6.1. Українське бароко

Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Культура Бароко в Україні охоплює другу половину XVII – XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Слід зазначити, що в цілому Бароко – стиль мистецтва кінця XVI – сер. XVIII ст., походження якого йдеться від італ. «Ваrоссо» – дивний, чудний, вичурний, або «перла неправильної форми». Центром формування цього стилю став Рим. Зачинателями вважаються італійські майстри Л. Берніні, Ф. Барромені.

Головними видами барокового мистецтва були архітектура, декоративний живопис, скульптура і святковий портрет, художнім завданням – прагнення до величчя і пишності. У цьому стилі можна виділити дві течії: офіційну та народну. Перша відображала церковно-історичний образ життя. Головне місце відводилося зображенню героїчних, ідеальних особистостей, на яких лежав відбиток муки і страждань. Друга течія – плебейсько-се-лянська, або народна – виводила людей простонародних (М. Караваджо, П. Рубенс, Д. Веласкес, Х. Рембрандт). Європейська католицька церква бачила в мистецтві бароко можливість повернення своєї влади. Культові споруди вражали своїм багатством, прославляли силу Бога і його місце на землі, що давало можливість впливати на внутрішній світ людини. У стилі бароко реалізувалися й інтереси монархів. Синонімом краси стали велич і багатство. Палац перестав бути замком і тонув у розкоші, викликаючи трепет благоговіння. Українське Бароко за своїми формами також можна поділити на так зване «високе», «середнє» та «низьке». Високе Бароко створювалося та розповсюджувалося представниками аристократії й духовенства, середнє і низьке – міщанством, козацтвом, селянством. Елітарні мотиви в українському Бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва – досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості. У кожному з них панувала чуттєва й інтелектуальна напруга, сполучення аскетичності і гедонізму, символіки та натуралістичності.

У цілому, українське бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант Бароко в Україні прямо називають «козацьким». Причиною тому було те, що: по-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори. Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці. Слід зазначити, що українське Бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому.

До естетичних особливостей українського Бароко можна віднести:

- багатобарвність,

- контрастність,

- мальовничість,

- посилену декоративність,

- динамізм,

- небачену вигадливість форм.

Таким чином, зі стилем Бароко пов’язане широке коло явищ української культури XVII – XVIII ст. – як і літературне бароко (поетичні добутки різних жанрів українською, польською й латинською мовами), шкільна драма, що виникла з віршованих діалогів, і шкільний театр, що прийшов на Україну з Польщі і набув тут широкого поширення. Виникнення національного театру на Україні також відноситься до цієї епохи: 1619 році у Кам’янці Струмиловій під Львовом представлені були дві інтермедії Якова Гавватовича, написані народною мовою на фольклорні сюжети «Продав кота в мішку» і «Кращий сон»; у них уперше з’являється образ українця – селянина. У архітектурі видатним явищем національної культури стало «козацьке бароко», пов’язане з культурною діяльністю гетьманів, козацької старшини, а також заможного міщанства й вищого духовенства. Спокійні, врівноважені форми не відповідають світовідчуванню людини бурхливої епохи, якою було для України XVII ст. Архітектурні пристрасті сучасників окреслюють для нас емоційно-психологічний образ людини того часу як особистості активної, динамічної, що тягнеться до всього яскравого, святкового, перейнятої пафосом надприродного. Керуючись національними й релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім’я, замовники споруджують розкішні дерев’яні й кам’яні церкви, прикрашаючи їх багатоярусними різьбленими іконостасами, цими шедеврами національного мистецтва, настінними розписами й іконами, дарують церквам дорогоцінне начиння й літературу. Такі Вознесенський собор у Переяславі-Хмельницькому, Покровський собор у Харкові. Тільки на кошти гетьмана Івана Мазепи на Україні було зведено й відреставровано наприкінці XVII – на початку XVIII ст. 20 церков, у тому числі церква Всіх Пречистих у Києво-Печерській лаврі і Софійський собор у Києві.

В українському образотворчому мистецтві поряд із традиційним релігійним живописом поширюється портретне мистецтво. До наших днів збереглася безліч портретів видатних персонажів української історії й пересічних людей (міщан, купців, заможних ремісників і членів їхніх родин) роботи українських художників, що свідчать про розвиток портретного жанру, джерела якого ведуть до культури європейського Відродження. Характерною пам’яткою народного образотворчого мистецтва є сюжет «Козак Мамай» – зображення козака-запорожця, що сидить під деревом з бандурою в руках. Такі картини у величезній кількості виконувалися безіменними сільськими художниками, що органічно поєднали національне світобачення й барокову стилістику. У музиці стає популярним багатоголосний, так званий партесний спів, що прийшов з Європи. У великих типографіях Києво-Печерської лаври, Львова, Чернігова й інших міст розвивається графічне мистецтво: оздоблення книги, книжкова мініатюра, гравюра на дереві й на міді, техніка якої знову ж таки прийшла з Заходу і була засвоєна українськими майстрами. Отже, в ХVII – ХVIII ст. в Україні формується національна школа українського Бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське Бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з притаманним йому антиномічним почуттям (боріння між аскетичною відчуженістю від життя і смаком до земних насолод) з давніми традиціями давньоруського кам’яного зодчества та народної дерев’яної архітектури. Антиномічна ідея вивищення через умалення й смирення пронизувала життя і творчість українського філософа Г. Сковороди.