61. Художній світ поезії Артюра Рембо.

А.Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як «вічне блукання й поривання у нетрях духу». Усе, що йде ззовні («загальноприйнятні» норми моралі або універсальні «закони розуму», «здоровий глузд» або «добрий смак»), він сприймав як нестерпні пута, що заважають порухам його душі й тіла. Поет не терпів не лише ніякого насильства, а й «приручення до середовища», відчуваючи себе істотою, що належить до «іншої раси», «чужинцем» у світі, настільки ж неприємним для оточення, наскільки й воно було неприємне йому.Тому поезії Рембо властиві поривання до «втечі» й «бунтарства». «Я той» хто страждає, і хто збунтувався», — писав митець в «Осяяннях». Мова йде не тільки про бунт проти зовнішнього світу, а передусім проти себе, оскільки найбільше він ненавидів саме своє «я» — продукт виховання психологічних, 'моральних, інтелектуальних звичок. Це «я» для нього не вичерпувало людської суті, воно — маска, за якою ховаються інші, невідомі ірраціональні сили, що творять дійсну сутність людини і потребують звільнення. На думку письменника, існування особистості у буденній

62. Цикл романів Еміля Золя.

Задум написати цикл романів, присвячених Другій імперії виникає незадовго до франко-прусської війни у 1868 р. протягом двадцяти п'яти років Золя працював над створенням соціальної епопеї \"Ругон-Маккари\" і закінчив її у 1893 році романом \"Доктор Паскаль\". Починаючи роботу Золя, пристрасний послідовник теорії спадковості, головну увагу приділяв біологічним мотивам, переносив проблему фізіології в сферу художньої творчості. Золя ставив перед собою дві мети: художню ілюстрацію фізіологічних та соціальних законів, що відобразилося у підзаголовку:\" Натуральна та соціальна історія однієї сім'ї в епоху Другої імперії\". У кожному з двадцяти романів серії читач зустрічається із представниками тієї чи іншої гілки Ругон-Маккарів. Іноді історія \"однієї родини\" має суто композиційні та сюжетні функції, допомагає письменнику пов'язати окремі частини в єдине ціле. Таким чином, ми бачимо вже у пролозі до соціальної епопеї, що письменник сам спростував свою теорію. Дійсно, дуже важливими є фактори спадковості та соціального впливу, але не вони визначають внутрішній світ людини. Доброчесна людина в будь-яких умовах залишається такою. Доброчесна людина не може піти проти своєї совісті та певних моральних установок. Доброчесна людина сама обирає те оточення, яке найбільше задовольняє її потреби спілкування. Доброчинна людина сама створює умови та обставини, в яких добро утверджує свої позиції. Часом здається, що доля несправедлива до того, хто прагне добра, але хочеться сподіватися, що в світі панує вища справедливість, яка виявляється не тільки в матеріальному вимірі.

63. Оновлення європейського театру на межі XIX-XX століття

Театрознавство як наука почалося в Європі з 20-х років XX століття. Завдяки йому ми так багато знаємо сьогодні про театр. Виникнення театру є ознакою повноліття нації (О. Островський). Дійсно, наявність національного театру свідчить про високу ступінь цивілізованості країни. Театр — це вид мистецтва, в якому образне втілення дійсності від­бувається в процесі сценічної постановки, під час гри акто­рів перед глядачами.Театр — це місце для видовищ. Це мистецтво, засобами вираження якого є сценічна дія. Театр відноситься до про­сторово-часових видів мистецтва. Сценічне мистецтво ви­словлюється як в просторі, так і в часі. Театр зв'язаний ще з безліччю видів мистецтва — архітектурою, живописом, скульптурою, музикою, піснею, танцем. Отже, театр ще й синтетичний вид мистецтва.Однією з особливостей театрального мистецтва є харак­тер його чуттєвого сприйняття. Театр — це місце, де пуль­сують pathema — mathema — роеіта (від грецької — емоції-пізнання-поема). Театр — це місце, де кожна дія може бути імітована, але за всіма діями тут стоять лише дві реальності: щастя і горе або комічне і трагічне. Інакше кажучи, любов і смерть (Ерос і Танатос) — дві реальності, які визначають стан людини. Разом з тим театральне мистецтво дуже умов­не, кожен глядач має багато можливостей для домислу, своєї трактовки зображуваної на сцені дії. Сказано ж бо, що мас­ки і театральність є характерними рисами життя сучасної культури. Недарма Марина Цветаева вважала, що театр є центром фальші. А один з творців театру абсурду францу­зький драматург Жан Жене саме за це й не любив театр. Він вважав, що західний театр є тривіальним відображенням відображення, символом занепаду суспільства. Західний те­атр будується на ідеї розваги, яка рідко коли сягає рівня справжнього мистецтва.В кінці XIX — на початку XX століття відбувається про­цес оновлення театру, причому не тільки репертуару, а й приміщень. Так, в одному тільки Лондоні було побудовано 29 театрів, тоді, як, наприклад, за радянської влади в сто­лиці України не було побудовано жодного театру. На під­мостках сцени дискутуються важливі соціально-громадсь­кі проблеми, актуальність яких приваблює глядачів.В історії національної культури кожної країни був свій драматург або режисер-новатор, який створив новий театр, що відповідав завданням часу. Так, з спектаклю за п'єсою Альфреда Жаррі «Убюкороль», власне, і починається істо­рія драматургії і театру XX століття як Франції, так і світу. Цей перший драматург-авангардист своїми трагіфарсами значно розширив горизонти театрального мистецтва