націоналізму так чи інакше раз у раз нахиляються до націй пану­ючих і несвідомо для себе проводять політику систематичного ви- народовлення недержавних народів. Для поневолених народів мен­ше небезпечні насильницькі заходи уряду, аніж такі умовляння ін­тернаціоналістів, хоч і ті й другі мають одну ціль — винародовиги поневолений нарід, хоч і через різні принципи. Адже проти на­сильницьких заходів дужче тільки розвинеться відповідна сила по­неволених, але перекручені та запоморочені таким вченням душі поневолених стають яничарськими проти самого свого народу. От­же, уникаючи національного шовінізму пануючих націй, треба пле­кати здоровий націоналізм поневолених народів, бо він є джерело творчості, і тільки в тому заховуються зародки народної свободи і ясної будучності.

Слобожанщина: Щоденна політична, економічна, літературна та громадська часопись (Харків).

1906. 25 Берез.

Публіцист і громадський діяч, один з лідерів Української Національ­но-Демократичної партії. Народився в Камінці Струмиловій (тепер Кам’ян­ка-Бузька) на Львівщині в родині греко-католицького священика.

Навчаючись у Львівському університеті, був співредактором часопи­су “Молода Україна” (1900—1902). Підтримував тісні зв'язки з Революцій­ною Українською партією, зокрема, з автором її першої програми М.Міх- иовським. В 1900 р. видав цю Програму у Львові. Тоді ж на з’їзді україн­ських студентів виголосив промову на тему державної самостійності Ук­раїни. За фахом адвокат. У 1902 р. був одним з організаторів селянських страйків у Східній Галичині. Редактор газет “Свобода” (1907—1908), “Ді­ло” (1908), “Українське слово” (1915—1918). Посол до австрійського пар­ламенту (1910—1918) і галицького сейму (1913—1914).

З початку Першої світової війни — член Головної Української Ради, Бойової Управи Українських Січових Стрільців і Загальної Української Ради, активний діяч “Союзу Визволення України”. У 1918 р. — член Україн­ської Національної Ради ЗУНР і державний секретар внутрішніх справ. Зі січня 1919 р. — керівник секретаріату зовнішніх справ ЗОУНР і водночас заступник міністра зовнішніх справ УНР. Першого грудня від імені Наці­ональної Ради ЗУНР підписав Акт про злуку західно- і східноукраїнських земель. У 1920—1921 рр. — представник уряду ЗУНР в США, де й зали­шився як емігрант. На еміграції брав активну участь у діяльності місцевих українських товариств, у 1943 р. став редактором газети “Америка” в Фі­ладельфії.

Автор численних статей і брошур суспільно-політичної та історичної тематики, пропагандист ідеї відродження української державності, актив­ний борець з ідеологією російського великодержавного шовінізму. Стиль його письма — популярний, розрахований на найширші кола читачів.

у Політологія

Основні праці: “Русь-Україна а Московщина-Росія” (1901), “Само­стійна Україна” (1915), книга спогадів “Від легенди до правди” (1960).

Русь-україна а московщина-росія (Фрагменти)

Вже від довшого часу у нас іде суперечка про те, чи є один чи два рускі народи, то значить, чи є тілько нарід русский (разом Мос­калі і Русини), чи два: московско-русский і україньско-руский.

Московский уряд та московскі загорілці в Росії не хочуть приз­нати, що ми Русини-Українці — осібний нарід, та переслідували і переслідують наших патріотів, замикають в тюрми, засилають у да­лекі пустині[.„].

А знов Українці, т.є. ті Русини, що живуть в Росії під Моска­лем, хочуть зістати Українцями-Русинами та не хочуть приставати до московского або російского народу і все стараються, щоби якось їм легше стало жити під Москалем.

Та заки візьмемося за рускі народи — розкажемо перше, що то є нарід? — щоби потім не було баламуцтва.

Давнійше казали, що нарід — то всі люди одної мови. — Воно правда, але не все. Ще инше казали, що нарід, се ті всі люде, що живуть в одній державі — ну, і се неправда.

Так що ж воно таке нарід?

Нарід — то є всі люде разом, котрих лучить спільний економічний і культурний інтерес та спільна історична традиція.

Звичайно також говорить нарід своєю осібною мовою і має свою осібну назву — але то не завсігди. От Жиди: вони і в Европі і в Америці і всюди інде — Жиди, один нарід — але говорять ріж- но: одні по-німецки, другі по-польськи, инші по-французки, инші по-англійськи. Та зате їх лучить спільний інтерес та спільна тра­диція, то є спільна історична доля і вони себе вважають одним осіб­ним народом.

А знов є народи, що говорять одною мовою, але вважають се­бе осібними народами. От приміром Англійці, Американці, Ірландці і Австралійці. Всі вони говорять однаковісько по-англійськи, але мають себе за 4 осібні народи.

Англійці, Американці і Австралійці є навіть одного походжен­ня, всі вони Англьо-саської раси — але одні Англічани, другі Аме- рикани, треті Австралійці — а знов Ірландці походять із окремої Кельтської раси.

Так видко, що ані мова, ані назва народу не становить його осібности, але інтерес економічно-культурний і традиція (історія). Ми пізнали, що народи не вічно ті самі, але що вони змінюються; ми пізнали, що нераз з одного народу повстає кілька; ми пізнали, що причиною до повстаня народу є економічний інтерес і тради­ция та нераз і віддалене поодиноких частей народу; ми пізнали, що поділ народу на кілька народів є нераз конечним; ми пізнали, що поділ той приніс народам пожиток, бо кождий нарід осібно і свобідно розвивається; ми пізнали, що є на світі осібні народи, хоч ОДНОЇ мови або осібні народи, хоч одного імени, і що мова і ім'я народу не рішають ще о єдності двох народів. Та пізнали ми ще й п5, що двом народам різної мови тяжко злятися в один нарід і що при такім зливанню або оба народи або один із них загибає.

Москвичі і Українці-Русини ніколи не вважали себе одним на­родом, ніколи не мали однакових інтересів і не мали одної тради­цій'. Ще давно-давно Володимир Великий прилучив силою Мос- квичів до своєї руської держави; та як по його смерти руська дер­жава розпала ся, то Москвичі і Русини-Українці не бажали собі бути разом і не були — а навіть зі собою воювали. Як колись Ан­дрій Боголюбський воював Київ, так тепер Сагайдачний воював Москву.

Українці-Русини стреміли до Чорного моря на полуднє, а Мос­квичі мали свої інтереси на півночі і сході.

До того і освіта і мова, а почасти й віра різнила оба народи. Русини-Українці мали багато високих шкіл, мали друкарні, бурси і т.д. Київські митрополити, руські пани та козацькі гетьмани фун- дували їх своїм грошем. Русько-українські (львівські, київські і ін­ші) та біло-руські міщани закладали брацтва і брацькі школи, бур­си і друкарні. Молоді Русини їздили в чужину, навчалися там ба­гато і просвічали опісля свій нарід.

А в Москві тим часом освіти не було ніякої, ніхто не вмів пи­сати ні читати, хиба де князь, його “думні дяки” (писарі) та єпис­копи, та й вони були темні і забобонні, а світську освіту вважали за “видумку чорта”.

І політичний лад був інший на Вкраїні, а інший у Московщи­ні. В Московщині всі сліпо слухали царя мов вівці, а царі були не­раз дикі і жорстокі. От такий царь Іван Грозний, то півдня Богу молився, постив і бив поклони, а другого півдня мучив сотками своїх підданих чи то хлопів чи бояр; пражив їх на огні, палив, рі­зав, поров, члени відрубував, морив голодом і т.д.

На Руси-Україні до такого люди не звикли. Вони самі любили собі давати лад. Козаки самі обирали собі всю старшину; навіть єпископів і митрополита київського вибирали собі Русини через ви­бори, а тілько затверджав їх по виборі царгородський грецький пат- ріярх та король. В Москві виборів не знали, там усіх урядників і єпископів назначав сам цар.

Русини підлягали в справах віри грецькому патріярхови в Цар- городі. Греки були освічені люди; тому Русини богато від них ко- ристали. А в москвичів не так було. Там митрополита назначав цар і сам ним крутив, як хотів. Так-то, хоч оба народи називали себе “рускими”, та проте не вважали себе за один, але за два народи.

Русини-Українці звали себе “руским або россійским народом”, а Москалів не інакше як тілько “Москвичами”, а знов Москалі себе звали “русскими”, а Українців-Русинів і Білорусів звали “Черка­сами”, “Литвою”, “Українцями” або “хахлами”.

... Наш українсько-руський нарід єсть здавен-давна осібним на­родом, та що він все і по всі часи стремів до незалежності і само­стійності.

Ми переконали ся:

• що вже в найдавнійших часах була племінна різниця поміж наддніпрянськими та наддністрянськими руськими племенами а надволжанськими В’ятичами, що мали походити “оть Ляховь”, як каже перша руська літопись;

• що імя “Русь” і “руський” повстало в наддніпрянській Ук­раїні, в Київщині, та що те ім’я розширилося після на всі слав’ян- ські і неслав’янські племена східної Европи, підбиті київською “Ру­сею”;

• що потім “рускими” назвалися і московські племена через те, що були підбиті “руськими” князями з роду Руриковичів;

• що ті московські племена ворогували з київською “Русею” і старалися відорватися від “руської” держави.

Цегельський Лонгин. Русь-Україна а Московщина-Росія. Львів, 1901.