4. Публіцистична творчість г.Квітки-Основ’яненка.

Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова в дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім - Основ'яненко). Спочатку навчався вдома, а потім у Курязькій монастирській школі.

У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.

У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року повернувся на військову службу.

У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні.

У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки.

Протягом 1817-1828 pp. Г. Квітка чотири рази переобирався Предводителем дворян Харківського повіту.

Свою публіцистичну діяльність Квітка почав в 1816 році статтею про інститут шляхетних дівиць в "Українському віснику", потім був одним із редакторів цього журналу до 1817 року. Інститут, в заснуванні й пропаганді якого Квітка приймав таку живу участь, відіграв, у свою чергу, чимале значення у його житті. В 1821 році він одружився з однією із класних дам. Одержавши на виборах посаду предводителя дворянства в 1817 році, Квітка виконував свої обов'язки предводителя до 1829 року. Згодом цю посаду зайняв його брат, Андрій Федорович.

З 1827 р. почав писати прозу і драматургію.

Перша книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» («Маруся», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень») вийшла у 1834 р. 

У 1837р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».

У 1840 р. Г.Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника. 

Письменник помер 20 серпня 1843р., похований у Харкові.

Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь»; літературно-публіцистичні статті «Супліка до пана іздателя», «Лист до видавців «Русского вестника»; історико-художній нарис «Головатый»; фейлетон «Письма Фалалея Повинухина»; жартівливі вірші «Шпигачки»; романи «Панхалявский», «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «Конотопська відьма», «Маруся», оповідання «Салдацький патрет», «Купований розум», «Пархімове снідання», «Перекотиполе», «Малоросійська биль» та інші. Його спадщина нараховує близько 80 прозових і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню вартість.

Ім’я Григорія Квітки-Основ’яненка золотими літерами вписано в аннали національної культури передусім як основоположника новітньої української прози, як одного з найвизначніших драматургів, що разом з І. Котляревським і Т. Шевченком започаткував золотий фонд репертуару вітчизняного театру. Утім, надто помітний слід залишив він в історії театру і як безпосередній його організатор (митець, зокрема, кілька років був директором Харківського театру) Г. Квітка-Основ’яненко [5, с. 817]. Крім того, Квітці випала честь стати чи не першим істориком нашого театру. У своїй статті «История театра в Харькове» драматург залишив яскраві спогади про перші кроки цього важливого культурного закладу.

Мешкаючи в Харкові, Квітка-Основ’яненко постійно відвідував спектаклі, що йшли на сцені місцевого театру, спілкувався з акторами, обговорював з ними репертуар. Письменник був одним із співредакторів журналу «Украинский вестник», на шпальтах якого постійно друкувалися його статті на літературні і театральні теми, нариси з історії України, а також твори інших відомих майстрів слова — О. Сомова, П. Гулака-Артемовського, М. Гнєдича, В. Каразіна, переклади та переспіви з Шекспіра, Вольтера, Руссо, Мільтона, Данте. Журнал активно підтримував реалістичний напрямок у літературі й театральному мистецтві, одстоював принципи народності, всіляко сприяв діяльності трупи І. Штейна — одного з найкращих театральних колективів тодішньої провінційної Росії. Так, 1816 року на сторінках часопису з’являється стаття Є. Філомафітського, в якій автор констатує, що в Харкові завдяки наполегливій праці Штейна, по суті, з нічого виник справжній театр [134, с. 30]. Подібна реклама спонукала звернути увагу на успіхи харківських акторів не тільки місцевої, а й столичної преси.

Діяльність Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Філомафітського, Р. Гонорського, інших співпрацівників «Украинского вестника» допомагала акторам визначитись у складному для багатьох із них літературно-мистецькому процесі, виховувала у читачів гарний естетичнии смак.

Крізь усю творчість Квітки-Основ'яненка (виняток становлять окремі реалістичні твори другої половини 30-40-х pp.) проходить просвітительська думка про те, що причиною суспільних вад є неуцтво, недостатність виховання. Тому письменник активно пропагував і, як сказав І. Срезневський, «вніс у свідомість інтелігенції ідею освіти всієї маси народу». В художніх творах і публіцистичних статтях він послідовно проводив думку про обдарованість простого народу, пропагував ідею надання освіти простим людям.

Чулий до назрілих потреб часу, Квітка-Основ'яненко створив українською мовою повість «Маруся» (1832), а також ряд повістей і оповідань, які вийшли двома збірками «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцъком Основьяненком». Тим самим він розв'язав комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонстрував високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних тем в оповідних жанрах, поклав початок розвитку нової української прози, за що С. Єфремов назвав його «батьком української прози». Поява повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності.

Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті. До першої групи належать гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма», яка є найвизначнішим бурлескно-реалістичним твором письменника. Це передусім гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа, нікчеми й ледаща сотника Забрьохи, шкідливого й підлого крутія та п'янищ писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. Письменник показав типові риси тієї козацької старшини, значна частина якої в часи занепаду гетьманщини й системи козацьких полків XVIII ст. виродилася в експлуататорську' верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для часів Запорізької Січі і козацько-повстанських рухів принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та бойовими заслугами, а не за знатністю походження.

У «Конотопській відьмі» письменник дбав не стільки про виразність історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири, спрямованої проти характерних породжень тогочасного несправедливого устрою. У переродженій старшині він показує сучасне йому українське панство, утворене з колишньої соціальної верхівки шляхом «агромадження нею маєтностей та одержання від царського уряду дворянських привілеїв. 

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина. Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, «знаходячи» нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши живою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне. 

Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей. Головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні чесноти трудового народу, ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханою.

В зображенні Марусиного батька, заможного селянина Наума Дрота, виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака в прикрашеному вигляді. Василь, як і Маруся, змальований ідеалом як зовні, так і внутрішньо. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, " працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». Проте лукавства в жартах Василя нема. І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього він здатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує), з таким хочуть дружити молоді, такого наслідують дітлахи. Василь — сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля й розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився в купця грамоти. І натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив він Марусю під образами у труні, «закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий...». Надмірна вразливість мало не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коханої. Мова Василя перенасичена пестливими словами: «Марусенько, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко!».

На образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму. Сентименталізм (з французької — чутливість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX ст., що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини й відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти вважали своїм завданням розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі героїв. В українській літературі сентименталізм поєднувався з реалізмом у повістях Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Маруся»; деякі елементи сентименталізму знаходимо в «Енеїді» та «Наталці Полтавці» Котляревського, в «Гайдамаках» Шевченка.

Особливістю мови повісті «Маруся» є розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Наприклад: «Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!» Ще один приклад: «Отак-то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла, так що про молодих і казати!..».

Джерелами для написання повісті стала дійсність українського села та народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії — образність повісті, від казки й переказу — її розповідний стиль. Завдяки пісенності «Маруся» швидко й назавжди полюбилася народові.

Квітка-Основ'яненко дуже багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. Орієнтуючись на живомовну народну практику, спираючись на усну народну творчість і здобутки попередників, письменник виробив власний живописний, реалістичний у своїй основі стиль, збагатив українську літературну мову, а вплив його прози і драматургії позначився на творчості Тараса Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків.

Квітка дебютував як російськомовний письменник, і це зрозуміло, враховуючи що можливість існування української літератури тоді заперечували всі високочолі критики на чолі з демократом В.Бєлінським «Нєістовий Віссаріон» Бєлінський українську мову вважав простонародною, нездатною для написання серйозних творів, та й взагалі не мовою, а «нарєчієм». Уже була написана «Енеїда» Котляревського (1798), але її сприйняли як підтвердження, що «по-малоросійськи» можна писати хіба для сміху. У приклад письменникам ставився Гоголь, який, «пристрасно люблячи Малоросію, усе-таки став писати по-російськи, а не по-малоросійськи». Бєлінський був не одиноким у своїх помислах: зокрема наш «землячок» М.Тихорський теж всіляко «просував» ці думки. Подібне ставлення до української, як і до будь-якої мови колоній, існувало довгий час, та й зараз, що там гріха таїти, подібні думки висловлюють деякі проросійські політики. Ясно одне – на той час окреслилася порожня ніша в літературі, довколо якої вже розпалилися пристрасті, і той, хто ризикнув би її заповнити, обов’язково отримав би лаври. І сміливець таки знайшовся.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті-початок 20-х pp.) Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»). З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816 — 1817; «Вестник Европы», 1822).

За своїми поглядами на державний і громадський устрій письменник належав до ліберально-реформістського крила дворянства. Він поділяв ту думку, що сучасний йому суспільно-політичний лад, насамперед кріпосницька система, має чимало вад і тому потребує серйозного вдосконалення. І, за його переконанням, зробити це можна шляхом реформ та впливом на суспільство літератури і театрального мистецтва. Як відзначав 1. Франко, Г. Квітка-Основ’яненко стояв «на тій ідейній основі, що панщина — стан зовсім оправданий, при якому можливе щасливе життя селянина, коли тільки він має доброго пана». Іншими словами, Г. Квітка-Основ’яненко був типовим представником досить прогресивного для тієї доби просвітительського руху. Ідея вдосконалення суспільства знайшла відбиток у більшості його творів.

Квітка активно пропагував творчість українських письменників — І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки. Уже в перших своїх творах, написаних українською мовою, він спростовує поширену в ті часи думку про обмеженість української літератури, обстоює незаперечне право на її існування, і це в умовах, коли по відношенню до української культури відверто вороже було налаштовано чимало відомих політичних, культурних і громадських діячів (зокрема таких, як М. Греч, Ф. Булгарін, О. Сенковський), періодичних видань (газета «Северная пчела», журнали «Русский вестник», «Библиотека для чтения» тощо). Не оминув цієї чаші навіть визначний російський літературний критик Віссаріон Бєлінський. Цей останній загалом теж не бачив перспектив розвитку української культури. Втім, подібна думка була поширена не лише в середовищі російської інтелігенції, а й серед українського дворянства, тобто, по суті, еліти нації, яка на той час уже майже повністю була зрусифікованою, а тому вважала мову свого народу «мужицькою», а отже, невартого серйозної уваги.

У більшості своїх творів, написаних як українською, так і російською мовами, Квітка орієнтується на читача з народу. Це, зокрема, фейлетони («Письма Фалалея Повинухина»), в яких він висміює галоманію та невігластво поміщиків, розповідає про тяжку долю селян-кріпаків, художні обробки народних витворів («Малороссийские анекдоты», «Еще малороссийские анекдоты», українські народні казки), романи («Пан Халявский», «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова, помещика в трех наместни- чествах. Рукопись ХVІІІ века»), повісті («Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Ярмарка»), оповідання («Салдацький патрет», «Підбрехач», «Конотопська відьма», «Панна сотниковна»), історичні й етнографічні статті («О Харькове и уездных городах Харьковской губернии», «О слободских полках», «Украинцы») тощо.

Письменник майже безвиїзно жив у Харкові, а відтак нерідко публікував свої твори на сторінках місцевої періодики («Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», «Харьковские известия»), а також у столичних журналах «Московский вестник», «Вестник Европы» та ін.

На особливу увагу заслуговують сатиричні комедії Квітки-Основ’яненка - «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (написана в 1827 р., опублікована 1840 р.), «Дворянские выборы» (написана в 1828 р., опублікована 1829), «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» (1830), «Шельменко — волостной писарь» (написана в 1829, опублікована 1831 р.), «Ясновидящая» (написана в 1830 р., неопублікована через цензурну заборону) і, звичайно ж, «Сватання на Гончарівці» (1836) і «Шельменко-денщик» (1840).

У комедії «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», що стала попередницею гоголівського «Ревізора», драматург висміює неуцтво, невігластво та хибні звичаї провінційного чиновництва, яке в гонитві за чинами й багатством зовсім забуло про свої службові обов’язки і з презирством ставиться до пересічних людей. Усі ці городничі, судді, пристави, поштові експедитори, наглядачі повітових училищ настільки впевнені у своїй безкарності, що, крім ревізора зі столиці, вже нікого й нічого не бояться. Своєрідною є й підготовка до зустрічі з високим гостем. Всі помисли і зусилля місцевих чиновників спрямовані лише на те щоб утриматись на своїх посадах. 

Театральний цензор Є. Ольдекоп у своєму рапорті зауважував, що друга частина «Дворянских выборов» за змістом близька до забороненої першої частини і що окремі її сторони можуть бути приємні «чорному народові». Цього було досить, щоб 31 березня 1831 року було заборонено і «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» [61, с. 486]. Щоправда, є свідчення про те, що заборонена комедія все ж таки побачила світло рампи ще за життя Квітки-Основ’яненка. На спектаклі була присутня дружина автора. Про це він сам повідомляє в листі до Ф.О. Коні від 20 липня 1840 року [63, с. 255].

У більшості своїх драматичних творів Квітка пропагує думку, що з суспільними вадами можна й потрібно боротися. На посади, що обіймають продажні чиновники, потрібно обирати чесних, відданих справі людей. Ненаситіних і Староплутових слід заміняти на Скромових, Благосудових, Твердових, і справи підуть значно краще. Крім того, чиновники мають перебувати під наглядом суворих, але справедливих начальників, що завжди готові покарати зло. Так, у п’єсі «Шельменко — волостной писарь» (1829) шахрайкуватого писаря Шельменка викриває й карає сам губернатор.

Зазвичай дійовими особами п’єс письменника є прості люди, зокрема, міщани чи селяни-кріпаки, яким притаманні такі риси характеру, як чесність, чуйність, безкорисливість. Характерними прикладами тут можуть бути герої комедії «Сватання на Гончарівці» (1835) — дочка бублейниці Одарки з харківської околиці Гончарівки Уляна і парубок-кріпак Олексій. Автор акцентує увагу на тому, іцо щастя не в гонитві за грішми, а в душевній красі. Уляна покохала Олексія не за багатство, а за розум, вроду, добре серце. Вона ладна вийти за нього заміж, незважаючи навіть на те, що коханий кріпак, а відтак після весілля їй теж доведеться стати кріпачкою. У свій час її матір Одарку батьки віддали за багатія, хоча й знали, що вона любить іншого. Чоловік її спився. Так Одарка й загубила свою молодість за багатим нелюбом-п’яницею.

У «Сватанні на Гончарівці» Квітка намагається донести думку, що сама по собі кріпаччина не є злом, що, коли пани добрі, то й селянам живеться непогано. Але цей мотив звучить у нього непереконливо, адже саме життя свідчить про інше. Незважаючи на це, Квітчина комедія «Сватання на Гончарівці» стала одним із найулюбленіших творів українського театру. її охоче брали до свого репертуару такі видатні актори, як М. Щепкін, К. Соленик, М. Кропивницький. Разом із комедією «Шельменко-денщик» «Сватання на Гончарівці» належать до золотого фонду української драматургії, і сьогодні ці дві п’єси не сходять зі сцени українського театру. Обидві вони були екранізовані.