Російські студентські розрухи

Коли москаль-студент бореться за “академічну свободу”, то тут нема нічого дивного, бо москалі мають академії, мають нижчі і вищі школи зі своєю викладовою мовою не тільки на своїй території, пле й на території недержавних російських націй. Але хіба не сміш­но бачити, як студент-укра'їнець бореться за “академічну свободу”, коли української академії і школи нема[...]. Не за “академічну сво­боду” нам треба боротися, а за саму академію, за право мати її сво­єю національною власністю[...].

Класовий інтерес української інтелігенції

Націоналізація преси, школи, літератури в справі щодо Укра­їни є класовим інтересом української інтелігенції, є головною умо­вою їх добробуту і нормального існування. Що москалі, а надто їх інтелігенція віднесуться до цієї справи вороже і вжиють всіх куль­турних і збройних сил своєї нації — це не диво, бо вони цим обо­ронятимуть свій інтерес, бо хочуть залишити навіки власну моно­полізацію літератури, преси і школи на Україні, з яких вони в зна­чній мірі живуть[...].

Єдиний порятунок української інтелігенції є — стати в оборо­ну прав політичних і культурних свого народу, здобувати національ­ну школу, пресу і літературу, в цім вона найде собі свій економіч­ний порятунок, свій добробут, свою почесну діяльність, твердині і могучий грунт так довго, доки існуватиме українська нація.

Український лоялізм. Культурники

Уважаємо доконечним висловитися коротко про так званих культурників. Програма їх дуже проста: вони покладають своїм зав­данням культурне піднесення українського народу, але шляхом пов­ного лоялізму, шляхом повної законності. Культурне піднесення української нації шляхом лояльності (себто шляхом, що його до­зволяє московський уряд). Чи не смішно це?

Великий економічний інтерес московської нації лежить імен­но в самій некультурності українського народу, бо культурний на­рід не стерпить хйжацького грабування його добра і вжитку його чужинцями [...].

Розуміючи добре свіої інтереси на Україні, московська нація, а надто і еміграція на Україні, пильно стежить за усіма проявами в житті українського суспільства, вишукуючи і гальмуючи прояви, ворожі її інтересам. Московська нація, а надто її індустріальні кляси, звикли дивитись на Україну як на дійну корову, як на певне дже- І рело їх добробуту і уступлять тільки силі, а не чомусь іншому.

Треба бути абсолютно засліпленим, щоб мріяти лояльним шля­хом піднести культурну ниву українців, закон російський все пе­редбачив, все заборонив, щодо цього не залишається ані однієї дір­ки, яку можна б використати для українського народу, не йдучи супроти московського правительства, кожний шлях до культурно­го піднесення української нації є “протизаконним”, “нелегальним” шляхом. А тим часом ми бачимо серед українського суспільства до­сить репрезентантів “лояльного” культурного піднесення україн­ського народу, а раніше було їх ще більше: це так звані “україно­філи”, як дуже характерно вони прозвали самі себе і як їх називає , українська революційна інтелігенція.

Ці лоялісти-українофіли тільки дають багату справу і об’єкти для зубоскальства шовіністичної московської преси, яка не минає ані одного .випадку, щоб собі не покпити над “хохлами”.

Є ще одна категорія українських інтелігентів-лоялістів: ці хо- тять піднести матеріальний добробут українського народу, зробити його економічно дужчим, багатим, але шляхом повної лояльності, шляхом повної “законності”. Ця часть інтелігенції організує хлі­боробні кооперації по селах, піклується навчити селян ліпших ме­тодів оброблювання землі, годівлі і хову худоби, вишукує засоби підперти домову (кустарну) промисловість в українських селах, що з кожним роком руйнується, І Т.Д.

Щоб кооперація, ця найвища сучасна форма організації про­дукції, запанувала між українськими хліборобами, треба їм напе­ред дійсної просвіти, щоб стати здатними до зрозуміння досить складної ідеї кооперації; треба дійсної освіти, яку дасть тільки на­ціональна школа, преса і література, а головно — треба національ­но-політичних прав українському народові, майже виключно сіль- (і.кому пролетаріатові. При сучаснім безправії його усі ці спілки, взагалі кооперативні економічні організації,навіть в тім разі, коли (> вони дійсно прищепилися і дійсно піднесли добробут україн­ського народу, були б тільки на користь московському правитель- і гну, взагалі пануючим московським класам. (Щц усього дрібного економічного положення українців — чудовий “насос” російських інституцій висмокче усе, що можливо висмоктати на користь знов- гаки пануючих московських верств.

Поки український нарід буде рабом, безправним економічно і політично, як усякий раб взагалі, доти він не може бути багатим: що раб сьогодні надбає, то пан завтра візьме. Методи і способи видирання українського заробітку дуже досконалі у московського иравительства і складають з себе так звану “фінансову політику” — політику національно-московську.