5. Характеристика форм цивільного законодавства.

Цивільне законодавство включає різні нормативні акти, які за своєю суттю є формою виявлення волі осіб, що можуть ство­рювати норми права і встановлювати правила поведінки в цій сфері.

Основу всього цивільного законодавства України (як і інших га­лузей національного права) становить Конституція України. На ос­нові її норм, які стосовно цивільного права є закріпленням на кон­ституційному рівні положень природного права, формуються і зас­тосовуються (а щодо звичаїв — лише застосовуються, бо вони сформувалися раніше за прийняття Конституції) різні форми ци­вільного законодавства.

Як випливає зі змісту гл.1 ЦК, цивільне законодавство може іс­нувати в таких формах:

1. Акти цивільного законодавства України.

2. Договори суб'єктів цивільного права.

3. Звичаї.

4. Міжнародні договори.

5. Інші акти цивільного законодавства (правова доктрина, пре­цеденти, корпоративні норми тощо).

Слід зазначити, що наведений перелік форм цивільного законо­давства, який ґрунтується на тлумаченні положень ЦК, не дає чіт­кого критерію для класифікації за певними ознаками. Але, врахо­вуючи ті чи інші специфічні властивості вказаних форм цивільно­го законодавства, такі класифікації можливі за різними підставами.

Наприклад, залежно від суб'єкта, який створив норму цивільно­го законодавства, можна розрізняти: 1) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства); 2) акти суб'єктів приватно­го права (договори, корпоративні норми); 3) змішані акти (міжна­родні договори, звичаї).

З урахуванням юридичної сили форми законодавства можлива вибудова такої ієрархії: 1) Конституція України; 2) договори суб'єк­тів цивільного права, укладені на підставі і на розвиток положень Конституції; 3) закони України та ратифіковані міжнародні дого­вори в галузі цивільного права; 4) підзаконні нормативні акти; 5) звичаї; 6) усталена судова практика.

Наведені класифікації форм цивільного законодавства становлять певний інтерес, оскільки дають можливість краще зрозуміти і сутність, і характерні властивості цієї категорії. Водночас методологічні засади аналізу поняття і форм цивільного законодавства ще потребують спе­ціального дослідження, оскільки велика кількість форм цивільного за­конодавства вперше отримала законодавче закріплення в Україні ли­ше в ЦК. До його прийняття і доктрина радянського цивільного пра­ва, і практика нормотворчості в УРСР виходили з того, що єдиною формою цивільного законодавства є закони і підзаконні акти.

Акти цивільного законодавства України

Характеризуючи акти цивільного законодавства України, слід звернути увагу на те, що ЦК розрізняє основу цивільного законодавс­тва України (Конституція) і акти цивільного законодавства як такого.

Конституція України не є актом цивільного законодавства у прямому значенні, оскільки є основою усього законодавства Укра­їни і містить норми різного характеру, визначаючи основи не тіль­ки цивільного, а й адміністративного, кримінального, процесуаль­ного законодавства тощо.

Водночас окремі її положення є нормами цивільного права, які прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо зас­тосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів як пе­редбачених, так і не передбачених у ЦК (див. постанову Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"). Зокрема Конституція містить серед інших низку норм цивільно-правового характеру, які визначають принципові положення регулювання відносин власності (ст.ст.13, 14, 41), регулювання особистих немайнових відносин (ст.ст.21, 23, 24, 27, 28) та інші.

Відповідно до ст.8 Конституції всі інші закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади мають прийматися на основі Конституції і відповідати її положенням.

Акти цивільного законодавства як такого в свою чергу поділя­ються на головний акт — ЦК та інші закони України, які видають­ся відповідно до Конституції та ЦК.

Значення такого поділу відображається в тому, що інші акти за­конодавства не можуть суперечити Кодексу, а при змінах і допов­неннях повинні з ним узгоджуватися.

Цивільні відносини можуть також регулюватися актами Прези­дента України. Стаття 106 Конституції України передбачає, що Президент України на основі та на виконання Конституції і зако­нів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів, що мають загальнонормативний характер і регулюють цивільні відносини.

Якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Кон­ституцією України, та постанови Кабінету Міністрів у галузі ци­вільного права в кожному випадку є актами цивільного законо­давства, то інші органи державної влади можуть видавати норма­тивно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у ви­падках і в межах, установлених законом. Тобто вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є від­повідність останніх Конституції, ЦК або іншому закону; водночас вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наяв­ність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати норматив­но-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а, по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.

Цивільний кодекс та інші акти цивільного законодавства України

Як зазначалося вище, основу цивільного законодавства України становить Конституція. Крім того, згідно з ч.2 ст.4 ЦК основним актом цивільного законодавства є цей Кодекс.

Іншими словами, закони, що є актами цивільного законодавс­тва, поділяються на засадничі закони (Конституція та ЦК) і зви­чайні.

Засадничі закони встановлюють найважливіші положення, що стосуються засад цивільно-правового регулювання. Звичайні зако­ни приймаються на базі засадничого і на його розвиток. Вони, як правило, регулюють окремі питання, відіграють службову роль, термін їх існування менш тривалий.

Важливим спеціальним засадничим законом у сфері цивільно-правового регулювання, прийнятим на основі і відповідно до Кон­ституції, є ЦК — основний акт цивільного законодавства України, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 року.

Звідси випливає правило, згідно з яким у разі якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Поданий законопроект розглядається Верховною Ра­дою України одночасно з відповідним проектом закону про вне­сення змін до ЦК.

Крім того, оскільки новий ЦК за своєю суттю та призначенням є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі за­конодавства, що регулює відносини у приватній сфері, його поло­ження мають застосовуватися не тільки до традиційних "суто ци­вільних" відносин, а й до взаємин суб'єктів споріднених відносин. Так, до регулювання сімейних відносин при використанні найма­ної праці у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.

До сфери регулювання ЦК належать також відносини у сфері підприємництва. Частина 2 ст. 9 ЦК встановлює, що Законом мо­жуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Звідси випливає, що підприємницькі від­носини, прямо не врегульовані ЦК, регулюються іншими актами законодавства. Таким актом, зокрема, є Господарський кодекс (ГК) України 2003 р.

У зв'язку з цим у публікаціях останнього часу деякими фахів­цями в галузі господарського права висловлювалася думка, що ГК як спеціальний законодавчий акт має перевагу над ЦК в галузі ре­гулювання господарських відносин. Ця теза ґрунтується на за­гальному принципі переважання спеціального закону над загаль­ним.

Але тут варто звернути увагу на те, що згідно з наведеним вище правилом ст.9 ЦК провідними є положення ЦК, а норми ГК та ін­ших актів, прийнятих на його основі, є спеціальним законодавс­твом, яке застосовується в тих випадках, коли підприємницькі від­носини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульова­ні ЦК. Тобто йдеться не про співвідношення загального і спеціаль­ного законів, а про співвідношення засадничого (ЦК) і звичайно­го (ГК) актів цивільного законодавства.

Повернемося все ж таки більш детально до будови ЦК України. Він складається з 6 книг, 90 глав, 1308 статей. Побу­дований за пандектною системою, відповідно до якої норми, які мо­жуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відно­син, що становлять предмет цивільного права, подано окремою кни­гою під назвою «Загальні положення». Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права подано у 5-ти книгах: «Особисті немайнові права фізичної особи», «Право власності та інші ре­чові права», «Право інтелектуальної власності», «Зобов'язальне право» та «Спадкове право».

Книга перша «Загальні положення» складається з 5-ти розділів і 19-ти глав. Це розділи про основні положення, особи (фізичні та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіаль­ні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність. У цій книзі вперше врегульова­ний у межах ЦК України правовий статус держави. Автономної Рес­публіки Крим і територіальних громад як суб'єктів цивільних прав ти обов'язків, а також розділ про об'єкти цивільних прав.

Книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи» — вели­ке досягнення ЦК України. Юридичним фундаментом цієї книги є розділ II Конституції України про права людини і громадянина. Кон­ституційні особисті права людини повністю перенесено до книги дру­гої, зміст яких розширено, конкретизовано. Книга містить перелік способів захисту особистого немайнового права, яке порушується. Маються на увазі: відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, громадська догана, вилучення тиражу книги чи газети і знищення його. У книзі передбачено 47 статей, що регулюють особисті немайнові відносини, пов'язані зі здійсненням особистих прав як у непорушеному стані, так і в разі порушення зазначених відносин.

Книга третя «Право власності та інші речові права» передбачає регулювання речових відносин. Категорія речових прав як елемен­тів речових відносин дістала своє нове народження у ЦК України, де речові права посіли належне їм місце. До речових прав віднесено право власності, право володіння, сервітутні права, право користу­вання чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій), заставу та інші речові права. Новий ЦК України передбачає захист речових прав.

Конституція України визначила правові засади розвитку будь-якого виду творчості, раціонального використання її результатів і їх правової охорони. Зазначені засади дістали достатню реалізацію в новому ЦК України у книзі четвертій.

Книга четверта «Право інтелектуальної власності» містить за­гальні положення про інтелектуальну власність, а також норми ав­торського права, права промислової власності, права на засоби інди­відуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.

За цим Кодексом лише угода (правочин) регулює відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем. Саме угода визначає розміри, порядок обчислення і виплати за викорис­тання об'єктів інтелектуальної власності. Кабінет Міністрів України може лише встановити мінімальні ставки авторської винагороди.

У ЦК України закладено нові інститути — суміжні права (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення), права на селекційні досягнення, на нерозкриту інформацію, на фірмове найменування, найменування місця походження товару. Передба­чається судовий порядок захисту порушених прав суб'єктів інтелек­туальної і промислової власності.

Книга п'ята «Зобов'язальне право» регулює відносини майново­го обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність, тимчасовим користуванням, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають із правомірних односто­ронніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення. Кож­ний вид зобов'язань має свої особливості, що зумовлює їх відносну самостійність і створення окремих інститутів зобов'язального пра­ва. Загальні правила, що поширюються на всі види зобов'язань, ста­новлять загальні положення про зобов'язання. До них належать норми про поняття і підстави виникнення зобов'язань, виконання та способи, що забезпечують їх виконання, відповідальність за по­рушення зобов'язань, підстави їх припинення.

У книзі шостій «Спадкове право» вирішується проблема спадку­вання, усунення від спадкування, питання щодо спадкування окре­мих прав та обов'язків спадкодавця. Чимало нових положень стосу­ється спадкування за заповітом. Новий ЦК України пропонує п'ять черг спадкоємців за законом. Змінено підхід до порядку прийняття спадщини.

Така структура і загальний зміст ЦК України.

Елементами структури цивільного законодавства, як уже відзна­чилося, є також підзаконні акти, серед яких, перш за все, слід назвати укази Президента України. Відповідно до ч. З ст. 106 Консти­туції України Президент України на основі та на виконання Кон­ституції та законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Наприклад, Указ Президента України від 19 березня 2002 р. «Про орга­нізаційні заходи з підготовки об'єктів права державної власності до приватизації» та ін.

Актами цивільного законодавства є постанови Кабінету Мініст­рів України, який згідно зі ст. 117 Конституції України у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, що є обов'язковими до виконання. Кабінет Міністрів України приймає значну кількість постанов і розпоряджень з широкого кола питань, пов'язаних з регулюванням майнових та особистих немайнових відно­син, учасниками яких можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 р. «Про заходи щодо створення системи реєстрації прав влас­ності на нерухоме майно».

Серед підзаконних актів провідне місце належить відомчим нор­мативним актам, тобто нормативно-правовим актам міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, зокрема наказ Дер­жавного комітету України по житлово-комунальному господарству «Про затвердження Положення про порядок передачі квартир (бу­динків) у власність громадян». Підзаконними слід визнати і норма­тивно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, оскільки во­ни згідно зі ст. 135 Конституції України не можуть суперечити Кон­ституції України та приймаються відповідно до Конституції Украї­ни, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади України можуть видавати акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом (ч. 5 ст. 4 ЦК України).

Отже, цивільне законодавство має два рівні: закони та підзаконні акти. Підзаконні акти, у свою чергу, теж мають декілька рівнів. Саме через це постає питання про визначення ядра цивільного зако­нодавства, і таким ядром є ЦК України.

Договори як форма цивільного законодавства

Стаття 6 ЦК містить норми, що розвивають положення про свободу договору як одну із засад цивільного законодавства. З ура­хуванням загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевияв­лення суб'єктів цивільних відносин у ЦК спеціально визначене співвідношення актів цивільного законодавства і договорів.

Зокрема, ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передба­чених актами цивільного законодавства, і договорів, передбачених такими актами.

Щодо договорів, взагалі не передбачених актами цивільного за­конодавства, важливим є те, що допускається укладення будь-якого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законо­давства. При цьому не має значення, згадується взагалі такий дого­вір у законодавстві чи ні. Головне, щоб його положення відповідали засадам цивільного законодавства, зокрема зазначених у ст.3 ЦК.

Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законо­давства взагалі, особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело (форма) цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпора­тивним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають з цією корпо­рацією у цивільні відносини.

Якщо договір згадується в актах законодавства, але регламенто­ваний ними не досить детально, сторони можуть врегулювати на власний розсуд ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Фактично тут також має місце подолання прогалин у законодавс­тві, а звідси випливає висновок, що окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.

Частина 3 ст.6 ЦК визначає співвідношення між актами ци­вільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з того, що зазначена норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів ци­вільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій роз­суд. Отже, особам надається право вибору: використати вже існую­чі норми законодавства для регламентації своїх відносин або вста­новити для себе правила поведінки на свій розсуд.

Водночас варто звернути увагу на те, що, хоча загальним прави­лом є право суб'єктів договору відступити від положень актів ци­вільного законодавства, але з нього існують винятки. До них нале­жать такі ситуації: а) відступлення від положення акта цивільного законодавства прямо заборонене цим актом; б) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх зміс­ту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законо­давства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).

Звичаї.

Звичай як форма цивільного права (законодавства) визнається у більшості правових систем, насамперед систем приватного права.

Водночас якщо ЦК 1963 р. містив лише згадку про деякі види зви­чаїв: "правила соціалістичного співжиття", "моральні принципи сус­пільства, що будує комунізм" (ст.5), то новий ЦК дає поняття звичаю, визначаючи його як правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства (хоча може бути зафіксоване у відповідно­му документі), але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Залежно від характеру правового звичаю можна виокремити кілька його видів: міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, що ґрунтуються на звичаєвому праві; судовий звичай; зви­чаї ділового обігу (обороту) тощо.

Деякі зі звичаїв фіксуються у відповідному документі (наприк­лад, звичаї розподілу загальної аварії кодифіковані у Йорк-Антверпенських правилах, а також закріплені у Кодексі торговельного мо­реплавства; деякі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України тощо), а інші в документах не фіксують­ся, а мають характер правових аксіом, що зазвичай беруться до ува­ги учасниками цивільних відносин (наприклад, правило "Один сві­док — не свідок").

Звичаї можуть мати характер конкретного правила (наприклад, "Кум — найближчий родич"). Але вони можуть бути окреслені та­кож у найзагальнішому вигляді. Наприклад, правило, встановлене ч.4 ст.13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватись моральних засад суспільства. Очевидно, що останні є категорією звичаєвого права, якій нормою закону (ЦК) надана обов'язкова сила. Водночас ця категорія вимагає додатково­го тлумачення, а, отже, потребує з'ясування сукупності конкретних звичаїв, що визначають моральні засади суспільства (догмати релі­гії, яка домінує в цьому суспільстві; гуманітарні цінності, прийня­ті у ньому, тощо).

Частина 2 ст.7 ЦК визначає місце звичаїв у системі норм ци­вільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Але це положення потребує розширеного тлумачення, оскільки також не може застосовуватися звичай, який суперечить моральності сус­пільства, публічному інтересу тощо. Таким чином, правові звичаї за юридичною силою поступаються і договорам, і актам законо­давства, й іншим видам норм цивільного права.

Такий підхід цілком відповідає концепції права у країнах, чиї правові системи належать до центральноєвропейської, східноєвропей­ської (до неї належить Україна) та романської родин приватного пра­на. Тут, як правило (виняток становить Італія), значення правового звичаю істотно обмежене. Він як джерело права виконує другорядну роль, оскільки історично багато звичаїв уже закріплені в актах зако­нодавства і внаслідок цього можуть бути лише доповненням до них. Слід додати, що звичаї, які суперечать актам законодавства, не зас­тосовуються не тільки в цивільних, а й у будь-яких інших відносинах.

Міжнародні договори

Специфічною формою цивільного законодавства є міжнародні договори.

Міжнародний договір — це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різ­ному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол тощо.

Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або багатостороннім.

За відповідних умов міжнародний договір, який регулює ци­вільні відносини, стає частиною національного цивільного законо­давства України. Але необхідно звернути увагу на те, що ст.9 Кон­ституції відносить до національного законодавства України лише чинні міжнародні договори. Отже, йдеться не просто про надання Верховною Радою обов'язковості міжнародному договору, а про чинність такого договору, внаслідок чого він є частиною націо­нального українського законодавства.

Міжнародні договори є частиною національного законодавства. Порядок набрання ними чинності встановлено ст.20 Закону Укра­їни від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". З її змісту випливає, що до міжнародних договорів, положення яких мають застосовуватися в Україні, належать: договори, ратифікова­ні Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ра­ди України або Президента України; договори, що набрали чин­ності з моменту підписання їх Президентом України. Зазначені до­говори підлягають опублікуванню у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України "Голос України", а також у "Зібранні діючих міжнародних договорів України".

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного за­конодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у га­лузі цивільного права.

На практиці іноді виникає питання про час дії міжнародного договору та акта національного законодавства, що містять колізійні норми. Воно вирішується таким чином: якщо міжнародний до­говір укладений раніше, акт цивільного законодавства не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то такий акт втра­чає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому мають застосуватися правила про дію закону в часі, встановлені ст.5 ЦК.

Слуш­ною є оцінка міжнародного договору і як акта цивільного законо­давства, і як договору суб'єктів цивільного права.

Практичне значення такого поділу полягає в тому, що у першо­му випадку положення міжнародного договору як акта цивільного законодавства є обов'язковими для учасників відповідних цивіль­них відносин у повному обсязі (якщо він чинний на території України), а у другому — стають обов'язкови­ми для сторін і третіх осіб у тому обсязі, в якому вони включені у договір між ними (дотримана тільки форма договору, але він не чинний на території держави).

Значення судової практики.

Роль судової практики залежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона належить до джерел (форм) цивільного права, в інших системах приватного права відіграє до­поміжну роль.

Українська традиція приватного права належить до континен­тальних систем, і тому судовий прецедент офіційно не є джерелом цивільного права в Україні. Водночас не можна недооцінювати значення судової практики, а роль її потребує спеціального розгляду.

Передусім слід звернути увагу на те, що поняття "судова прак­тика" має декілька аспектів. По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду Ук­раїни, а також листах Президії Вищого арбітражного (господар­ського) суду України. Вони приймаються на основі аналізу і уза­гальнення судової практики, даються в порядку судового тлума­чення і є обов'язковими при вирішенні цивільних спорів у спра­вах відповідної категорії.

Таким чином, виникає ситуація, коли, з одного боку, формаль­но судовий прецедент не визнаний, але, з іншого — всі державні органи, насамперед суди, зобов'язані керуватися тлумаченням норм, яке дав Верховний Суд. У зв'язку з цим питання про приро­ду керівних роз'яснень судів є спірним: одні автори вважають, що керівні роз'яснення Верховного Суду містять норми права, інші — це заперечують.

Для відповіді на зазначене запитання звернімося до встановлен­ня суті керівних постанов Пленуму Верховного Суду України.

Повноваження Верховного Суду з цього питання визначені За­коном України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України". Він передбачає, що Верховний Суд вивчає і узагальнює судову практи­ку, аналізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам з пи­тань застосування законодавства, які виникають при розгляді судо­вих справ.

На відміну від попереднього Закону, прийнятого 5 червня 1981 р., де встановлювалося, що керівні роз'яснення Пленуму Вер­ховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дане роз'яс­нення (ст.ст.40, 45), новий Закон "Про судоустрій України" не міс­тить таких положень.

Проте важко уявити керівні роз'яснення, які не мали б обов'яз­кової сили. В іншому разі це вже будуть не керівні роз'яснення, а рекомендації, пропозиції тощо. Звідси випливає, що керівні роз'яс­нення Пленуму Верховного Суду України, формально не створюю­чи нових норм права, водночас фактично мають обов'язкову силу. Про обов'язковість цих роз'яснень свідчить вимога, згідно з якою у мотивувальній частині рішення у цивільній справі мають містити­ся в необхідних випадках посилання на відповідні керівні роз'яс­нення Пленуму Верховного Суду (абзац 4 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. №11 "Про судове рі­шення").

Таким чином, хоча формально постанови пленумів вищих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати сенс цивільного законо­давства, але фактично вони є джерелами (формами) цивільного права.

По-друге, термін "судова практика" використовується для поз­начення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ.

Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рі­шень, не є джерелом цивільного права. Кожен суддя, вирішуючи справу, в якій є судова практика, що склалася, водночас не зв'яза­ний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить рішення, ґрунтуючись на своєму внутрішньо­му переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встанов­лених судом обставин справи.

Водночас судова практика, що складається таким чином, відобра­жає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спри­чинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, що складається, безумовно, корисне для юриста, особливо для практикуючого.

Висновок по п’ятому питанню:

В другому питанні ми розглянули поняття класифікацію форм цивільного законодавства, надали характеристику даним формам та окреслили їх основні риси. Особливу увагу при цьому ми приділили цивільному законодавству як найбільш значимій та найбільшій формі цивільного законодавства, зосередивши увагу на основному акті цивільного законодавства – Цивільному кодексі. Крім цього нами визначені наступні джерела цивільного законодавства: міжнародні договори, Конституція України, звичайні зако­ни, Ука­зи Президента України, по­станови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти Місцевих рад народних депутатів та органів місцевого самоврядування, примірні статути, судова практика, звичаї.

В наступному питанні ми з’ясуємо дію даних актів у часі, просторі та за колом осіб.