5. П.Куліш і журналістика. Перший український історичний роман «Чорна Рада»

Пантелеймон Куліш – український письменник, публіцист, критик, етнограф, фольклорист, історик, перекладач, видавець і громадський діяч. Народився у сім’ї заможного селянина, вихідця з козацького роду. З 14 років Пантелеймон Куліш відвідував Новгород-Сіверську гімназію. Не закінчивши її, якийсь час навчався у заможних сім’ях. 1839 року вступив до Київського університету, де провчився два роки.

Залишивши навчання, на початку 40-х років учителював у Луцьку, Рівному та Києві. Крім цього, багато подорожував Україною, робив фольклорно-етнографічні записи. Від 1845 року працював у Петербурзі. У 1847 році за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві був заарештований і на три роки відправлений на поселення до Тули.

Під час заслання редагував неофіційну частину «Тульських губернських відомостей». Після звільнення працює редактором статистичних міністерських видань у Петербурзі (1850-1863 роки). 1864 року – від’їздить до Варшави, де живе та працює протягом трьох років. Протягом 1868-1871 років жив в Італії та Австрії, 1871 року працював у Відні, а з 1873 по 1876 роки знову повернувся до чиновницької служби в Петербурзі. Із 1877 року, відійшовши від державної служби, жив на хуторі Матронівка, де і помер.

Першим літературним твором Пантелеймона Куліша була оповідка «Циган», яку він створив на основі почутої від матері народної казки. Згодом про перші свідомі роки свого життя Пантелеймон Куліш розповів у повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852 рік), «Феклуша» (1856 рік), «Яков Яковлевич» (1858 рік). Найважливішим же твором Куліша й одним із найпомітніших явищ української літератури стала історична хроніка «Чорна рада», що є першим українським історичним романом.

Чимало зробив Куліш у визначенні норм української літературної мови. Видана ним у Петербурзі«Граматика» 1857 року стала основою нового, фонетичного, правопису – «кулішівки», який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Пантелеймон Олександрович вважав, що українська літературна мова повинна увібрати в себе й елементи старої мови, наполягав на думці, що навчання у школах має бути рідною мовою.

Пантелеймон Куліш відіграв значну роль в організації українського книго- та пресовидання, у формуванні фаху редактора, видавця. Як зазначав Сергій Єфремов, саме він із кінця 50-х років ХІХ століття став «найбільш енергійним діячем», «душею видавничої справи» і розгорнув «кипучу, як для однієї людини, і – що найголовніше – систематичну вже до певної міри працю в сфері українського видавництва.

Заснувавши 1856 року в Петербурзі власну друкарню, Пантелеймон Куліш уперше здійснив багатотомне наукове видання творів Миколи Гоголя, відредагував і видав «Народні оповідання Марка Вовчка», двотомник творів Григорія Квітки-Основ’яненка, твори Івана Котляревського, «казання» (проповіді для народу) Василя Гречулевича.

Серйозним досягненням Куліша-видавця стала за початкова ним серія книжечок-«метеликів» під спільно назвою «Сільська бібліотека». Протягом 1860-1862 років вийшло 39 видань цієї серії, до якої увійши твори, що за словами самого Пантелеймона Олександровича, мали «показати народові, що він таке є, звідки він узявся і як йому подобає на світ жити».

«Перша спроба систематичного видавництва для народу, а коли не лічити листів Квітчиних, то й перша загалом спроба цілком популярної книги,» – відзначив Сергій Єфремов, даючи оцінку роботі Пантелеймона Куліша на серією. В друкарні Пантелеймона Куліша побачили світ і його власні «Записки о Южной Руси», «Чорна рада», український буквар і читанка «Граматка», а також альманах «Хата» і журнал «Основа».

У той час, коли тарас Шевченко ще чекав дозволу на повернення із заслання, а заборона друкувати його твори не була знята, Пантелеймон Куліш надрукував у «Граматці» значну частину «Давидових псалмів». Окрім цього, у «Записках о Южной Руси» (1856-1857 роки) ним була надрукована поема Шевченка «Наймичка», а в альманасі «Хата» 1860 року – десять Шевченкових поезій період заслання.

Ще з середини 40-х років ХІХ століття дуже актуальною для українства стала проблема створення національного періодичного видання. І вже тоді Пантелеймон Куліш із величезним ентузіазмом долучився до цієї справи.

Захопившись вивченням української етнографії та фольклору, він прийняв пропозицію Осипа Бодянського організувати при його виданні «Чтения в обществе истории и древностей российских» відділ для слов’янських літератур, насамперед української. Значного пожвавлення процес видання українського журналу зазнав у період діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.Та після його розгрому всі спроби організації українського періодичного суспільно-політичного органу було призупинено.

Наприкінці 50-х років ХІХ століття Пантелеймон Куліш знову взявся за підготовку видання українського журналу. Додатковими поштовхами до цього стали попередній успіх його двотомника фольклорно-історіографічних та етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» і пропозиція Тараса Шевченка перетворити це видання на журнал.

У жовтні 1858 року Пантелеймон Куліш офіційно звернувся до міністерства народної освіти з проханням дозволити видавати український журнал «Хата, южно-русский словарь словесности, истории, этнографии і сельского хозяйства». Та, попри відсутність провокації у самій назві, Кулішеві було відмовлено через його політичну неблагонадійність. Однак пізніше Пантелеймон Олександрович одержав дозвіл на видання альманаху під тією назвою, який було видано 1860 року у двох випусках.

До альманаху «Хата», крім науково-публіцистичних матеріалів, увійшли твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, самого Куліша, його дружини Ганни Барвінок та інших українських письменників. «Хата» стала успішним видавничим проектом Пантелеймона Куліша, планувалося видання серії альманахів, цей задум не було реалізовано через заборону цензури.

Водночас Пантелеймон Куліш здійснює сприяння у публікуванні творів українських письменників. У зв’язку з припинення виходу журналу «Русская беседа», Куліш звертається до його редактора Івана Аксакаова з пропозицією реорганізувати видання в російсько-український часопис, обіцяючи при йому фінансову допомогу. До того ж, із 1850 року Кулішем планувалося видання додатку «Село» при журналі «Народное чтение», що було заборонено.

Пізніше, залучившись підтримкою українського громадсько-політичного і культурного діяча та журналіста, що мав бездоганну репутацію в очах уряду Василя Білозерського (брата Ганни Барвінок), Пантелеймону Олександровичу отримує дозвіл на видання журналу. Протягом 1861-1862 років за редакцією Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Василя Білозерського й Олександра Кістяківського видавався перший український щомісячник «Основа».

Перших дванадцять книжок «Основи» вийшло у 1860 році, а решта – десять – у 1861-му. В цьому журналі Куліш умістив кілька своїх літературних творів та історичних розвідок із часів козаччини, зокрема один розділ «Історії України од найдавніших часів» (вона задумувалася як суто наукова праця, оперта на документальні джерела та забгачена науковим апаратом), а також популярні нариси «Хмельнищину» та «Виговщину», які було опубліковано 1861 року. Також сюди увійшли матеріали з підготовлені Кулішем, але не виданих альманахів «Левада», «Пасіка», «Гумно». «Основа» стала осередком згуртування провідних учених, діячів культури та літератури України.

Працюючи в «Основі», Пантелеймон Куліш опублікував значну кількість матеріалів про Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітку-Основ’яненка, декілька критичних публікацій щодо творчості Миколи Гоголя. Саме для «Основи» він відредагував низку відомих творів Тараса Шевченка, зокрема, друге видання «Кобзаря» (1860 рік), поему «Мар’яна-черниця» (1861 рік) та ін.

Суб’єктивність і волюнтаризм Куліша-редактора, його надміру опікунське ставлення до авторів та вільне втручання в їхні тексти викликало подеколи невдоволення письменників. Проте таким чином тексти ставали більш досконалими і тому здатними до функціонування в усіх сферах громадського та культурного життя. Принаймні Тарас Шевченко без остраху віддав свої твори Кулішеві на редагування. Хоча нині серед науковців широко поширення набула думка про те, що саме Куліш під час правки тексту «Заповіту» Шевченка додав до поезії рядок «Я не знаю бога», закріпивши за Тарасом Григоровичем клеймо атеїста.

Після закриття «Основи» Пантелеймон Куліш зосередився переважно на творчій – письменницькій та журналістській – роботі: активно співпрацював з галицькими («Мета», «Правда», «Галичанин», «Вечерниці», «Житє і слово», «Діло»), наддніпрянськими («Кіевская старина», «Днепр», «Южный край») і російськими («Русская старина», «Вестник Европы», «Русский Архив») часописами, де публікував історичні розвідки, літературні огляди, критичні статті, а здебільшого – прозові та поетичні твори.

У 1862 році виходить друком його поетична збірка «Досвітки. Думи і поеми». Тоді ж, чи не першим серед інтелектуалів Наддніпрянської України, він установлює і підтримує зв’язки із західноукраїнськими (галицькими) народниками («народовцями»). Із кризою українського національного (ширше – ліберально-демократичного) руху в 1863 році, у зв’язку з польським повстанням, у Петербурзі припиняється видання «Основи».

Як державний службовець Куліш за призначенням у 1864 р. переїжджає в утихомирену російськими військами Варшаву. Там він уважно знайомиться з польськими джерелами стосовно української історії, зокрема козацьких часів. Це сприяє остаточному відкиненню ним романтичного сприймання минулого рідної країни, зокрема й героїчних сторінок визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

У середині 60-х років Куліш активно співпрацював із галицькими народниками, друкуючи у львівських періодичних виданнях свої твори, зокрема «Руїну», присвячену страшним наслідкам гетьманських усобиць, а також польсько-російсько-турецьким війнам, що призвели до спустошення України після смерті Богдана Хмельницького. Критичне висвітлення минулого, тим більше – співпраця з галицькими демократами, які перебували в підданстві Австрії, спричинили різке невдоволення начальства. Але Куліш відкидає вимогу припинити спілкування із львівськими друзями й 1868 р. йде у відставку.

Звільнившись від посадових обов’язків, він вирушає за кордон і безпосередньо знайомиться з культурою західних країн, але значну частину часу мешкає у Львові, де співпрацює з місцевими журналами й публікує свої переклади біблійних текстів українською мовою. За прикладом чеських слов’янофілів минулих десятиліть, він прагнув цілком відтворити Біблію народною мовою, що іноді призводило до курйозних зворотів. Однак створення українського перекладу Святого Письма, доступного розумінню простого народу, стало знаменною віхою в історії національної культури.

До власне редакторської праці він повернувся ще лише раз, і то ненадовго, обійнявши 1873 року посаду редактора петербурзького «Журнала Министерства путей сообщения». Проте до останніх днів життя Пантелеймон Куліш не припиняв дбати прпо розвиток українського книговидання та періодики. Як редактор і літературний критики він добре розумів, що саме періодичні видання здатні виконати мобільну комунікативну функцію у спілкуванні автора з читачем, критика з опонентом, що в підсумку також слугує літературному поступові. Так, у 1893 році прибуток від збірки «Дзвін», виданої в Женеві, Пантелеймон Куліш передав на підтримку двотижневика «Народ», редактором якого були Михайло Павлик та Іван Франко, а також першої в Україні україномовної газети «Хлібороб».

Пантелеймон Куліш зробив великий внесок у розвиток української науки та культури. Рано усвідомлена ним власна «місія» – піднесення українського народу до рівня європейських, встановлення Божого порядку на рідній землі – подвигала Куліша на багатолітню невтомну працю, якай стала «знаряддям і засобом здійснення місії», а обсяг виконаної ним роботи є справді величезним: «проза, поезія, журналістика, вся на джерелах побудована, широкосяжне листування», як зазначає Юрій Шевельов.

І хоча суперечливість його особистих політичних поглядів та естетичних смаків, категоричність суджень часто призводили до непорозумінь із однодумцями («Куліш не був людиною послідовної політичної і навіть літературної програми. Він був людиною настрою», – Констатував Юрій Шевельов), відтак породжували негативні оцінки особи Пантелеймона Куліша і його діяльності, все ж місце його в українській культурі високе почесне, а у формуванні професії редактора та видавця – просто унікальне.

Роман П.Куліша «Чорна рада». Жанр: перший історичний роман в українській літературі (роман-хроніка; історико-пригодницький роман).

Тема: зображення історичних подій у Ніжині 1663 р. — доби Руїни.

Головна ідея: утвердження думки про необхідність національної зла­годи українців, про те, що провідною силою для розумної організації українського суспільства є його національна еліта (культурна, освічена, здатна до мудрого державотворення).

Головні герої: наказний гетьман Лівобережжя, переяслав­ський полковник Яким Сомко, правобережний гетьман Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта Золотаренко, кошовий гетьман Запо­розької Січі Іван Брюховецький, московський князь Гагін, запорозький козак, курінний отаман Кирило Тур; полковник і панотець Шрам (справжнє прізвище Чепурний), його син Петро Шраменко; колишній козак, господар хутора Михайло Черевань, його дружина Меланія і дочка Леся; Божий Чоловік.

Сюжет твору: приїзд батька й сина Шрамів на хутір Хмарище до Череваня, знайомство Петра Шрама з родиною Череванів, спілкування з Божим Чоловіком — бажання Шрама заручити Петра й Лесю — Шра­ми й Черевані в Києві, розмова з незадоволеними міщанами — зна­йомство Лесі з Кирилом Туром — зустріч Череваня й Шрама з Якимом Сомком у Києво-Печерській лаврі — вечеря Сомка, Шрама, Череваня, Тура й Лесі в Києві, натяк Тура на викрадення Лесі — нічне викраден­ня Лесі, двобій Кирила Тура з Петром Шраменком — гостини Шрама на хуторі в Гвинтовки, недалеко від Ніжина - зустріч Петра Шрамен-ка з Кирилом Туром, сніданок у нього вдома - покарання біля стовпа Кирила Тура в урочищі Романовський Кут, повернення Кирила й Петра додому — перипетії в Ніжині - Чорна рада в Ніжині - обурення обдуреної черні, розчарування її в Брюховецькому - пропозиція Тура порятувати ціною свого життя Сомка (у в’язниці) й відмова останнього - засудження Тетерею на смерть старого Шрама («як бунтівника») — одруження Петра ІІІраменка й Лесі.

Композиція: роман складається з вісімнадцяти частин, у ньому на­явні дві сюжетні лінії: головна — політична (вибори гетьмана) і другорядна (любовна). Оригінальним композиційним прийомом у творі є образ дороги, якою полковник Шрам і його син їдуть із Правобереж­ної України на Лівобережну до наказного гетьмана Якима Сомка.

Історичною основою твору є події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 р. Боротьба за гетьмануван­ня після смерті Б. Хмельницького стала гострою, як ніколи до того. Від різних соціальних груп були висунутими на гетьманство Павло Тетеря, Яким Сомко й Іван Брюховецький. Отже, претендентів було троє, а булава одна. На Чорній раді гетьманом було обрано підступного Брюхо-вецького. Переможець скарав Сомка та його прибічників на горло…

Центральним у романі є образ соціальних низів, черні (звідси й на­зва «Чорна рада»). Це узагальнений демократичний образ українського народу - запорозьких козаків, міщан, селян тощо…

Усі історичні персонажі роману, крім Сомка, - Брюховецький, Васюта, Вуяхевич - позначені владою й користолюбством, зажерливістю й підступністю. Автор ставиться до них з неприхованою антипатією: «Мізерна пиха розгорнулась усюди по гетьманщині. Почали знатні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші… Запобігаючи царської ласки, кожен себе глядить, аби йому було добре. О, неситая жадоба старшинування! Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки вер­ховодити над іншими».

Брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, удаючись до лукавства й демагогії: «Усі будемо рівні!»; «Хліб та вода — козацька їда» тощо…

Батько і син Шрами, Сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, проте, на жаль, це не вдається. Сомка та його побратимів змальовано в ро­мані найповніше і найпозитивніше. Якима Сомка виведено як продов­жувача справи Б. Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зло­жити до купи обидва береги Дніпрові, щоб обидва… приклонились під од­ну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю) з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна».

З любов’ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об’єднання України… Чесний і скромний, Шрам не терпить людей, які продалися шляхтичам за «лакомство нещасне» і зли­галися з поневолювачами народу… Образ Шрама, козацького полковни­ка і священика в одній особі, — це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму.

Гідний батька і син Петро — «орел не козак». Він до того гарний, що красуня Леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». Мужність, хо­робрість Шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріку перепливати»… У ту пам’ятну ніч, коли Кирило Тур викрав Лесю, Петро подався навздогін і, відстоюючи дівчину, бив­ся із зловмисником не на життя, а на смерть.

Окремо визначимо образ сліпого старця-кобзаря, у якому сконцен­тровано іншу проблему — народ і співець. Це романтичний образ «Бо­жого ясного Чоловіка», людини національно свідомої, котра в мораль­ному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки… Не шлунок, а дух визначає його сутність, тож він «наче бачить таке, чо­го видющий зроду не побачить». Автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі»…

Найяскравіший з образів козаків — Кирило Тур. Про те, що він користується симпатією автора, легко визначити з опису зовнішності ге­роя: «…здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима…» Цей портрет повністю виправдовує прізвище героя, справді схожого на тура. Для Кирила, за його ж словами, Січ - мати, а Луг - батько… Го­ловне для Кирила — козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного». Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. Перед гетьманом він тримається як рівня з рівнею… Останній штрих образу Тура, який ще більше посилює до нього симпатію, — викрадення вночі нареченої гетьмана, Лесі, спроби визволити самого гетьмана Сомка, засудженого до страти.

Хуторяни, козаки Череваня, живуть безтурботним життям на лоні ідилічної природи. Про Череваня, колись завзятого козарлюгу, а тепер обважнілого хуторянина, саме прізвище говорить. Череваниха — «молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя». Про їхню дочку Лесю напи­сано скупо, але промовисто: « Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить». Череванів хутір — ідеал Куліша натурального життя людини в повній гармонії з природою і совістю, у дотримуванні Божих заповідей (Б. Степанишин).