Друга Малоросійська колегія, її компетенція і значення

Указом Катерини ІІ від 15 листопада 1764 року на Україні було ліквідоване гетьманство і створено Другу Малоросійську колегію (яка стала головним органом управління на українських землях) на чолі з генерал-губернатором Малоросії графом Петром Рум`янцевим, в руках якого зосередилася вся влада і перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам (а також звичайно найкориснішого та найпродуктивнішого використання український земель на благо імператорського уряду). Колегія складалась із 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2х секретарів (росіянина і українця). Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель, розповсюдження загальноімперських порядків і на українські землі. В адміністративному відношенні колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). У «Секретній інструкції генерал-губернатору президенту Малоросійської колегії П.Рум`янцеву» Катерина ІІ описала становище українських земель і окреслила питання, які мали бути вирішені в першу чергу. Це, наприклад, питання про перепис населення, про бажану заборону міграцій жителів, про перепис осіб купецького стану, про бажане збільшення прибутків від малоросійських земель, про вирішення питання розділення військової та цивільної влади, про нагляд за деякими «підозрілими» членами старшини тощо.

До основних заходів, які були проведені на українських землях Другою Малоросійською Колегією відносяться, по-перше, генеральний перепис Малоросії, введення рубльового податку, який потім був скасований і замінений на подушний податок, поширення на Україну російського кріпосного права, утворення на території Україні трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського, які за територією і організацією були ідентичні решті з 30 губерній імперії, скасування традиційного козацького полкового устрою і перетворення десяти українських козацьких полків та п`яти слобідських на регулярні кавалерійські російської армії. І найголовніше, Маніфестом Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 було проголошено, що Січ Запоріжська вже зруйнована. Це означало остаточну руйнацію традиційного українського устрою, та перетворення України на уніфіковану частину Російської Імперії.

Чинність Другої Малоросійської колегії була продовжена до 1785 року.

Отже, як підсумок всього вищенаведеного, можна сказати, що позиція Першої Малоросійської Колегії та її бригадира С.Вельямінова була значно ліберальнішою за політику Другої Колегії та її президента П.Рум`янцева. Якщо перші ще виправдовували свою діяльність піклуванням про користь українців, то другі були лише інструментом для найскорішого перетворення України на сировинний додаток до Російської Імперії. І можна сказати що турботами обох цих організацій це вдалося зробити.

Першою, найвідомішою кодифікацією став збірник Права, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.), що став результатом 15-річної роботи спеціальної української кодифікаційної комісії з української старшини, духовенства, шляхти, професорів та юристів-практиків.

Характерно, що ініціатива видання збірника йшла від російського уряду, котрий ще в п. 20 "Решительних пунктов" (1728 р.) запропонував скласти збірник чинного в Україні права в перекладі російською.

Це - оригінальний і досить детальний систематизований звід чинних у гетьманській Україні норм. Він складався з передмови та 30 розділів і містив норми адміністративного, цивільного, торговельного, кримінального і процесуального права.

Розрізняли право власності на рухоме майно (спадкове і набуте). Зобов'язання поділялися на ті, що виникали із договорів, і зобов'язання із завдання шкоди. Детально регламентували договори купівлі-продажу, обміну, позички, особистого і майнового найму, поклажі, поруки, зберігання.

Значну увагу приділяли регулюванню поземельних відносин.

Зроблено першу спробу законодавчим шляхом урівняти становий статус старшини і шляхти, духовенства, закріпити статус залежних селян.

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Розслідування злочину, навіть тяжкого, було приватною справою. Суд карав злочинця залежно від волі потерпілої сторони. Правда, мала місце й ініціатива суддів у розслідуванні злочинів

Класифікація злочинів була традиційною: проти релігії; проти "влади і честі монаршої"; проти особи; проти майна; проти моралі.

У кримінальному праві з'являються нові поняття: замах на злочин; розрізнення головного виконавця злочину і співучасників; рецидив; наявність обставин, що виключали або пом'якшували покарання (неповноліття, стан сп'яніння, вбивство чоловіком коханця дружини тощо).

Збірник давав характеристику судової системи України. Найвищим судом був Генеральний, підпорядкований гетьманові. Він мав право милувати і виносити всі смертні вироки.

Переважну більшість судових справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Для міських жителів діяв ратушний суд (у непривілейованих містах, де не було магдебурзького права, а у привілейованих - магістратський суд).

Усі судові органи були виборними. Нерідко судові функції виконували адміністративні органи.

"Права" детально регламентувало процесуальне право. Існувала виразна різниця між процесом у так званих "розправочних" (тобто цивільних) і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагальності, а в кримінальних - слідчо-розшуковий процес.

Детально регламентували всі стадії судочинства, називали судові докази (власне визнання вини, письмові докази, показання свідків, присяга). Допускалося застосування тортур і катування. Від тортур звільняли "знатних чесних людей", божевільних, осіб за 70 років, вагітних.

Рішення у цивільних справах і вироки у кримінальних справах називалися декретами (за аналогією з римським правом). Оскарження проводили вищі суди, за винятком справ про безспірні зобов'язання та вироки, винесені на підставі власного визнання вини.

Збірник перелічував наявні в Україні види покарань: а) смертна кара (проста і кваліфікована; 6) болючі покарання; в) тюремне ув'язнення; г) позбавлення честі (шельмування); ґ) вигнання; д) усунення з посади; е) майнові покарання; є) церковні покарання, серед яких найпоширенішими було ув'язнення в "куну" (надівання залізного обруча на шию або приковування правої руки до зовнішнього боку стіни церкви); ж) ув'язнення в монастирі; з) догана.

Джерелами кодифікації були Литовські статути, магдебурзьке і холмське право, гетьманські універсали, деякі російські закони, реальна практика козацьких судів, українське звичаєве право.

Багато норм і правничих дефініцій комісія виробила сама.

Провідними ідеями збірника були захист феодального ладу, розширення можливостей для поміщиків експлуатувати селянство. Водночас обґрунтовувалося право України на автономне самоврядування, що суперечило тогочасній російській політиці й законодавству, спрямованим на утвердження єдиної правової системи в межах Росії.

Саме це стало справжньою причиною того, що звід не було вчасно затверджено. У1744 р. його передали до Сенату з тим, аби потім подати на схвалення імператору. Відповідь від глави держави надійшла тільки через 12 р., після поновлення гетьманства. Проект кодексу направили на доопрацювання (1756 р). Іще 11 років тривала робота з перегляду зводу, але її так і не було завершено, і звід залишився без офіційного затвердження.

Кодифікація права в Україні в першій половині XIX ст. відбувалася за нових соціально-економічних і політичних умов життя українського народу. Національну державність було знищено, її місце посіла Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Тому всю роботу кодифікації українського права проводили паралельно та з огляду на кодифікацією права Російської держави. Метою роботи було: упорядкування норм права Правобережної та Лівобережної України; максимальне зближення правових систем України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства й усунення місцевих особливостей.

На початку 1804 р. створюють кодифікаційну комісію, одна з трьох експедицій (відділень) якої опікувалася правом Лівобережної та Правобережної України. Комісія підготувала "Зібрання малоросійських прав" (1807 р.). Воно стало першим в Україні систематизованим збірником справді чинних норм цивільного права. Його джерелами були Литовські статути, магдебурзьке та звичаєве право.

Подібно до цивільного кодексу Франції, "Зібрання" поділялося на три розділи: про особи; про зобов'язання; про майно. Наприкінці 1807 р. збірник було передано на експертизу до кодифікаційної комісії, де він і пролежав багато років.

Після цього кодифікаційні роботи в Україні було майже припинено. Лише перекладено російською Третій Литовський статут, опублікований 1811 р.

Останньою спробою українських правників якось відокремити українське право і застосувати загальноросійські норми з урахуванням місцевих особливостей була систематизація чинних правових норм в Україні у вигляді збірника "Звід місцевих законів західних губерній* (1830-1864 pp.). За характером то був збірник матеріального і процесуального цивільного права. Автори прагнули якнайширше використати загальні норми російського права як головного джерела, підпорядкувавши йому місцеве право України.

У 1833 р. проект "Зводу" затвердила Державна рада Росії, але юридичної сили він так і не набув. Перемогла інша тенденція - поширення на Україну російської системи права і запровадження "Зводу законів Російської імперії".