VI. Націософія

34. Націократія

“Народи пани”, оборонці історичного “стану посідання”, не хочуть жодним способом погодитися та визнати факт національ­ного відродження т.зв. “неісторичних” народів. Спочатку вони нех­тували його і загалом відкидали. Відтак почали шукати якихсь чу­додійних ліків, щоб спинити або принаймні загальмувати поступ національних рухів. Нарешті, коли все це не помогло, вони зайво намагалися здискредитувати визвольні рухи поневолених народів, обкидаючи їх болотом всіляких наклепів і брехливих обвинувачень. Все це однак зайве й безсиле. Бо історія сприяє тепер еманципації бездоленних народів, яких досі вона нехтувала й приспала. Під пра­пором сучасного паннаціоналізму людство простує до націократії, цебто до політичного панування націй у близькій майбутності.

В дотеперішній історії людства чергувалися досі церква та дер­жава, як провідні чинники політичного розвитку. Сьогодні на змі­ну їм приходить нація, що у своїх змаганнях за політичне самови­значення народів виступає проти куратсль держави, яка нехтує їх самостійницькі прямування. Народи, що національно прокинули­ся нещодавно або тепер, боряться за своє помітне самовизначен­ня та свободу. Це особливо є характерним для сучасної Европи,

де культурна націогенія майже скрізь є вже закінчена. Л/ю II цим Европою, головно в Азії, подекуди також в Африці, словом, і крім, де національно прокинулися кольорові народи, висуває гмм /тчи гання расової рівноправности, а отже, й права цих народів по . » мовизначення. Ці національні змагання по всьому світі і нро/ві гом до нової фази вселюдської історії, яку називаю націокрл і и к >

Живемо в добі її народження так, що можемо стежити ш м< ребігом її творення. Було б, проте, передчасним вже нині ноти сконкретизувати реальні її форми, як щойно завтра стануть по а і тичною дійсністю. Сьогодні є можливим щойно передбачати іо ловні напрямні цього процесу.

Націократія має витворити новий тип держави, досить гнуч кий, щоб у нього вклалися самостійницькі змагання кожного куль турного народу. Націократія мусить знайти живу форму для здійс нення права народів на їхнє самовизначення. Історично її завданий полягатиме в тому, щоб нині хронічний конфлікт між нацією Й державою полагодити й зліквідувати раз на все. Вона мусить син тетично примирити автономізм, зглядно з сепаратизмом націоналі, но свідомих народів, з централізмом й автократизмом держави І и ловно розходиться тут про погодження засад “волі та організації", як слушно це констатує автор “Паневропи”. “Це замирення, каже він, — внутрі мусить виявитися в якнайдалі ідучій антоно мії, а назовні — в якнайвільнішій федерації”. Етнополітично су часний світ прямує непереможно до цього виходу з сучасного на ціодержавного напруження. Особливо англійська державно-алмі ністративна практика є під цим оглядом дуже повчальна своїми практичними досягненнями та успіхами; совєтська система — сво єю теоретичною гнучкістю. Про що в даному разі влучно епоси ріг Куденгове-Калсгрі, кажучи: “Европа мусить розуміти, що ди ференція без інтеграції приводить до занепаду та що її аналітична політика має бути доповнена також політичною синтсзою”. Зви­чайно, це правило має силу не лише для Европи, але для всього світу, оскільки він перебуває в стані національної кристалізації та індивідуалізації.

Сучасний паннаціоналізм, захоплений ідеалом всебічної наці­ональної автаркії (самодостатности), зовсім забув та свідомо нех­тує цю потребу міжнародної синтези поруч зовсім виправданого змагання кожного народу до повного його самовизначення. Проте національний егоїзм, що відкидає неминучу потребу міжнароднього порозуміння та співпраці, передовсім шкодить інтересам свого на­роду. Масарик має рацію, коли каже: “Одиниці так само, як і на­роди не існують для того, щоб тільки виконувати свої героїчні зав­дання. Нарід, що живе лише для себе, був би так, само бідолаш­ним, як людина, яка живе лише для себе. Без віри в ідеї та ідеали життя як одинців, так і народів, є лише животінням”:

Також національний егоїзм у господарській ділянці, що особ­ливо після війни виявився дуже сильно у різних народів (спроби здійснення економічної автаркії), — цілковито розчарував і не спов­нив сподівань. Ця програмова господарська ізоляція у великій мірі спричинила трагічне поглиблення світової кризи після війни. Не підлягає сумніву, що вихід із цієї сучасної скрути є можливим єдино шляхом відновлення світової економічної політики між усіма кра­їнами та народами. Регіоналізм у світовій економіці, що останні­ми часами набуває впливу в міжнародних взаєминах, може бути тим мостом, по якому зубожене теперішнє людство вийде із сути­чок національної автаркії на шлях міжнародної співпраці й поро­зуміння. Взагалі без шанування засади взаємин та господарської взаємозалсжности всіх народів неможливим є переведення політич­ної націократії.

Не слід забувати, що шлях до націократії зовсім не піде на- простень, але навпаки, що він буде дуже плутаним і тяжким. Дво­бій між нацією й державою буде дуже безоглядним, заки держава пристосовується до нової системи націократії, цебто поки кожен нарід, національно усвідомлений, здійснить і забезпечить своє по­літичне самовизначення. На цьому шляху до націократії неминучі ще криваві війни та революції. Бо людство, на жаль, ніколи й ніде не навчилося нічому з досвіду минулого всупереч відомому антич­ному твердженню, що “історія є учителькою народів”. Історичні факти доводять ясно, що навіть світові культури, як французька чи англійська, не в стані були цілковито засимілювати недержавні й поневолені народи, як бретонці, флямандці, кімри. Острів лу­жицьких сербів і після соток років не потонув у німецькому морі. Проте панівні народи продовжують свою сизифову працю, марно намагаючись засимілювати та зденаціоналізувати іншонаціональні елементи, перебуваючи під їх політичною гегемонією. До них можна застосувати речення Ніцше: “Може, ще десь існують народи і стада, але не в нас, мої брати! Тут є лише держави! Що це таке? Держа­ва — це найхолодніша серед холодних потвор. Холодно вона бре­ше також; і ця брехня вилазить з її пащі! Я — держава, я — нарід!” Націократія буде запереченням цієї традиційної брехні та виправ­лення її в цьому сенсі, що замість твердження — “я — держава, я — нарід”, гаслом її буде: “Я — нація, я — держава”.

Заведення націократії вимагатиме попередньо духовного й мо­рального переродження людства та народів. Треба буде зрезигнувати з культу абсолютної державної суверенносте та примиритися з го­лою дійсністю, що право на самовизначення мають усі національно усвідомлені народи без будь-якого винятку. Треба буде обмежити “святий егоїзм” народів; речево проаналізувати й скритикувати їхній національний месіянізм, цебго віру в якесь спеціяльнс призначення та нарцисизм, тобто романтичне їх самозакохання. Доведеться зрек­

тися мрії про світову гегемонію тієї чи іншої панівної нації. Пі її п нувши забобон про “інфсріорність” одних та суперечність аруїнч народів або рас. Слід буде усвідомити собі, що кожна нація а(н> рік і у відповідному для себе природному й суспільному оточенні МОЖО розвинутися у гарну квітку людства.

Сучасна паннаціоналістична психоза згодом мине так само, як минув релігійний фанатизм, що на початку нової доби руйнував Европу кривавими війнами та вкривав ватрами живими палених “єретиків”. Коли ми сьогодні перечитуємо чорну хроніку цих страш­них подій, нам тяжко не раз зрозуміти, через що та або інша вір і могла викликувати у тодішніх людей такі кровожадні інстинкти та лютий фанатизм. Так само наші внуки з жахом читатимуть історію кривавих подій, заподіяних сучасним паннаціоналізмом. Релігійна толеранція є сьогодні політичною аксіомою серед культурних на­родів. Для наших нащадків такою самою аксіомою буде національна толеранція.

Від войовничого паннаціоналізму через конструктивний і твор­чий націоналізм веде шлях до націократії. Хоре сучасне людство прокинеться із своєї післявоєнної психози, щоб у відворотному на­прямі пройти відому тріяду Грільпарцера “від звірячости, через на­ціоналізм до людяности”. Бо у своїй істоті націократія — це виз­вольні, незалежні народи, добровільно об’єднані у континентальні та світові спілки, з одного боку, й відновлене організоване люд­ство — з другого. Щойно в добі націократії відроджені народи зди­вують світ наймогутнішим своїм твором — “IX симфонією” люд­ської історії.

25 II 1937

Бочковський О.І. Вступ до націології. Мюнхен, 1991-1992. С. 175-179. 257-259. 324—327.

Письменник, публіцист, громадський діяч. Народився в Бердянську в бідній родині. Постійно хворів і помер молодим. У 1876 р. закінчив по­вітову школу в Бердянську, 1882 р. — Одеську юнкерську школу; 1883 р. отримав офіцерське звання. Протягом 1887-1890 рр. навчався в Петер­бурзькій юридичній військовій академії, котру закінчив “по першому роз­ряду”.

Автор оригінальних і перекладних (з Езопа) байок, п’єси “Сумлін­ня”, оповідань “Історична казка”, “Сидір Макарович Притика”, “На ву­лиці”, “Моишер козаче” та ін.

За політичними переконаннями належав до “українофілів”. Підтри­мував постійні контакти з учасниками громадівського руху, був однодум­цем і другом Б.Грінченка.

Суспільно-політичні погляди Т. Зіньківського знайшли своє відобра­ження в працях: “Національне питання в Росії” (1888), “Тарас Шевчен­ко в світлі європейської критики” (1889), “Молода Україна, її становище і шлях” (1890), “Штунда, українська раціоналістична секта” (не завер­шена), “Фіхте Старший” (1889). Остання праця не є оригінальною. Це вільний переказ розвідки О.Градовського “Возрзжденис Германии и Фихтс старший”. Всі ці праці за життя автора не публікувалися. Вперше побачи­ли світ у двотомнику “Писання Трохима Зіньківського”, виданому 1896 р. у Львові за редакцією Б.Грінченка (псевдонім В.Чайченко).