2. Публіцистичні статті і.Нечуя-Левицького, м.Драгоманова.

І.Нечуй-Левицький. Вдумливий спостерігач народного життя, майстер великих епічних полотен, він з глибокою проникливістю відбирав із тогочасної дійсності різноманітні живі типи й змальовував їх докладно і неквапливо, у спокійній, об'єктивній манері, часом забарвленій ліризмом або гумором. На думку І. Франка, письменник відзначався поміж своїх літературних сучасників "як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунку та тій хапаючій за серце теплоті чуття, яка відзначає поміж російськими письменниками Тургенєва та Помяловського". В художніх творах Нечуя-Левицького розвиваються правдиві картини часів панщини і характерні явища пореформеної епохи: боротьба за власність, за землю, поява заможної сільської верхівки та маси заробітчан, що йдуть на перші капіталістичні промисли і фабрики. Це - справжня енциклопедія народного соціального побуту, що постає у виразних описах, у рельєфних людських характерах.

Перу видатного письменника-реаліста належить ціла галерея образів селян та найманих робітників (Микола Джеря, бурлачка Василина, славнозвісні баби Палажка та Параска, Кайдаші та ін.). Оповідання й повісті з народного життя - це найбільш вагома й класично викінчена сторінка його творчості. Але Нечуй-Левицький не обмежився відтворенням побуту й долі українського селянства. Перед собою і своїми сучасниками письменник ставить завдання якомога глибше розкопати "непочаті рудники" українського життя.

Багатоманітні, різнохарактерні образи з'являються на сторінках його творів на тлі докладно виписаного соціально-побутового оточення та серед поетичних пейзажів рідного кураю (Надросся, Одещини, краєвиди Києва, Карпатські гори). І все це відтворено пером великого природолюба, якому прагнення до точності в описах не заважає бути поетичним і захоплювати читача.

Заслугою Нечуя-Левицького є й розширення жанрових меж української літератури. Він виступає як новеліст, повістяр, драматург, автор художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. У його творчості відбувалося становлення і розвиток різноманітних жанрів української літератури.

Новаторство Нечуя-Левицького полягало й у тому, що він, з одного боку, створив чудові зразки "оповідного" стилю, розширюючи й збагачуючи попередні форми, а з іншого — здійснив перехід (що вже мав початок, зокрема в творчості А. Свидницького) до форм об'єктивно-епічного повістування, відкривши значні можливості для детальних характеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту, інтер'єру й пейзажу, для авторських ліричних, публіцистичних і філософських відступів та коментарів.

У творах письменника відбився загальнодемократичний протест проти деспотизму й сваволі експлуататорської верхівки суспільства, проти бюрократичної царської системи урядування й освіти.

Реалістичний напрям таланту, глибокі демократичні симпатії письменника перемагали, і це давало йому можливість створювати справді класичні твори української прози.

Життя Івана Семеновича Левицького не багате на зовнішні події та круті злами, але позначається напруженою творчою працею і тісним зв'язком з тим демократичним оточенням, що породило найвиразніші пластичні образи його художніх творів.

Письменник народився 25 (13) листопада 1838 р. в м. Стеблеві на Черкащині в сім'ї сільського священика. Він змалку придивлявся до життя й побуту кріпаків, чув з народних уст чудові українські пісні, старовинні легенди й перекази.

Рано познайомився з історією України, з "Кобзарем" Т. Шевченка.

"Ще як я був малим хлопцем, - згадував письменник, - я чув про Шевченка; тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Кирилівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов од Стеблева".

Початкову освіту майбутній письменник здобув у духовному училищі при Богуславському монастирі. Задушливу атмосферу старої бурси він пізніше відтворив у своїх автобіографічних нарисах. Перед читачем постають "вихователі" знедолених дітей: жорстокий наглядач Федір, п'яний самодур інспектор Страхов та інші. Безглузда зубрячка, знущання над учнями, жорстокі покарання - таке було бурсацьке повсякдення. За найменшу провину школярів били. Учні з острахом прислухались до криків катованих товаришів. Читали в бурсі "Житія святих". У 1853 р. І. Левицький переходить до Київської семінарії, а в 1861 р. вступає до Київської духовної академії. Юнак багато працює самостійно: вивчає французьку і німецьку мови, широко знайомиться з творами української класики, читає Пушкіна, Гоголя, Данте, Сервантеса.

Наприкінці 50-х рр. виходять друком "Народні оповідання" Марка Вовчка, пройняті глибоким гуманізмом. Суспільний рух 60-х рр. захопив студентську молодь, віяння часу проникали і в духовні учбові заклади. Студенти прагнули до справжніх знань, займались самоосвітою. На власні кошти вони передплачували прогресивні журнали, серед них "Современник".

1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра богослов'я, але відмовляється від духовної кар'єри і клопочеться про вчительську посаду в учбових закладах.

Він викладає російську мову, літературу, історію, географію. В 1873 р. І.Левицький вчителює в Кишиневі. Тут за письменником було встановлено пильний нагляд поліції.

Творча діяльність письменника розпочалася наприкінці 60-х рр. 1868 року на сторінках львівського журналу "Правда" перші твори І. Левицького.

Перші твори І. Нечуя-Левицького відзначились новими мотивами, оригінальними характерами, яскравими художніми барвами.

Тогочасна критика особливо відзначала успіх письменника в створенні оригінального образу Марини. Нечуй-Левицький реалістично змалював індивідуальні риси її зовнішності.

Новий тип прози для української прози вивів Нечуй-Левицький в творі - оповіданні "Гориславська ніч".

У пореформений час удосконалювались суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між класами. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, зростання міського населення - все це вело до становлення нових форм суспільного життя. Потрібні були нові види й жанри прози, здатні охопити всю його складність і різноманітність.

Завдання спрямувати українську прозу до нових сфер життя й створити для їх відображення великі епіко-реалістичні полотна випало на долю І.Левицького. Перед ним був багатий досвід талановитих попередників. Позитивну роль відіграла широка обізнаність Нечуя-Левицького з російською літературою, зокрема з прозою Гоголя, Тургенєва. Нечуй-Левицький не відмовляється цілком від тих своєрідних можливостей, що їх дає традиційна для української прози оповідна манера, а вводить у літературу обіг раніше не помічені типи, блискуче використовуючи можливості літературної імітації живої розмовної мови від особи народного оповідача. Та разом із тим письменник торує нові шляхи, створюючи велику соціально-побутову повість і роман-хроніку, де типові характери зображені з повнотою, властивою гоголівській реалістичній школі. Усе це відчутно впливає на структуру твору, допомагає відкрити простір для широкого показу складних зв'язків людини з навколишнім середовищем, для всебічного аналізу людських відносин та обставин суспільного життя.

Уже одна з ранніх повістей І.Нечуя-Левицького "Причепа" була написана у вигляді родинної хроніки. Це - перше широке полотно письменника, де він з епічною широтою відтворив побут та взаємовідносини духівництва, міщанства та польської шляхти на Волині. Розквіт творчості І.Нечуя-Левицького припадає на другу половину 70-х - початок 80-х рр. Саме в цей час виходять друком його повісті та оповідання з народного життя: "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я".

Змальовуючи свого героя, Нечуй-Левицький показує зрушення в психології та світогляді селян.

У "Миколі Джері" письменник дає зразок антикріпосницької соціально-побутової повісті й разом з тим створює широкі картини поневірянь заробітчан на фабриках та в артілях.

За жанром - це повість-хроніка, докладний і послідовний життєпис героя-селянина. Але цей життєпис побудований так, що читач весь час спостерігає гострі сутички, непримиренні конфлікти гнобленого селянства з усім суспільним ладом дореформеного та пореформеного часу. Цю гостроту безсторонньої, об'єктивно точної оповіді безпомилково відчувала й царська цензура. Так, один із цензорів, рекомендуючи заборонити повість до друку, звертав увагу лише на найбільш "різкі" місця твору, як от підпалення Миколою панських скирд, або на ту обставину, що письменник "зумів отруїти отрутою сумніву" навіть таке "благодійне в селянському житті явище", як реформа 1861 року, але й підкреслював небезпечність самого аналізу темних сторін селянського побуту, що, на його думку, посилювалось "безсумнівним талантом автора і яскравістю застосовуваних ним побутових барв". Тут досить точно визначені основні моменти життя Миколи, яке проходить перед нами від його юнацьких років до сивої старості й тісно пов'язане з соціальним тлом. Письменник виводить реалістичні постаті "своїх" та "чужих" гнобителів народу, розкриває класові суперечності між ними і трудящими низами, уособленими в образах старих батьків Джері, Нимидори, Кавуна, загалом селянської бідноти, наймитів, робітників-бурлак. Та найповніше соціальне становище, психологія, зростання свідомості тогочасного селянства втілені в центральному образі Миколи Джері.

Кріпацтво, що постає з сторінок твору як найтяжче лихо, суперечить природним чуттям людини: Микола мріє про любу дівчину, а осавула жене його на панщину, щастям стало для нього народження дитини, а той же панський посіпака б'є нагайкою його дружину за те, що вона не вийшла відразу після пологів на панське поле. Уперше перед українським читачем постають картини праці на капіталістичних підприємствах. Навіть повсякденний побут фабричних робітників під пером автора обертається соціальним викриттям. У казармах, де покотом сплять бурлаки й бурлачки, повно сміття, чад од махорки їсть очі, од кислого борщу та бурлацьких онуч немає чим дихати. Людей годують тухлим пшоном і юшкою з тарганами. Тут промовляє кожна деталь, нещадно аналізується нестерпне життя трудящого люду, зумовлене соціальною дійсністю, що було характерне й для творчості російських письменників-реалістів 60-70 рр.

І. Нечуй-Левицький писав свій твір в іншу епоху суспільного руху, коли російська і українська передова художня думка широко зверталась до явищ пробудження суспільної свідомості, а демократична критика ставила нові завдання у змалюванні постаті народного героя.

Відповідно до вимог часу герой Нечуя втілює в собі ненависть до гнобителів, невгамовний протест проти панської сваволі, мужність у боротьбі проти народної кривди, він гордий і сміливий представник нового, молодого покоління селян, що піднімає голос проти панів та інших визискувачів.

Змальовуючи свого героя, Нечуй-Левицький показує зрушення в психології та світогляді селян, руйнування їх старих релігійних уявлень, зростання протесту проти суспільної неправди. Зміни внутрішнього світу Джері відбиваються і в його портретних характеристиках. Одним із засобів зображення настроїв, сподівань та прагнень народних героїв є їх алегоричні сни. В одному з таких снів знедолена Нимидора бачить ненависного пана Бжозовського в пеклі, а в другому їй ввижається Микола на тлі страшної грози, з обличчям "неначе з розпеченого заліза", осяяним кривавим світлом. Це - образ нещадного народного месника. Це говорить про пильну увагу письменника до народних настроїв і їх проявів, свідчить, що думка про закономірність протесту гноблених не була йому чужою.

Своєрідною рисою стилю І. Нечуя-Левицького є поєднання реалістичної конкретності описів, уваги до деталей портретів, побуту, обставин праці, особливостей мови й поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів і порівнянь фольклорного характеру. Характерні для повістей письменника й поетичні паралелізми, народнопісенні звороти, які допомагають відтворити типову психологію і світовідчування героїв з селянського середовища.

Вміння уважно спостерігати світ і зображувати його пластично й різнобарвно є взагалі визначальною рисою письменника. Художнє виявлення соціальних суперечностей кріпацької й пореформеної доби, естетичне новаторство творів Нечуя - все це рухало вперед українську прозу, зумовлювало новий, необхідний етап її розвитку на шляху реалізму.

У визначному творі Нечуя-Левицького, повісті "Бурлачка", подано широку картину загальної пролетаризації села та бідування вчорашніх хліборобів на капіталістичних фабриках. Тут письменник виразно показує страх і розгубленість патріархальних селян у нових, незвичних умовах виробництва. Вони гостро відчувають свою відчуженість і безпорадність, а фабричні машини здаються їм уособленням ворожої сили. В історії бурлачки Василини письменник втілює свої роздуми про злигодні, бідування і деморалізацію пролетаризованих селян часів початкового розвитку капіталізму. Але він далекий і від ідеалізації села: саме злидні й безземелля "виштовхують" Василину та її подруг з рідних місць, примушують йти на панські бурякові плантації, на суконні та цукрові фабрики. Жорстокість і нелюдськість тогочасного суспільного ладу підкреслюються в повісті особистою трагедією Василини. Знеславлена паном, вона кидає село і йде на заробітки. Горе і відчай штовхають її на слизький шлях. Але дівчину рятує від остаточної загибелі Іван Михалчевський, освічена й чесна людина, фабричний робітник. Цей щасливий кінець особливо підкреслює сумну долю інших бурлак і бурлачок, які так і не знаходять виходу з суспільного "дна" - цього огидного породження капіталістичного ладу.

Доля Василини має певний зв'язок з одною із традиційних тем української літератури, але перед нами вже новий суспільний етап, інші соціальні відносини, оригінальний, глибоко розроблений образ жінки-робітниці, що постає на тлі фабричного побуту. Образ Василини став значним здобутком української прози завдяки своїй соціальній визначеності та психологічній розробці.

Сумні картини повістей "Микола Джеря" та "Бурлачка" освітлені вірою письменника в здорові начала народної душі. Про цю віру свідчить незламність, нескореність волелюбного Миколи Джері, здатність до відродження морально знівеченої, зневаженої, але ще духовно живої Василини. В інших творах цього періоду Нечуй-Левицький виступає як неперевершений майстер своєрідного, яскравого гумору. Гумор взагалі є однією з характерних ознак його творчої індивідуальності. Природжений гумор письменник вважав невід'ємним елементом народної української психіки, на його думку, він "затаївся в усіх звивках розуму й фантазії щирого українця".

Зірке око письменника добре бачило негативні риси селянського побуту й психології, які виразно визначались у пореформений час. Народницька ідеалізація селянства була чужа Нечуєві-Левицькому. Індивідуалізм, забобонність, заздрість - весь той "ідіотизм селянського життя", в основі якого лежить приватна власність на землю, став предметом аналізу й висміювання в оповіданнях про бабу Параску та бабу Палажку, в чудовій повісті "Кайдашева сім'я". І досі вражають правдивістю та соковитістю образи "бабів" - Параски та Палажки.

Їх взаємні образи й дорікання - "дискусії" та бійки сповнені гострого комізму. Оповідання ці написані в формі безпосередніх, живих монологів. Мова їх виразна, жива, пересипана численними приказками, прислів'ями, влучними афоризмами й несподіваними порівняннями. "Вчений чоловік, - писав І. Нечуй-Левицький, - безпремінно буде сукати по книжному звичаю, а сільська баба так чесне язиком, як кресалом, що аж посиплються іскри поезії. Синтаксис її мови буде шматкований, повний викриків, не розвитий граматично, але живий, іскряний". Саме такими є монологи Параски й Палажки в згаданих оповіданнях. Типові процеси в пореформеному селі - розшарування селянства, розпад патріархальної сім'ї під тиском нових суспільних відносин - з великою майстерністю показані у повісті "Кайдашева сім'я". У творі багато яскравих, виразних діалогів, у яких виявляється, з одного боку, ліризм і природний гумор українських селян, а з іншого - обмеженість їх світогляду, забобонність і мотивізм понять, що зростають на грунті дрібновласницької психології. Та гумор І. Нечуя - не сміх заради сміху.

Характерною рисою його є поєднання сміху з сумом, з теплим співчуттям.

Оригінальні типи й суттєві сторони соціального життя українського селянства постають і в пізніших творах І.Нечуя, хоча вже не в такому широкому обсязі.

Проникливе око письменника помічає й такі глибинні процеси на селі, як класове розшарування, моральне здичавіння сільських багатіїв. У сатиричні тони забарвлені твори Нечуя-Левицького з життя духівництва, такі, як "Старосвітські батюшки та матушки", "Афонський пройдисвіт". З власного досвіду знав письменник облудну мораль ченців і попів. Ще змалку він спостерігав їх звичаї. Бурса, семінарія не лише поповнили враження дитинства, але й збудили в нього глибокі антиклерикальні настрої.

Широкі картини попівського побуту зустрічаємо у великій повісті - хроніці "Старосвітські батюшки та матушки". З її сторінок постають повнокровні реалістичні типи духівництва, змальовані з гумором, а частіше з сатиричною гостротою. Позірна безсторонність авторського викладу не приспала царські цензури, вона досить підозріливо зустріла повість, не без підстави вбачаючи антиклерикальну тенденцію в майстерних описах побуту та суспільних стосунків сільського попівства.

У пізніших антиклерикальних творах Нечуя-Левицького гумор та іронія дедалі більше переростають у гостру соціальну сатиру.

Гумор і сатира в антиклерикальних творах письменника спираються на народні казки та анекдоти про зажерливих попів. Серед антиклерикальної української прози минулого століття розглянуті повісті Нечуя-Левицького займають одне з найпочесніших місць. Вони відзначаються повнотою зображення своєрідної сфери суспільного буття, яскравістю образів та викривально-сатиричною спрямованістю. Цікаву сторінку творчості письменника відкриває й списане з натури оповідання "Київські прохачі". Це - спостереження автора над типами численних жебраків та різноманітних прохачів, що колись сотнями юрмились попід Лаврою, Михайлівським монастирем та різними київськими церквами.

Позитивна програма виведених у романі українофілів-культуртрегерів була досить вузька. Герої твору протестують проти соціального й національного гноблення, хочуть бачити Україну "вільною й просвіченою", але обирають для цього нереальні "культурницькі" шляхи, далекі від активної політичної боротьби проти соціального лиха. Впадає тут в око й певна суперечливість позицій Нечуя-Левицького. З одного боку, він явно милується Радюком, його палкими промовами, а з іншого - життєвий досвід та прагнення бути вірним правді дійсності часом викликають у нього іронічну посмішку над зовнішнім "народолюбством" героя. І в цьому романі виявилась майстерність письменника, його вміння через портрети, діалоги, описи відтворити атмосферу епохи.

Розглянуті твори складають найвагомішу частину великої спадщини І.Нечуя-Левицького.

Письменник неодноразово виступав і з літературно-критичними та публіцистичними статтями. Ці праці містять цікаві думки, зокрема, щодо розширення тематики української літератури, важливості звернення до джерел народної творчості, розвитку реалістичного напряму в мистецтві.

Слід відзначити, що Нечуй-Левицький не завжди дотримувався хибних думок. Та, найважливіше, мабуть, те, що в художній практиці українського письменника, в самому ставленні його таланту чимало важив досвід і Гоголя, Тургенєва, інших російських реалістів, хоч це й не виключає необхідність критично підходити до публіцистичної спадщини Нечуя-Левицького, відмітати в його поглядах все ідейно незріле, а то й просто хибне. Усе життя І. Нечуя-Левицького було сповнене напруженої творчої праці. З 1885 року після виходу у відставку письменник оселяється в Києві і займається виключно літературою. Тісні зв'язки єднали його з видатними діячами української культури - М. Старицьким, М. Лисенком, М. Кропивницьким. У 80-х рр. він зближається з І. Франком, І. Беляєвим. Останніми літературними працями І. Нечуя-Левицького були нариси "Призва запасних москалів", "Мар'яна Погребнячка й Бейліс", "Апокаліпсична картина в Києві".

Важко склалось життя письменника в роки імперіалістичної війни: старий, самотній, він хворіє, часто голодує, твори його зовсім не друкуються. Під час кайзерівсько-німецької окупації Києва він потрапив до жахливої київської Дігтярівської богадільні на Лук'янівці, де й помер 15 квітня 1918 р., не доживши кількох місяців до останньої перемоги Радянської влади на Україні.

Реалістична творчість І.Нечуя-Левицького мала велику вагу в історії розвитку української літератури.

Ліризм, соковитий гумор, поєднання серйозного й навіть трагічного з комічним складають одну з історичних сторін творчості письменника.

М.Драгоманов. «Перший український політолог» піддавався жорсткій критиці з боку штатних радянських ідеологів водночас і за «національну обмеженість», і за «буржуазний лібералізм» - та ще й за «анархічні помилки» (через це за часів СРСР твори публіциста друкували вкрай рідко та неохоче). З іншого боку, рішуче відмежовувалася від Драгоманова та його спадщини радикал-націоналістична течія в українській суспільній думці, репрезентована передусім Дмитром Донцовим - бо вважала погляди Михайла Петровича «космополітичними» та «народницькими».

Окрім блискучої форми викладу думки (стиль Драгоманова гармонійно поєднує в собі високий ступінь емоційної наснаженості, переконаності та бездоганну логічність висновків), багато важить те, що цей майстер публіцистичного слова працював «на зламі» реальних, болісних, трагічних протиріч тогочасного суспільства.

Йдеться про суперечності між об’єктивною потребою національно-державного самовизначення України (цю потребу Драгоманов не тільки визнавав, а й історично обґрунтував - читаймо «Пропащий час») та «громадівською» самоврядною демократією, в ідеали котрої свято вірив письменник, наголошуючи на тому, що держава спирається на відповідну високорозвинену громадську та національну інфраструктуру на місцях (оце є для нас завдання на сьогодні!); про суперечність між загальноросійською демократією, з якою Драгоманов щиро прагнув співпрацювати, та її тоталітарно-шовіністичними нахилами, які він бачив уже тоді. Ось суть його застереження: і теорія революційної диктатури, і практика революційних організацій в Росії змушують із «жахом дивитися на будучність тієї країни, де різні елементи, як ретроградні, консервативні, так і революційні, настійливо проповідують і практикують теорію надзвичайних заходів та військових станів. Бо ж, засадничо, це - єзуїтська теорія виправдання засобів ціллю, що, кінець кінцем, призводить до деспотизму особи. Історія показує, що довготривала проповідь і практика цих устремлінь ніяку країну до добра не може довести» (написано 1882 року!).

Реаліст і провидець, переконаний прихильник глибокого синтезу національного та інтернаціонального (від свободи й автономії особистості до автономії та свободи нації) на ґрунті послідовного демократизму, Драгоманов у своїх інтелектуальних пошуках є цікавим і необхідним нині.

Михайло Драгоманов (1841—1895) був однією з найвидатніших постатей в українській суспільній думці після Т. Шевченка. Учений — енциклопедист, історик, етнограф, соціолог, літератор, публіцист, він підняв «українські студії» до європейського рівня як за методом наукового мислення, так і за широтою аргументації, глибиною теоретичних узагальнень.

У 35 років він уже мав солідний досвід редакційної й організаторської роботи, «амбасадорської місії», блискуче виконаної під час закордонних відряджень (1870-1873), в результаті яких було встановлено контакти з представниками галицької, буковинської, угорської, західноєвропейської інтелігенції та російської еміграції.

Знайомство з галичанами відбулося 1871 р. у віденському клубі українських студентів товариства «Січ» під час першого закордонного відрядження. Низький інтелектуальний рівень, провінціалізм, дріб'язковість галичан вразили Драгоманова. «Я замітив, — писав він, —- крім того, що галичани, не дивлячись на своє більш західне становище, в ідейному відношенні більш відстали від Європи, ніж росіяни, і що в цьому відношенні партія «московська» більш відстала, ніж українська, котра запозичила деякі західноєвропейські стремління».

Через галичан Драгоманов краще вивчив галицько-руське письменство і партійні стосунки, результатом чого стали статті «Русские в Галиции», «Литературные стремления русских в Галиции», «Восточная политика в Германии и обрусение», «Новокельтское и провансальское движение в современной Франции» та ін.

На основі багатого матеріалу Драгоманов показав зростання анти-центристських рухів недержавних західноєвропейських народностей. Аналогія з українцями, які перебувають під владою трьох держав, напрошувалась сама собою і втілилась у статті «Література російська, великоруська, українська і галицька», вміщеній у Львівському часописі «Правда» (1873—1874).

Драгоманов поставив перед собою мету — довести можливість окремого розвитку локальних українських літератур «під одним спільним, російським дахом» (І. Франко); через російську літературу розширити український напрям і, отже, підірвати галицький клерикалізм і бюрократизм, обернути молодь до демосу, а оскільки демос там український, то українська національна самосвідомість постане сама собою.

Це була перша літературознавча стаття М. Драгоманова, до того ж написана українською мовою.

Зупинившись на питаннях суспільно-політичного і літературного руху в Росії, Україні та Галичині, Драгоманов робить стислий огляд російської літератури XIX ст.; міркує про панславізм, слов'янофільство й українофільство; про діяльність москвофілів і народовців, різко критикуючи їх.

Він прагне з'ясувати, «що таке була і єсть українська література щодо ідей, т. є., які потреби і які обставини суспільно-політичні викликали до життя цю літературу і давали їй той чи другий напрямок і характер? Які шанси може мати для будучого розвиття україн-ська література і яка, при тих обставинах, у котрих вона находиться, може бути дорога, котрою мусить іти українська література, одвічаючи тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові!».

Визнаючи право українського народу на розвиток своєї власної літератури і мови, Драгоманов, як і Костомаров, не бачить ні можливості, ні потреби розвивати її за межами «простонародної», «домової», «для домашнього вжитку» літератури. Російські українці здавна зжились з російською літературою і самі працюють у ній, то вони, на думку Драгоманова, майже не мають шансів виробити поряд з російською літературою не лише рівну з нею, а й слабшу від інших, віддаленіших від Росії, слов'янських племен.

Бо хто з українців російських задумав би перекласти Бокля або Дарвіна українською мовою, то витратив би на це вдвоє — втроє більше часу, ніж на таку роботу російською, та й не знайшов би і третьої частини читачів і мусив би збанкрутувати. «Ось де основний ре-зон, — пише він, — од чого д. Куліш переводив Маколея на російську мову, а п. Костомаров писав свої «Две русские народности» теж не по-українському; а другий резон — що, значиться, не тільки українська публіка, але й самі українофіли тепер не дуже — то журяться тим, що пишуть не чисто по-українському» .

Це було нігілістичне ставлення Драгоманова до української літератури, коріння якого — в його космополітизмі. В листі до М. Бучинського, визначаючи розвиток української культури, він підкреслював, що в цьому питанні не буде успіху, «поки не підведемо наших національних тенденцій під широкий космополітичний грунт».

Підкреслюючи оригінальність і високий ідейно-художній рівень російської літератури: Рилєєва, Грибоєдова, Лермонтова, Пушкіна, Герцена, Гоголя, Чернишевського, Тургенєва, Драгоманов принижує українську літературу. Із стислого огляду української літератури першої половини XIX ст. Драгоманов доходить висновку, що всі українські твори залежать від літературного процесу Росії: поява «Енеїди» І. Котляревського завдячує бурлескно-травестійному жанру в російській літературі; розвиток українського романтизму і сентименталізму не відбувся б за відсутності їх у російській літературі. «Українська ж література, — писав він, — або живуща без критики, інстинктивно, або тільки з критикою з погляду націоналізму, — не могла вислідити за цим прогресом російської і великоруської літератури — і то, плетучись за віком, більш інстинктивно, ніж свідомо, потрапляла в такт новішому соціальному реалізму, то знов закидала не тільки романтизмом, але й сентименталізмом і Кармазін» .

Визначивши українську літературу як «дитину Росії XIX віку», котра «через те мусить жити і рости, поки Росія є Росією» , Драгоманов стосовно української літератури припускається поблажливо-батьківського тону, як личить говорити до дітей і про дітей. Такого ж тону дотримується автор статті і щодо Шевченка.

Досить сміливо він дорікає Шевченкові за «брак освіти», «європейської школи, звужений погляд на Україну», що зводиться до: «ревіли гармати», «танцювало лихо!», «воля козацька» у ранній творчості; за «недостатнє обрамлення своїх творів, особливо в «Тарасовій ночі» і «Гайдамаках», в яких Шевченко нібито поступається М. Гоголю з його «Тарасом Бульбою». Тому, на думку Драгоманова, і В. Бєлінський, який дотримувався тоді гегеліанської державної доктрини і, «як чоловік тонкого естетичного чуття, не міг, не будучи українцем, находити смаку у — скажемо правду — дуже необроблених і часом безпорядочних писаннях нашого великого Кобзаря і, яко гуманіст і мало знаючий історію відносин поляків і русинів, трохи жахавсь кровавих картин, котрі, як здавалось йому, з дуже великою суб'єктивністю змалював Шевченко» .

Стаття буквально шокувала галицьких і російських українців і викликала зливу відгуків, що започаткували велику літературну дискусію 1873—1878 років, у якій узяли участь галицько-українські письменники старшого і молодшого поколінь. «Пан Українець (Дра-гоманов) у своїй статті «Література російська, великоруська і т. ін.» зовсім помиляється, назвавши нову українську літературу дочкою великоруської, — відповідав І. Нечуй-Левицький Драгоманову, — По виходить на ділі, що дочка або перевесниця, або старша на літа під своєї мами... Шановний пан Українець, познаходивши в великоруській літературі батьків та кумів для українських письменників, забув знайти там такого кума, що держав до хреста Шевченкову музу. Це зовсім подібне на «Любопытного» в байці Крилова, котрий «слона-то и не приметил» між букашками та таракашками. Конечно, ми говоримо тут не про масу писаного паперу, а про літературне прямування, про глибоку основу й її душу».

Новими, незвичними і «крамольними» для українського суспільства були погляди Драгоманова на національне питання, «національні святощі», що йшли врозріз з усталеними постулатами українського національного катехізису. Драгоманов намагався довести, що причиною відсталості українофільства взагалі й української літератури зокрема є надання переваги націоналізмові, партикуляризму над загальними європейсько-російськими ідеями; що українська національна ідея і традиція тільки тоді мали сенс і вагу, коли вони йшли однією дорогою з росіянами і «про своє розказали, і других навчили» — російською мовою. Драгоманов упевнений, що різко поставлена українська сепаратистично-національна програма, «націоналізм з вузив і обезсилив українофільство і прогрес української літератури після 1847 р., то потім вона, коли піднімалась і посувалась хоч трохи уперед, то ще більше силою прогресу загальноросійського, ніж місцевими, чисто українськими елементами».

Такі ж думки Драгоманов висловив у статтях «Малорусское литературное движение в 1874 году», «Українське письменство 1866 - 1873 років» (1873—1874), «Русские литературные общества в Галиции» (1875), «Галицько-руське письменство» (1876), «По вопросу о малорусской литературе» (1876); «Три листи до редакції «Друга» (1875 - 1876), кинувши виклик не лише галичанам, а й наддніпрянцям.

Неприйнятною для українсько-галицьких письменників була порада Драгоманова пошанувати російський народ, включаючи в свої твори теми «про краї великоруські, про устрій держави, про загальні цілі й інтереси Росії, котрі так торкаються щоденного життя і українця: б) у правописі і в) у мові».

Цю пошану росіянам, за Драгомановим, треба виявляти не інакше, як російською мовою, — і краще, і зручніше, і набагато легше, оскільки українська термінологія ще надто бідна, мало розроблена. «Націоналісти попереду усього будуть ставити одрубність, оригінальність і для цього або будуть стояти за те, щоб видумати усі терміни зовсім народні або одшукувати слова архаїчні по актам, або брати терміни у чужих народів, дальших од того, од котрого хочеться оборонити автономію свою».

Драгоманов застерігає українських письменників від такої «безплідної праці» і радить їм «усякий раз, коли не можна знайти або придумати українського слова, у котрому б корінь був ясний і понятий», звертатись до російської мови, де багато характерних слів, дуже близьких до українських».

Така позиція Драгоманова щодо української мови явно була до вподоби її недругам. П. Валуєв міг «ілюструвати» свій сумнозвісний вердикт: «Української мови нема, не було і бути не може», тим більше, що статтю було надруковано під час його дії.

Заклики Драгоманова до дружби і любові з росіянами в часи неймовірних політичних, економічних і національних репресій також не додавали ентузіазму українцям, особливо російським, котрі на собі перенесли «дари» тої любові, яка в устах О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, А. Кримського асоціювалась з «обрусінням», «русифікацією».

Типовою у цьому зв'язку може бути відповідь Драгоманову О.Кониського в журналі «Правда» у статтях: «Український націоналізм» (1875); «Коли ж виясниться?» (За проводом повісти І. Левицького «Хмари» (1875). Перераховуючи шкоди, що чинить великоруська національність на Україні, О.Кониський закликає українських письменників виявляти той шкідливий слід «великорущини» і помогти Україні: «Я не знаю, чим тут український націоналізм вузький, коли він виступає проти великорущини, котра грає соціальну роль в нашому житті, псуючи гармонію в нашому розвиттю, вносячи моральний нелад в громадські шари й українську сім'ю, принижуючи все українське в очах українського народу, заплутуючи нас на ході нашого вільного розвиття і зовсім збиваючи нашу громаду з пантелику».

Повністю підтримуючи ідею М. Драгоманова про вихід української літератури з вузьких меж хуторянства та етнографізму, О. Кониський заперечує потребу спиратися при цьому на російську літературу: «Але при тому ми бажаємо, щоб українська література, не кидаючи націоналізму, широко розвивала європейські світові ліберальні ідеї, беручи їх прямо з європейського джерела, а не перехоплюючи їх з десятих рук. Про історичний український націоналізм ми не маємо на думці тепер говорити».

Великорущина тисне зусібіч. Вона пливе до нас через адміністрацію, губернаторів, єпископів — переважно росіян, через вищі, середні і народні школи; через літературу, через московське військо, через «московське українське дворянство й духовенство, котре робить на Україні великоруське діло. Великорущина загрібає жар в нашій печі нашими ж таки руками».

Великорущина зденаціоналізувала наше дворянство. І хоч вважає себе українським, але мовою, освітою, симпатіями воно великоруське. «Наші багатші пани зовсім не знають народного язика, нехтують ним, як мужичим, не горнуться душею до інтересів свого народу, свого краю». Кониський відзначає своєрідність, відмінність українського націоналізму від загальноприйнятого, оскільки він «не расовий, не релігійний, а соціальний. Тим-то його не можна назвати ні вузьким, ні нікчемним, а тим більше шкідливим».

1875—1876 рр. Драгоманов пише «Три листи до редакції журналу «Друг». Написані російською мовою, з огляду на читачів і на завдання студентського органу, вони були перекладені І. Франком, одним з редакторів «Друга», і опубліковані в 17-му і 18-му числах (перший), 13, 14, 15 (другий і третій) під псевдонімом Українець.

Листи Драгоманова були реакцією на статтю Галичанина (Гната Онишкевича (1847—1883)), співробітника «Друга», згодом професора української мови і літератури в Чернівецькому університеті, видавця трьох томів «Руської бібліотеки» («Новое направление украинской литературы» (1874)).

Розраховані на галицьку молодь, листи мали агітаційний характер. Піддавши гострій критиці діяльність москвофілів, зокрема журнал «Друг» москвофільської орієнтації, Драгоманов спрямовував молодь на зв'язок з культурою Росії та Наддніпрянщини, радив відмовлятися від рутенської обмеженості в трактуванні мовних, літературних і політичних проблем. Найгострішої критики зазнало «рутенське язичіє», не зрозуміле і не потрібне ні галичанам, ні літературі.

У другому листі Драгоманов настійно радить молоді висловлювати свої думки народною мовою, якщо вони не бажають виокремити освічених людей в особливу касту і приректи їхню діяльність і літературу на завмирання. «Тут нічого ховатися за фразу, що «похлопськи не можна всього висловити». Якщо ми не хочемо виокремити освічені класи в особливу касту, а разом з тим і засудити їх діяльність і літературу на мертвотність і відсутність оригінальності, то ми повинні, наскільки можливо, намагатися виразити наші думки готовою мовою «хлопів», а де не можна, то словотворення наші повинні робити в дусі народної мови в міру можливого народу зрозуміліше» .

У зв'язку з цим Драгоманов радив галичанам читати літературу Наддніпрянської України, через яку Галичина стане ближче до Росії, а отже, міцнішим і глибшим буде вплив російської літератури на формування естетичного смаку молоді. «Мабуть, ми всі російські українофіли, перейшли ту школу, — вивчились напам'ять Гоголя,

Тургенєва, прочитали з захватом Бєлінського, Костомарова і не лише не перестали бути українофілами, в кріпилися в своїм українофільстві, а інші дійшли й до Шевченка . Те саме буде зі щирішими та догадливішими із вас. Перейшовши, як належиться, нашу великоруську літературу, вони непримінно дійдуть до хлопоманії, а хлопоманія на малоруськім ґрунті се й єсть українофільство».

Драгоманов перший порушив проблему про призначення літератури — служити інтересам народу: «...нам казали вчитися для хліба, любити щонайбільше язик народу, а не сам народ. От тут-то у великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов», — писав І. Франко.

Листи Драгоманова виконали своє призначення — за рік москвофільство з його язичієм було витіснено з журналу. «Друг» з органу москвофільської студентської молоді перетворився на орган молодих революційно-демократичних сил Галичини.

Листи Драгоманова були тим ферментом, який збуджував прагнення до знань, до праці: «Наші гадки ідуть межи молодіж незамітно, але сильно, -— писав Драгоманову М. Павлик 2.ХІ.1876 р. — так що молода партія явно вже каже, що львівські «народовці» далеко лишились позаду науки і бачить, що треба вчитися. Дольницького б не пізнали, Франка також. Він хотів було відібрати собі життя (через те), що таке (себто: незгідне з теперішнім його переконанням) уперед думав і писав, і казав, що у цім винен Дольницький... Той чоловік, що казав мені торік: «Я не думаю писати по-хлопськи, за хлопів і про хлопів», тепер зовсім перевернувся, побачити можете із «Друга» (псевдонім — Мирон)».

Роль Драгоманова у подоланні рутинерства, консервативності, провінціалізму, обмеженості була значною, про що писав і Франко: « ...Те, що в нас тоді привикли були звати «драгоманівщиною», був далеко менше якийсь комплекс позитивних думок та поглядів — філософічних, політичних чи соціальних, а радше отой моральний імпульс, оте «обличения» духового єства галицького рутенця, отой пекучий сором перед самим собою, що змушував людей шукати якихось нових доріг у житті, працювати над собою, держати себе у тузі, доводити до згідності думки з ділами, почувати себе в своїх словах і ділах одвічальним перед безпощадним осудом власного сумління».

У посвяті «Михайлові Петровичу Драгоманову» І. Франко у поетичній формі висловлює свою вдячність за той неоціненний внесок його праць для розвитку поступу в Галичині:

Тобі сей труд! Та ж смілим словом ти

Розбив круг нас невіжості границі!

На світло вирвав нас із темноти,

На волю вивів з мертвоти темниці!

Та ти ж вказав нам путь, куди іти,

Як жизнь і кров до людської скарбниці,

До поступу будови докладати,

Добра собі в добрі для всіх шукати.

Вплив Драгоманова на Франка і галичан не був таким всеохоплюючим, як це намагалися довести кілька поколінь літературознавців. Цей вплив мав як позитивний, так і негативний характер. У юнацькі роки Франко не лише читав Драгоманова, а й листувався з ним. Поступово, під впливом спілкування відмовився від москвофільської мовної мішанини і перейшов на широке використання в художній творчості народної мови.

Не без впливу Драгоманова Франко так швидко еволюціонував до реалізму в художній літературі, хоч на етапі становлення його як письменника Драгоманов більше нашкодив, ніж допоміг, що визнав сам Франко: «Без сумніву, великий вплив мав на мене покійний Драгоманов, але вплив дуже sui generis , більш негативний, як позитивний. Спеціально як белетрист я майже нічого нескористав від нього; він, бачилось, не звертав уваги на мою белетристику, а коли де на що й звертав увагу, то тільки лаючись. Посередньо і безпосередньо він пер мене до публіцистики, але й тут не любив думок інших, крім своїх власних. Реасумуючи все, що лишилось мені в пам'яті з його впливу, я казав би, що він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цвігав мене. Се була важка школа, тяжча, як у дрогобицьких василіан».

Драгоманов один з перших виступив з протестом проти ганебного Емського указу, написавши брошуру французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом» і з великими перешкодами обнародувавши її в Парижі на літературному конгресі (1878). Голос українця про Україну, про її літературу від найдавніших часів аж до Шевченка і Костомарова включно почула вся Європа.

Восени 1876 р. Драгоманов їде за кордон, маючи чітке й архіважливе завдання: заснувати безцензурний громадсько-політичний і науково-літературний часопис. Для цієї мети київські громадівці зібрали певну суму грошей, зобов'язавшись щомісячно допомагати фінансами, інтелектуальною силою, навіть (за потреби) редакторами.

Драгоманов засновує збірник «Громада» (1876—1882), звертається до українських емігрантів, заохочуючи їх до праці. У передмові до збірника він закликає українських емігрантів не покидати українську справу, де б і в якій іпостасі вони не перебували: «Кожна людина, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українськи, — єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки».

Драгоманов не допускав такої втрати, до краплини віддавав свій інтелект на вирішення головних проблем українського національно-культурного руху. «Громада» стала голосом України, її вільною трибуною і справжнім захисником інтересів українського народу, його мови, його свободи. Зі свободою розвитку мови як коду й акумулятора життя народу, як засобу інтелектуального й естетичного осягнення дійсності Драгоманов пов'язував політичну свободу нації. Тому «Громада» та її редактор зробили чимало для формування української загальнонаціональної наукової мови, термінології, стилю.

Співробітники збірника домагалися видання «Громади» українською і російською мовами: «Але ж я, — писав Драгоманов, —- поставив справу на грунт принципіальний і настояв на тому, щоб «Громада» печаталась уся по-українському. Послідком було те, що 10 з 12 головних сотрудників «Громади» не написали в неї ні одного слова, і навіть замітки проти мого «космополітизму» були мені прислані одним українофілом — по-московському». З двох десятків людей, котрі обіцяли працювати для «Громади», між котрими деякі кричали, що треба «помститись урядові за заборону українського письменства в Росії», зосталось при «Громаді» тільки 4, з котрих 2 зразу імпровізували себе на українських писателів».

Його численні науково-публіцистичні, науково-популярні праці з проблем духовного, політичного, культурного та соціально-економічного життя української нації сприяли інтелектуалізації української мови, збагаченню виражальних засобів, підносили до рівня європейських мов.

Крім збірника Драгоманов у співпраці з М. Зібером (який на знак протесту проти звільнення Драгоманова відмовився від кафедри в Київському університеті), С. Подолинським (вимушеним емігрувати в 1879 р.), професором Ф. Вовком, Я. Шульгіним, М. Павликом видавав наукові й художні книги, популярні брошури різними мовами, у тому числі й періодичні видання, прокламації російських революційних емігрантських груп тощо. «...Від кінця 1876 року, — писав І. Франко, — Женева зробилася центром коли не українського руху, то української думки на протяг цілих 20-тьох літ. Тут написав Драгоманов найбільшу частину того, що запевнило йому визначне місце в українськім письменстві, а також довгий ряд писань публіцистичного

характеру російською, французькою та італійською мовою, що запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку».

На початку 1877 року Драгоманов знову звернувся до «Правди» і відкритим листом під назвою «Спізнаймося», в якому йшлося про етан української літератури та шляхи її дальшого розвитку. Різкі безапеляційні оцінки відомих українських письменників, звинувачення в націоналізмі, сепаратизмі і проповідуванні космополітизму, захвалюванні «демократизму» російської літератури і росіян обурили правдян. Вони відмовились друкувати лист у своєму часописі; Драгоманов надрукував його в журналі «Друг».

В. Барвінський у відповіді «Слівце до опізнання» («Правда», 1877) категорично заперечив апологетичний пафос Драгоманова, наводячи слушний аргумент: «Росія є економічно і культурно відсталою» і російська література «не може станути ще нарівні з німецькою, англійською, французькою, а тим самим явитись яко optimum літературного образовання, особливо для галичан».

Стаття В. Барвінського була досить гострою і переконливо-доказовою, в якій полеміст «вивів проти аргументації Драгоманова видані 1876 р. у Відні три соціалістичні брошури, і, опираючись головне на розборі брошури «Парова машина», подав дуже влучну критику тодішнього наївного, так сказати, народовольського соціалізму, що лежав у основі віденських публікацій, але ніяким способом у соціалізмі Драгоманова», — писав І. Франко.

В унісон В. Барвінському виступив І. Нечуй-Левицький у статтях «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1883), «Україна на літературних позвах з Московщиною» (1884), в яких зробив спробу теоретично обґрунтувати потребу розвитку української літератури на національній основі та вироблення імунітету проти впливу російської: «Ми далеко стоїмо від того ультра — реального погляду на літературу, котрий запанував недавно у великоруській літературі», і «від ультра — реальної школи, котру пропагував молодий критик Писарєв і редакція давнього журналу «Современник».

На заклик Драгоманова порушувати проблеми всесвітні і насамперед всеросійські І. Нечуй-Левицький відповідає: «Український писальник не повинен клопотатись, що йому буде мало роботи на Україні. Українська жизнь — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоть за його вже брались такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників на літературному полі. От перед ним розгортується широким, широким полотнищем народна мужицька жизнь од Кавказа й Волги до самого лимана Дунаю, до Карпат і за Карпати, до далекого Гроднянського та Мінського полісся... Словом сказати, все, що захоплює етнографічна границя української народності, все це повинне бути і конечне буде матеріалом для реальної української літератури, не викидаючи й чужоземців нашої літератури».

Виходячи з трьох принципів: реальності, національності, народності, Нечуй-Левицький твердить, що «українська література йде цією стежкою з самого початку XIX віку ще тоді, як у великоруській літературі не було й мови про національність та народність».

Енергійна діяльність Драгоманова в Женеві дедалі глибше набирала радикально-соціалістичного характеру. Національна ідея поступово відсувалася на задній план. Соборну єдину Україну Драгоманов не мислив поза межами конституційного, федералістичного принципу державного устрою, широкого міського самоврядування і особистої свободи громадян. Він бачив Україну як суспільство громадівського соціалізму, де кожна громада і окрема особистість мала би право на широке волевиявлення.

У статті «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891) Драгоманов різко виступив проти ідеалізації минулого України, прикрашування дійсності, бо правдивий науковий, широкий погляд на історію України повинен показати українській громаді та чужим, «як фатальні національно — краєві завдачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самостійності й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу» .

«Підтягування» тих чи інших фактів національної історії, діяльності історичних осіб згідно зі своїми поглядами, на думку Драгоманова, є шкідливим і небезпечним для національної справи. Народ і наука тільки виграють, якщо очистяться від ненависті до чужих і пристануть до тих методів і напрямків, котрі становлять силу письменського й наукового пошуку в Європі й Америці й котрі найтісніше зв'язані з сучасним всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним і соціальним. Українці мусять вийти з того вузького й поверхневого націоналізму, котрий в Європі втратив смисл після 1848 р., і відшукати справді національні ознаки в історії й сучасності українського народу, не зрікаючись своєї любові до України, її нації.

Засуджуючи Валуєвський та Емський укази проти української мови й національного руху, Драгоманов не сприймав «обов'язкового націоналізму». «Українські ж справи так зчіпляються з справами сусідніх людей навкруги, і в Росії, й в Австро-Угорщині: з московськими, білоруськими, польськими, словацькими, сербськими й всякими іншими слов'янськими і не слов'янськими, — писав він, — що українському громадському чоловікові ніяк не можна не стати чоловіком дуже широких думок федеральних, навіть інтернаціональних . І певно, що державні пута, котрі тепер плутаються на ногах українських, розтопляться тільки в вільній спілці всеслов'янській, до котрої початок мусять положити спілки всіх поступових товариств по слов'янських породах».

Національна ідея сама по собі, на думку Драгоманова, не є панацеєю від усіх громадських лих. Більше того, без зв'язку з іншими культурними ідеями вона може стати джерелом великих помилок. Звідси — національна єдність не завжди веде до більшої свободи, а «думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди».

Піддавши аналізу величезний історичний матеріал і реалії сучасного йому світу, Драгоманов доходить висновку, що «сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати для впорядкування державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям».

Інтернаціоналізм, космополітизм, соціалізм Драгоманова неоднозначно сприймалися в Україні насамперед Київською Старою Громадою в особі В.Антоновича, який обстоював «рівноправність усіх перед законом , соборне (спільне) управляння земельними справами, свободу релігійної совісті, право розвивати власні народні начала при застосуванні виборного принципу в управлінні...».

Таким бачив суспільний устрій В. Антонович. Своєрідною формою суспільного й громадського устрою Антонович вважав віче, що якнайбільш відповідало українському характерові ще з часів Київської Русі, успішно утверджене козацьким життям і козацькими традиціями. Отже, правовий, культурний і політичний розвиток Антонович і Драгоманов бачили по-різному і полярно розходились у поглядах на взаємини України з Росією та Заходом, особливо на питання відносин українців до російської літератури. У шостому випуску львівської «Правди» за 1889 р. В. Антонович опублікував «Лист по-дорожнього з Мадрида» під псевдонімом «Турист», в якому переказав неприхильну до російської літератури статтю іспанця Помпейо Хенера.

Якщо Драгоманов не мислив розвитку української літератури без російської, то В. Антонович вважав, що «найбільшу шкоду в культурному відношенню приносить українській інтелігенції те, що вона виховувалась виключно на російській літературі, замість того, щоб шукати джерел світла в будь-якій літературі західноєвропейській; я старався довести, що російська література тим шкідлива, що в переважній своїй масі приносить або судження і переконання державно — централістські, або дає найдешевшим коштом уривки ліберальних ідей».

Як високоосвічена людина, Драгоманов не лише констатував негативні явища суспільно-політичного життя українства, а й пояснював їх. Користуючись порівняльним методом, він робить екскурси в історії національних рухів, ілюструє історичними фактами, намагається переконати українців, що «думка про людність вище думки про націю» і що «українці з своєю лінивою бездіяльністю, браком європейської освіти, активної ініціативи, широких громадсько-наукових інтересів, з надмірним українолюбством і ненавистю до москалів, російської мови і літератури» — самі винні в українській сумній дійсності.

Драгоманов не визнавав ні абсолютних національних характерів, ні абсолютного національного духу, аргументуючи свій висновок тим, що під час зміни історичних умов життя змінюється характер і дух народу; навіть найістотнішу ознаку нації — мову — він шанував як знаряддя людської думки, як засіб пропаганди соціалістичних ідей серед простого народу, а не як «національні святощі». «Націоналісти помиляються, — пише він І. Франкові 25 жовтня 1885 р., — коли думають, що публіка може жити щодня націоналізмом, завше думати про «свою хату». Звичайно, чоловік перш за все дума, яка хата, а потім уже, чи своя, чи найнята. Та і своя хата тим найбільш інтересна людям, що її я можу зробити такою, яка мені подобається».

Незважаючи на палкі дебати і гострі суперечки, статті Драгоманова з українського національного питання були найціннішим і чи не єдиним освітнім матеріалом, що формував національно-політичну свідомість українців, особливо галицької молоді.

Якщо молода генерація письменників формально вийшла з поетичної школи Франка, то ідеологічно вона трималася на Драгоманові. Особливо це стосується М. Павлика і самого І. Франка, які на зорі своєї політичної, літературної і видавничої діяльності стояли на москвофільських позиціях їм і редакції «Друга» (1874—1877) адресував Драгоманов свої листи, зміст яких зводився до нищівної критики москвофільства, до вимоги розв'язання ідейно-естетичних питань, зокрема суспільної ролі інтелігенції, літератури, преси тощо.

Посилаючи свої листи, спеціально написані добірною російською літературною мовою, Драгоманов виступив проти допотопної, чи то великоруської, чи то української, чи то церковної мови москвофільських часописів «Друг» і «Слово». Не «рутенщина», а «українщина» може служити засобом піднесення свідомості й освіти народу. Під «українщиною» Драгоманов розумів не лише літературу народною мовою, а передачу народові здобутків світової цивілізації, беззастережну посвяту себе служінню народові з метою знищення неуцтва, аморальності та експлуатації.

Розглядаючи становище трудящих Галичини у третьому листі до редакції «Друга», Драгоманов категорично заперечує культивовану в журналістиці концепцію про пияцтво та лінощі селян як причину їхнього зубожіння. Причина, на думку Драгоманова, — у несправедливих економічних відносинах та існуючому суспільному ладі.

Певну цінність мають літературно-критичні виступи Драгоманова, другого після П. Куліша видатного теоретика літератури. Зберігши свій еклектизм, свою ідеалістичну основу у світогляді, він дивився на літературу як на засіб пізнання й організації життя. Не відмежовуючи соціальної ролі письменника від ролі революціонера, вченого, він визнавав єдиний, реалістичний, напрям у літературі й єдиний жанр — соціально-психологічний роман. Звідси — та неувага в оцінці поетів - «віршів»; суб'єктивна поверховість, інколи жорстока несправедливість в оцінках відомих, загальновизнаних письменників, насамперед Шевченка.

Реалізм у мистецтві, за Драгомановим, був рівноцінним соціалізму і федералізму у суспільно-політичних питаннях. Соціальність і вселюдськість — ось головні постулати художньої творчості, а не націоналізм. «Так Шевченко й зіставсь чоловіком, який мав добрі громадські бажання, часами мав повстанські мрії, а все-таки не став ні політично-соціальним, ні, ще менше, революційним діячем, навіть і таким, яким може бути поет», — писав Драгоманов у статті «Шевченко, українофіли і соціалізм» [2, 76].

Підходячи до аналізу художньої творчості з критеріями ученого-соціолога, Драгоманов припускається безапеляційно грубого, зневажливо-глумливого тону на адресу письменників та їхніх творів, які цього не заслуговують: «Мордовцева повість уся чепуха і по деталям (невірним) і по тенденції (клерикальній), Мирного «Лови» страшенно необроблені, кінця навіть зрозуміти не можна.

А «Казка» Нечуя просто сором: нанизано, подвоєно, потроєно казкових мотивів без усякого глузду, не то потреби. Вже ліпше б взяв казку народну з Афанасієва або Чуба (Чубинського), коли вже не знає фольклору настільки, щоб скомпонував взводний варіант та стислий».

Менторські наказово звертається Драгоманов і до Франка 26 вересня 1884 р.: «Дорогий мій, Ви себе не шануєте і не бережете! Перш усього, за все Ви беретесь, тратите сили навіть на програми, подорожі в віршах, котрі нагадують ті, що в Германії консьєржі роздають квартирантам на новий рік, коли поздоровляють їх, щоб дістати на шнапс. Хіба на те Ви маєте талант белетриста і здібність дослідача, щоб писати таке?».

Помилковим було переконання Драгоманова, що русифікація не є системою і що російські прогресивні кола непричетні до неї. Перебільшуючи російський лібералізм, Драгоманов покладав надії на нього сам і радив так чинити українцям.