5. Поняття та цілі опіки та піклування. Суб’єкти опіки та піклування.

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення осо­бистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, непов­нолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст.55 ЦК).

Водночас, крім загальних цілей опіки і піклування, закон виз­начає також спеціальні цілі щодо двох груп осіб, права й інтереси яких покликаний захищати інститут опіки і піклування, — непов­нолітніх і повнолітніх фізичних осіб.

Стосовно неповнолітніх дітей метою опіки і піклування є вихо­вання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих немайно­вих і майнових інтересів цих дітей.

Щодо повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування встановлю­ються для захисту особистих немайнових і майнових прав повно­літніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійсню­вати свої права і виконувати свої обов'язки, а також для піклуван­ня про створення їм необхідних побутових умов, здійснення за ни­ми догляду, забезпечення їх виховання, навчання та розвитку, а у необхідних випадках і лікування (ст.ст.67, 69 ЦК, ст.249 СК).

Згідно зі ст. 56 ЦК органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та ін­тересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, вста­новлюються законом.

Нині перелік органів опіки та піклування передбачений Сімейним кодексом від 10.01.2002 року, а також п.п.1.3, 1.4 Правил опі­ки та піклування, затверджених наказом Державного комітету Ук­раїни у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Мініс­терства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. №341/66/131/88.

Відповід­но до цих актів опіка і піклування встановлюються державними адміністраціями районів, районів міст Києва і Севастополя, виконав­чими комітетами міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ з опіки та піклування покладаєть­ся на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад.

Ведення справ з опіки і піклування у викон­комах районних (міських) Рад покладається: щодо неповнолітніх — на відділи утворення; щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, — на відділи охорони здоров'я; щодо до­рослих дієздатних осіб, що потребують піклування за станом здо­ров'я — на органи соціального захисту населення. Ці відділи вико­нують усю підготовчу роботу, пов'язану з призначенням опіки (пік­лування), здійснюють організаційні і контрольні функції.

У сільській місцевості опікою та піклуванням відають безпосе­редньо виконавчі комітети селищних і сільських рад.

Згідно зі ст.58 ЦК опіка встановлюється над малолітніми особа­ми, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особа­ми, які визнані недієздатними.

Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах.

Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен врахувати її бажання.

Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволен­ня потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна тощо.

Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опі­ки та піклування управляти цим майном чи передати його за дого­вором в управління іншій особі. Опікун зобов'язаний дбати про збереження зазначеного майна, може здійснювати за його рахунок витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного.

Проте опікуни не несуть обов'язків з утримання своїх підопіч­них.

На такі цілі витрачається одержувана на підопічного пенсія, аліменти, інші доходи від його майна тощо.

Опікун, як правило, має проживати разом з підопічним (п.4.3 Правил опіки та піклування).

Опікун є представником підопічного. Він діє від його імені і в його інтересах. Оскільки малолітні особи можуть самостійно вчи­няти лише дрібні побутові правочини, а недієздатні особи взагалі не мають права вчиняти правочини, то від імені малолітньої особи опікун вчиняє правочини, що виходять за межі дрібних побутових, а від імені особи, визнаної недієздатною, — будь-які правочини.

Водночас закон обмежує опікуна у можливості вчиняти низку правочинів від імені підопічного.

Зокрема, опікун не може здійснювати дарування від імені підо­пічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Крім того, згідно з ч.1 ст.68 ЦК, опікун, його дружина, чоловік, а також близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть ук­ладати з підопічним договорів.

З цього загального правила існує два винятки. Вказані особи можуть:

1) укладати договір дарування на користь підопічного (тобто бе­зоплатно і безумовно передавати йому майно у власність);

2) укладати договір позички на користь підопічного (тобто бе­зоплатно надавати йому майно у тимчасове користування).

Деякі правочини з майном підопічного опікун може здійснюва­ти лише з дозволу органів опіки та піклування. Зокрема, без такої згоди він не може:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які потребують нотаріального посвідчен­ня та (або) державної реєстрації;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

Аналізуючи ч.1 ст.71 ЦК, де містяться зазначені обмеження, можна дійти висновку, що тут може бути два випадки укладення правочинів опікуном:

1) договори та інші правочини, які характеризуються певними матеріальними фактами:

а) факт відмови від майнових прав підопіч­ного;

б) факт видачі письмового зобов'язання від імені підопічного;

в) факт укладення договору, що потребує певної форми.

При цьому не має значення цінність майна, щодо якого такі обставини мали місце;

2) договори з цінним майном (незалежно від їх форми).

У першому випадку достатньо встановлення факту вчинення правочину, передбаченого п.п.1-3 ч.І ст.71 ЦК. Його наявність свідчить про порушення закону і спричиняє недійсність правочину (ст.215 ЦК).

У другому випадку суд повинен встановити, чи є майно цінним. Оскільки закон не містить будь-яких критеріїв цінності майна, при вирішенні цього питання, очевидно, має враховуватися не тільки його вартість у грошах, а й цінність його як культурної, духовної спадщини тощо.

Можна припустити, що практично визначальним стане п.4 ч.І ст.71 ЦК, оскільки, вирішуючи спір, суд має виходити з того, що кожний правочин на суму, що перевищує у 20 і більше разів роз­мір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, має вчинятися у письмовій формі (ст.208 ЦК).

Крім опіки над фізичною особою, опіка відповідно до ст.74 ЦК може бути встановлена також над майном.

Це можливо в таких ви­падках:

1) якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості;

2) якщо існує необхідність опіки над майном особи, визнаної безвісно відсутньою, або над майном фізичної особи, місце пере­бування якої невідоме (ст.44 ЦК);

3) якщо це передбачено спеціальним законом.

Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст.59 ЦК).

Оскільки неповнолітні особи мають право самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч.І ст.32 ЦК, а особа, обмежена в ци­вільній дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочи­ни, то піклувальник дає згоду на вчинення неповнолітніми особа­ми й особами, обмеженими в цивільній дієздатності, правочинів, які вони не можуть вчиняти самостійно. Піклувальник також зо­бов'язаний вживати заходів для захисту цивільних прав та інтересів підопічного (ч.3 ст.69 ЦК).

Опіка та піклування можуть встановлюватися судом або органа­ми опіки та піклування.

Згідно зі ст.60 ЦК суд встановлює опіку над фізичною особою в разі визнання її недієздатною, у разі обмеження її цивільної дієздат­ності, а також опіку над малолітньою особою та піклування над не­повнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування. Положення, відповід­но до якого суд встановлює опіку у випадку визнання особи недієз­датною та піклування у разі визнання особи обмежено дієздатною, пояснюється тим, що ці справи розглядаються судом у порядку окремого провадження з обов'язковою участю представника орга­нів опіки та піклування (гл.34 ЦПК). При призначенні опікуна або піклувальника суд повинен врахувати висновок органів опіки та пік­лування. Позбавлення батьківських прав також відбувається в судо­вому порядку. Тому суд, визнавши, що діти позбавлені батьківсько­го піклування, встановлює над дітьми до 14 років (малолітніми) опі­ку, а над дітьми від 14 до 18 років (неповнолітніми) — піклування.

Згідно зі ст.61 ЦК встановлення опіки та піклування в адмініс­тративному порядку (органом опіки та піклування) має місце, ко­ли йдеться про опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, передбачених ч.ч.І, 2 ст.60 ЦК.

Призначення конкретного опікуна чи піклувальника прово­диться органом опіки та піклування. При цьому враховується, що відповідно до положень ст.64 ЦК опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:

1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування. Випадки такої поведінки передбачені, наприклад, п.3.2 Правил опіки та піклування, де заз­начається, що не можуть бути опікунами (піклувальниками) особи, які перебувають на обліку чи лікуються в психоневрологічних і наркологічних закладах; особи, які раніше були опікунами чи пік­лувальниками і з їх вини опіка або піклування були припинені; особи, засуджені за скоєння тяжкого злочину.

Окремими випадками опіки та піклування є встановлення відно­син, коли опікун або піклувальник потрібні, але не призначені. Власне, таких ситуацій закон передбачає дві:

1) тимчасове виконання функцій опікуна (піклувальника). Їх до призначення опікуна або піклувальника над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування;

2) постійне виконання таких функцій замість опікуна або пік­лувальника. Воно може мати місце щодо фізичної особи, яка пере­буває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, і над якою не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника. За таких умов опіку або піклування над цією фізичною особою здійснює зазначений заклад (ст.66 ЦК).

Опікуни і піклувальники призначаються переважно з осіб, що перебувають у родинних стосунках з підопічним. Тому, як прави­ло, обов'язки з опіки та піклування виконуються безоплатно. Вод­ночас ст.73 ЦК передбачає, що Кабінет Міністрів України визна­чає підстави виникнення права на оплату послуг опікуна і піклу­вальника, розмір і порядок їх виплати. Тобто принципово питання про оплату обов'язків опікуна або піклувальника не виключене. У зв'язку з цим варто звернути увагу на колізію норм ЦК та СК, яка виникає через те, що ч.5 ст.249 СК передбачає безоплатність вико­нання обов'язків з опіки та піклування над дитиною. Постає пи­тання: чи означає це положення СК, що опіка над недієздатним має бути сплатною?

Як видається, принциповий висновок має ґрунтуватися на вра­хуванні оцінки ЦК як основного акта цивільного законодавства (ст.4 ЦК). Отже, при вирішенні цього норми ЦК переважають над положеннями СК.

Звільнення опікуна та піклувальника від виконання їх обов'яз­ків можливе за однією з двох підстав:

• за заявою опікуна або піклу­вальника;

• за заявою органу опіки та піклування.

Крім того, піклувальник може бути звільненим від повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування.

Залежно від підстав звільнення від обов'язків опікуна (піклу­вальника) закон визначає такий порядок звільнення.

1) Опікун або піклувальник можуть бути за їх заявою звільнені від виконання своїх обов'язків органом опіки та піклування.

Така заява повинна бути розглянута протягом одного місяця від дня її подання. Особа виконує повноваження опікуна або пік­лувальника до винесення рішення про звільнення її від повнова­жень опікуна чи піклувальника або до закінчення місячного стро­ку від дня подання заяви, якщо вона не розглянута протягом цьо­го строку.

Пункт 5.1 Правил опіки та піклування передбачає можливість звільнення від виконання обов'язків опікунів і піклувальників на їх прохання за умови, що орган опіки та піклування за місцем про­живання підопічного визнає, що це прохання викликане поважною причиною. Припускається, що поважність причини встановлює орган опіки та піклування.

У разі коли органи опіки та піклування відмовлять у задоволен­ні прохання про звільнення від обов'язків опікуна чи піклувальни­ка, їх відмова згідно з ч.2 ст.79 ЦК може бути оскаржена до відпо­відного органу, якому підпорядковані органи опіки та піклування, або до суду.

2) За заявою органу опіки та піклування звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника може суд — у разі невико­нання нею своїх обов'язків, а також у випадку поміщення підопіч­ного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

3) За заявою особи, над якою встановлено піклування, піклу­вальник звільняється від виконання своїх обов'язків (та повнова­жень) органом опіки та піклування.

Припинення опіки можливе з таких підстав:

1) у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам), про що орган опіки та піклування приймає відповідне рішення;

2) у випадку досягнення підопічним 14 років. При цьому особа, яка виконувала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеці­ального рішення щодо цього;

3) у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною. У цьому випадку рішення суду про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи є підста­вою для рішення органу опіки та піклування про припинення опі­ки (ст.76 ЦК);

4) у випадку смерті опікуна або підопічного (п.5.4 Правил опі­ки та піклування).

Підставами припинення піклування є:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрація шлюбу неповнолітньої особи;

3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4) поновлення судом цивільної дієздатності фізичної особи, ци­вільна дієздатність якої була обмежена (ст.77 ЦК);

5) смерть підопічного або піклувальника (п.5.5 Правил опіки та піклування).

Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування. Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, у тому чис­лі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду.

Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржене до ^ відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклу­вання, або до суду.

Частина 1 ст.79 ЦК передбачає право заінтересованих осіб, у то­му числі родичів підопічного, оскаржити дії опікуна до органу опі­ки та піклування або до суду. Слід вважати, що заінтересовані осо­би мають право оскаржити дії не тільки опікуна, а й піклувальника.

Рішення органів опіки та піклування можуть бути оскаржені до вищого органу або до суду (ч.2 ст.79 ЦК, ст.248-4 ЦПК, п.п.1,

4, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 грудня 1997 р. №13 "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права і сво­боди громадян". Нині вищими органами, яким підпорядковують­ся органи опіки та піклування, є обласні, Київська та Севасто­польська міські адміністрації та виконавчі комітети вищестоящих рад.

Особливим видом відносин у галузі опіки та піклування є пе­редбачений ст.78 ЦК "інститут помічників". Призначення помічни­ків полягає у наданні дієздатній фізичній особі допомоги у здій­сненні її прав та виконанні обов'язків. Специфіка цього інституту в тому, що помічник не є піклувальником у прямому значенні сло­ва, оскільки призначається для надання допомоги повністю діє­здатній фізичній особі та на її прохання (за її вибором).

За своїми ознаками, юридичними властивостями інститут "по­мічників" — це відносини, що ґрунтуються на договорі доручення. Водночас із врахуванням специфіки суб'єкта, якому надається по­мічник (це — завжди дієздатна фізична особа, яка за станом здо­ров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки), і специфіки оформлення відповідних відносин у ЦК норми, що містять принципові засади "інституту помічників" вмі­щені у главі "Опіка та піклування".

Отже, розгляньмо його характерні ознаки:

Помічник призначається на прохання дієздатної особи, яка за станом здоров'я має право обрати собі помічника.

Помічником може бути дієздатна фізична особа.

За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника ре­єструється органом опіки та піклування, що підтверджується відпо­відним документом.

Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги.

Помічник має право вчиняти дрібні побутові правочини в інте­ресах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень.

Помічник представляє особу в органах державної влади, орга­нах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самов­рядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслугову­ванням населення.

Помічник може представляти фізичну особу в суді лише на під­ставі окремої довіреності.

Послуги помічника є сплатними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін.

Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника при­пиняються (ст.78 ЦК).

Висновок по п’ятому питанню:

Отже, відповідно до цивільного законодавства опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення осо­бистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, непов­нолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст.55 ЦК). Опіка встановлюється над малолітніми та недієздатними, а піклування над неповнолітніми та обмежено дієздатними.

Фізична особа-підприємець.

Як згадувалося вище, важливим елементом дієздатності фізич­ної особи є бізнесдієздатність — можливість займатися підприєм­ницькою (комерційною) діяльністю.

Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична діяльність, яка полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг з метою одержання прибутку, що здійснюється на власний ризик фізичними і юридичними особами, зареєстровани­ми як суб'єкти підприємницької діяльності, і спрямована на систе­матичне одержання прибутку.

Підґрунтям цього положення є ст.42 Конституції, що встанов­лює загальне правило, згідно з яким кожна людина має право на зайняття підприємницькою діяльністю, не забороненою законом.

Проте слід мати на увазі, що у Конституції право на зайняття під­приємницькою діяльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того, щоб його реа­лізувати, фізична особа повинна мати бізнесдієздатність.

Умови існування бізнесдієздатності визначає ст.50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом під­приємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Отже, самостійно займатися підприємницькою діяль­ністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 ро­ків (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст.34, 36 ЦК).

Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою ді­яльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмо­ву згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування.

За наявності вказа­ної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч.3 ст.35).

Крім того, в інших випадках надання повної дієздатності (еман­сипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у пов­ному обсязі (в тому числі і бізнесдієздатність). Отже, якщо згідно з ч.2 ст.34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення 18 років, вона виз­нається повністю дієздатною і може самостійно займатися підпри­ємницькою діяльністю.

У ст.ст.35, 50 ЦК не йдеться про значення членства у виробни­чому кооперативі для набуття бізнесдієздатності. Однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим договором може бути підставою надання повної цивільної дієздат­ності.

Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності. На­приклад, обмежене право на зайняття підприємницькою діяльніс­тю депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Наявності бізнесдієздатності як такої недостатньо для набуття статусу підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як під­приємця, яка проводиться органами юстиції.

Підставою відмови у реєстрації може бути недієздатність особи, висловлений намір займатися забороненою законом діяльністю то­що. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з реєстра­цією можуть бути оскаржені до суду.

Фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, її анулювання тощо.

Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без дер­жавної реєстрації, уклавши відповідні договори, ця особа не має права оспорювати їх на тій підставі, що вона не є підприємцем (ч.3 ст.50 ЦК). Суд при вирішенні спору може застосувати до цих до­говорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою ді­яльністю.

Як встановлює ст.51 ЦК, до підприємницької діяльності фізич­них осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не перед­бачено законом або не випливає із суті відносин.

Звідси випливає ряд висновків.

По-перше, правосуб'єктність індивідуального підприємця прак­тично прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб — ко­мерційних організацій.

По-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи засто­совуються норми загального цивільного (ЦК) та спеціального (ГК) законодавства. Однак положення останнього не можуть застосову­ватися до тих випадків підприємницької діяльності, які достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК. Наприклад, правила купівлі-продажу та інших договорів досить повно викладені у гл.54 ЦК, а тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюватися ГК у тій частині, що не врегульована нормами ЦК.

По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприєм­ницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосову­ються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст.92), філії та представництва (ст.95 ЦК) тощо.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст.52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов'язку відповідати за зобов'язаннями, пов'язаними з її діяльністю. При цьому ст.52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, що фізична особа-підприємець відповідає у цих випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звер­нено стягнення, але не визначає її підстави, умови тощо. Тому при з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підпри­ємця слід звертатися до норм гл.51 ЦК.

Для визначення обсягу відшкодування існує два критерії:

а) вар­тість усього майна підприємця;

б) вартість майна підприємця, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

У першу чергу, стягнення за виконавчими документами зверта­ється на кошти боржника у вітчизняній та іноземній валюті та на інші цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями, на кошти й інші цінності, які знаходяться на рахунках чи на зберіганні в банківських установах та інших кре­дитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржни­ка коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на інше майно, що належить боржнику, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнен­ня. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на які вар­то звернути стягнення в першу чергу.

У разі коли боржник має майно, що належить йому на праві спільної власності, стягнення звертається на його частку, визначе­ну відповідно до закону. Це може бути частка у спільній сумісній власності подружжя, внески у статутний фонд господарських това­риств тощо.

На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звер­нене. До них належать виплати на відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, в результаті смерті годувальника, допомога у зв'язку з на­родженням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допо­мога, виплачувана при звільненні працівника з роботи.

Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредито­рів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у встановленому законом порядку (ст.53 ЦК).

Банкрутство — це визнана судом така неплатоспроможність боржника, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Ре­зультатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголоси­ти себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її креди­торів.

У випадках визнання банкрутом індивідуального підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов'язаннями, пов'язаними з під­приємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами за його осо­бистими зобов'язаннями про стягнення аліментів, відшкодування шкоди тощо. Ці вимоги задовольняються за рахунок майна, що на­лежить підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При цьому вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються лише після повного розрахунку з кредиторами попередньої.

Після завершення розрахунків із кредиторами підприємець, виз­наний банкрутом, вважається вільним від виконання зобов'язань, пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. Але незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, та інші вимоги особистого характеру зберігаються незалежно від того, чи були пред'явлені вимоги про їх стягнення у процесі банкрутства.

Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесен­ня рішення суду, а при позасудовому порядку — після розрахунків

із кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутство) втрачає силу реєстрація фізичної особи як підприємця.

Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо влас­ником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльнос­ті, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклуван­ня може призначити управителя майном, з яким укладається дого­вір про управління цим майном (ст.54 ЦК).

Управитель при здійсненні повноважень щодо управління май­ном діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна. Контроль за його діяльністю здійснює орган опіки та піклування.

Висновок по шостому питанню:

Самостійно займатися підприємницькою діяль­ністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 ро­ків (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст.34, 36 ЦК). Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою ді­яльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмо­ву згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказа­ної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч.З ст.35).

Висновок по лекції:

Ми з’ясували сутність поняття “фізична особа” у цивільному праві як визначення людини, що є суб’єктом суспільних відносин. Тобто як будь-який суб’єкт правовідносин фізична особа теж наділена правосуб’єктністю, до складу якої входять правоздатність та дієздатність, характеристику останній ми зараз спробуємо й надати.

Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснюва­ти, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у ра­зі їх невиконання (ст.30 ЦК). Виділяють наступні види цивільної дієздатності: повна, неповна, часткова. До того ж дієздатність за певних обставин може обмежуватись.

У цивільному праві передбачено визнання фізичної безвісно відсутньою, а також оголошення її померлою. Дане рішення приймає суд за підстав, встановлених законом.

До засобів індивідуалізації фізичних осіб відносяться ім’я, місце проживання. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона нале­жить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.

Місце проживання фізичної особи — місце, де громадянин пос­тійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законодавством; у будинку-ін­тернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Самостійно займатися підприємницькою діяль­ністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 ро­ків (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст.34, 36 ЦК). Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою ді­яльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмо­ву згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказа­ної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч.З ст.35).

Відповідно до цивільного законодавства опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення осо­бистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, непов­нолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст.55 ЦК). Опіка встановлюється над малолітніми та недієздатними, а піклування над неповнолітніми та обмежено дієздатними.

Викладені у лекції положення надають нам можливість перейти до вивчення інших положень цивільного права.