3. Елементи нації

27. Нація як психоволюнтаристцчна спільнота

Як бачимо, всі спроби визначення нації за т. зв. об’єктивни­ми ознаками властиво не справдилися. Зокрема, кожна чи всі разом не вичерпують істоти нації. Бо не можна нації ототожнювати з ра­сою або з кров’ю; вона не є рабсько зв’язана з територією чи зем­лею; вона не покривається з мовою і тим менше ще з релігією. Навіть культура не вичерпує абсолютно її істоти, хоча нація, без сумніву, є передджерелом (передвісником) вселюдських культурних вартостей та інспірує найкращі архітвори світової культури, як про це була вже тут мова.

Через це поки що неможлива точна й вичерпуюча наукова дефі- ніїїія нації. Тому деякі дослідники скептично задивляються на мож­ливість точного визначення поняття нації. ТаК, наприклад, А. Мепє гадає, що “в дійсності нація уявляє із себе досить неясну річ, зміст і характер якої є змінливий залежно від обставин”. Але цей самий видатний лінгвініст трохи далі слушно зауважує, що “приналежність до нації є справою почування та волі”. Це нагадує теоріїо П. Манчі- ні, що серед ознак нації найголовнішою уважав “національну свідо­

мість”. Звичайно, що ясна національна свідомість постає з поперед­нього національного почування та волі, шляхом, мовляв, розумової їх дестиляції. Бо національне почування та воля первісно діють, річ ясна, підсвідомо та стихійно. Через те й молодий націоналізм у своїй політичній практиці часто буває ірраціональним і фанатичним. Іноді цей фанатизм скидається просто в прокультурне варварство, як, на­приклад, в Европі після світової війни.

Американський етнолог Фр. Боас (у своїй праці “Раса й куль­тура”) дає таку історичну схему головних етапів народотворчого роз­витку. “Почуття приналежносте до орди, — каже він, — поширю­ється до почування єдносте племени, до пізнання однорідносте на­селення більшої території, а врешті до національної свідомосте. Ця остання здається бути межою, до якої дійшов розвиток поняття людської співприналежности”. Також М. Вебер, відомий німець­кий соціолог, підкреслює чуттєвий характер істоти нації. Визнача­ючи її, як “емоціонального типу спільноту, рівнозначним відпо­відником якої є своя держава...”. Через це нація “нормально зма­гає до витворення держави із себе”. В свою чергу також розуміння нації наближається до її визначення О. Бавером як спільноти долі та вдачі. Націогенетичне значення волі в процесі утворювання на­ції зазначив батько німецької соціології Ф. Теніс на II Конгресі німецьких соціологів, де він в дебаті з цього приводу казав: “Істо­ту модерної нації слід розуміти в той спосіб, що її бодай почасти характеризують вольові змагання, ядро яких полягає в можливо більшому й загальному її поширенню”.

і

Отже, почування й воля відіграють чималу ролю, як чинники стно- й націогенези. Натомість зовсім підрядна й обмежена поки що функція принадає під цим оглядом розумові, зрештою все ще малоактивного чинника соціогенези. В політиці та громадському житті панують стихійні пристрасті, а не свідомо критична розумо­ва аналіза. Проте раціоналізація суспільних процесів є неминучою передумовою дальшого людського поступу. Також і модерна нація мусить реціоналізуватися, де стислюючи свою свідомість від наму­лу стихійного антисоціяльного атавізму. Це передумова міжнарод- нього замирення та міжлюдського порозуміння. Так розуміють на­цію віщуни й каменярі історичного завтра, яких не лякає криваве безглуздя післявоєнної сучасносте. Один з них, ідеолог “Паневро- пи” Куденгове-Калегрі гадає, що нації “не є спільнотою крови, але духа; вони об’єднані не фізичним спільним походженням, але ду­хово спільними учителями. Нації постають,— на думку цього ав­тора, — із взаємних між талановитими народами та їх велетнями. Геній без народу не витворить жодної культури; але й нарід без велетнів не є нацією. Народи сплоджують своїх геніяльних про­відників, поетів і мислителів, які зі свого боку через медіюм мови, релігії, мистецтва та політики перетворюють “нарід, до якого вони

духом належать”. Куденгове-Калегрі ілюструє це своє твердження історичними прикладами. Мохамед був батьком арабського наро­ду; Данте — італійського; Лютер — німецького; Гус — чеського; Корнель, Расін, Вольтер й Русо, Наполеон та Золя перетворили французький нарід у націю. Кант, Гете й Шіллер, Вагнер, Ніцше та Бісмарк були будівничими німецької нації; Р. Такур і М. Ганді є духовними батьками індуської нації, як Т. Г. Масарик — чеської; а Д’Аннунціо та Мусоліні мають незаперечний вплив на новітню італійську націогенезу.

Висновок з цих міркувань автора “Пансвропи” такий: нації є симбіозами спільнот між велетнями та їх народами, що водночас є їх батьками й синами, творцями й творами. Властивою релігією на­ціоналізму є культ героїв. Нарід об’єднують спільні герої, яких він наслідує, їх злучають спільні ідеали та ідеальні постаті; спільні про­відники, пости й боги”.

Хоча ця теорія та ідеологія звужує істоту націогенези, нехту­ючи, наприклад, значення матеріяльного, мовляв, оточення, в на- родотворчих процесах, проте вона слушно підкреслює й підносить ролю духово й індивідуального чинника, як свого роду активних атомів, навкруги яких швидше й виразніше відбувається кристалі­зація модерних націй, що врешті-решт, коли ще не є, то де далі все більше ставатимуть духовими спільнотами.