” й “щасли­во”) Є цс наставления вегетативно-опортуністичне і духово-плє- бейськс:¹Тут істнує проблема смерти, і то нерозвязна проблема, до якої є лиш одно відношення: страх і втеча;¹ втеча або до бездумно­го філістерського “животіння для животіння”, або серед філістер­ської суспільносте зі захитаною традиційною моралю, втеча до гру­бого гедонізму, щоб по-своєму, дуже нікчемному — “випити чашу життя аж до дна”. Ніхто тут не ставить до себе ніяких вимог, але всі ставлять якнайбільші вимоги або до “обставин”, або до “дру­гих” осіб, щоб оті посторонні обставини перестали “кривдити”, а “другі” люде взялися ділати в напрямку на збільшення “щастя” для вимагаючих.

В громадсько-політичному відношенню, у підставах отого на­ставления лежить віра в невмірущість народу, як довго не всякну­ла його біольогічна розродчість. “Маса” — це є те слово, яким то­ді означується народ, бо й по правді, лиш “масою” є людське ста­до, для якого центральним сенсом усього буття є одна лиш роз­родчість задля “життя для життя”. Поняття влади і самовлади тут взагалі не істнує, а слова: “закон” і “законотворчість”, “порядок” і “давати собі і світови лад” взагалі не зрозумілі. Адже ж який за­кон можуть нести світові оспалі або розстроєні душі, які ніякого пануючого закону самі в собі і для себе не знають? Тут “влада” є рівнозначна з “кулаком”, “насиллям” або “своєвіллям”, тут ціль політики — це “щастя народу”, а “щастя” — це є “воля”, — “воля” в розумінню “визволення”. — Це є “визволення” від всяких звя- зуючих норм, це є “визволення” від всяких меж, які “зневолюють”, бо стоять на перешкоді індивідуально-емоціональному, все одно чи сумирно-філістерському, чи експльозивно-гістеричному “уживан­ню життя”.

4

(Лежить перше, аристократично-героїчне життєве наставления в підставах політики в змислі творення, могутніння і поширюван­ня держав,— то друге, вегетативно-опортуністичне і плебейське на­ставления лежить у підставах “політики” в змислі демагогічної гри на глухім невдоволенню “мас”, “політики” в змислі демагогічної гри “визвольного” бунту, який починає в “індустріалізмі”, а кін­чає завжди — як це сталося на Україні в 1917—1920 рр. — в нігі­лізмі соціяльної революції/

Ясна річ, що там, де істнує такс в ліпшому разі вегетативно- опортуністичне, в гіршому ж разі розслаблено-гедоністичне, але у всякому разі спрямоване на “щастя” наставленя, там, властиво го- ворючи, не істнує ніякий дійсний національний провід. У першій філістерській і ще не ‘^революціонізованій” стадії отого наставления не лиш висовується до функції “репрезентації” народу тих, що обі- цюють “народови” блага, а ще й систематично висліміновується від всякого впливу всіх тих, що не/обіцюють нікому ніяких благ, але зате ставлять суперечні “щастю” вимоги досягання максималь­ного життєвого завдання; виеліміновується всіх тих, що ставлять вимоги терпіння й боротьби, відваги, обовязку і жертви, вимоги чести і слави,— себто виеліміновується найрозумніших, найліпших, найтвердіших, отже, всіх, які — серед народів з героїчним життє­вим наставлениям — дійсно якраз обєктивно найбільше до того на­даються, щоб бути вождями свого народу. Постає на цьому грунті царство мірнот. Те, що на ділі є абсолютною вартістю, те, що справ­ді є дійсним і найвищим національним дорібком, бо означає со­бою щось вічного: означає невмірущу славу народу, отже, всі речі духові, такі як віще слово або мистецький твір,— всі такі на ділі найвищі й центральні справи людського буття уявляються вегета­тивно-опортуністичному й плебейському громадянству зовсім не­потрібним для “щасливого” життя люксусом, а то й пустою забав­кою або й навіть — фантомом. І тому спрямований на “щастя” народ систематично виморює голодом найшляхотнішу сіль своєї землі: всіх тих, хто має свому народови щось небуденного сказати чи в образі зясувати,— всіх віщих людей, митців, мислителів, всіх мужів ясновидючого творчого ума і духа. Замісць цього, все те, що ( на ділі лиш релятивним, отже, матеріяльний “національний” до- рібок всяких організацій і інституцій,— все те набирає в очах та­кого громадянства вартости абсолюту, себто значіння самоціни з тої простої речи, що з такого “національного дорібку” можна кон­кретно і реально “хліб їсти”, а такі фантастичні речі, як слава або добре імя народу нікого не “годують”, отже, ніякого “щастя” ні­кому не приносять.

Де нема інстинкту влади, отже, інстинкту закону, отже, інстин­кту порядку, де нема ніяких абсолютних вартостей і мірил, бо не­ма ніякого інстинкту вимоги до себе, де систематично виеліміно- пується і винищується найліпших і найздатніших, бо вони все і безу­станно ставлять вимогу й закон, а з тим і виключування всього беззаконного, мертвого, струпішілого, гнилого, — там є смерть і шиття всякого роду корупції.

5

її власне: образ вегетативно-опортуністичного й духово-пле- бсиського суспільства — це і є образ загального життєвого й гро­мадсько-політичного наставления галицького українства у десяти- літтю, яке йшло безпосередньо перед 1941 р. Ще в тому часі — тридцять літ тому — спинився всякий галицький духово-політич­ний розвиток) Катастрофальні наслідки цього виявилися — ось уже близько двадцять літ тому — у переломному часі 1918-1919- го років. Не тому впала Західно-Українська держава/ начебто ря­довий загал включно з простолюддям не виконав, чи не хотів або не вмів виконати своїх обовязків.іі не тому вона впала, начебто її яка постороння потуга роздавила. А тому, що з грунту вегета­тивно-опортуністичного, плебейського наставлення взагалі не мо­жуть вирости ніякі дійсні законодатці національного життя, засад- нича зміна усіх обставин у гіятнадцятиліттю після 1920-го року ка­тегорично вимагала зовсім нового типу політичного діяча. Але ціла дотогочасна галицька політична система довела духовно-політич­не запустіння до такої міри, що бурян заглушив усе,— що про­сто серед цього нашого народу дійсні мужі перестали родитися, а ті, які може серед іншого домінуючого духово-політичного настав­лення в дійсних мужів розгорнулися б,— ті скарловатіли)

В новійших часах прийшло чергове покоління “національно- політичного проводу”, яке вправді стануло в “опозицію” до старо­го, але не протиставило цьому старому поколінню нічого, крім “зре- волюціонізування” філістсрства, крім безсенсовної емоціонально­сті й гістеричности, про яку була вже мова, як про останню “ре­волюційну” стадію вегетативно-плебейського світовідчуття. Нині аж у вухах лящить від криків гістсричної демагогії, яку “молоде” про­тиставить “старому”; отой розброд демагогічної “революційної” згі- стсризованости є одною з головних причин, що не дають сьогодні назріти серед українства ні новим людям, ні ніякій новій добрій справі.

Ось і ділання третього первня нинішньої нашої національно- політичної структури: для субстанції позитивних одиниць споміж нашого інтелігентського загалу не стає місця, а серед нашої сус- пільности належного зрозуміння потреби спільного кристалізацій­ного пункту, довкруг якого можна було б цій субстанції зімкнути­ся в певну зорганізовану порядкуючу законодатну національну силу. Щораз більше ослабає наше життя, систематично пробиване де­магогією взаємної гризні українських розкладових елементів. Ва­ляться поволі останні редуги, рвуться засіки нашого безнадійно по­розбиваного і попрориваного національного фронту.

Безнадійно порозбиваного фронту? —/Ні! Ще є серед нашого нівеченого народу дійсні мужі. Чи цього розброд хоче чи ні,— ці мужі мусять зімкнутися і вони змикаються в останню фалянгу. Бу­де ця фалянга ломити: буде ломити духа анархії й буде ломити осо­би. Ми мусимо опанувати наш рідний розброд!)

Шлях нації. 1935. Ч. 3—4. С. 10—16.