3. Порядок створення юридичних осіб публічного права, заснованих державою.
Юридичні особи, як суб’єкти цивільних правовідносин виникають в порядку, який визначається законодавством. Цей порядок передбачається певними нормативно-правовими актами України і встановлює різний ступінь впливу держави на утворення юридичних осіб. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права (ст. 81 ЦК України).
Засновником юридичної особи публічного права може бути держава і територіальна громада. Відповідно до чинного законодавства, зокрема, Закону України “Про власність” таким правом наділені власники засобів виробництва та іншого майна, а також уповноважені власником органи, які мають достатній обсяг правосуб’єктності. Держава є суб’єктом права державної власності. Володіючи певним майном держава бере участь в майнових відносинах, які є предметом регулювання цивільного права. Однією з правових форм участі держави в цивільних відносинах є створення нею юридичних осіб. Створюючи юридичні особи держава як власник майна діє через свої органи. Цивільний кодекс України вказує на те, що держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через уповноважені органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Без цих органів держава не може функціонувати і розпоряджатися належними їй засобами. В окремих випадках в порядку, який встановлюється законодавством від імені держави за спеціальними дорученнями можуть діяти фізичні та юридичні особи. Що стосується створення державою юридичних осіб публічного права, то відповідно до Цивільного кодексу України таким правом наділені Президент України, органи державної влади (ст. 81 ЦК України). Необхідно наголосити на тому, що створюючи юридичні особи публічного права, Президент України виступає від імені держави. У даному випадку засновником юридичної особи публічного права виступає держава як власник майна в особі Президента.
Аналіз Конституції України, інших законодавчих актів свідчить про те, що засновниками юридичних осіб публічного права з боку держави виступають саме органи державної виконавчої влади. При цьому органи державної виконавчої влади здійснюють право державної власності від імені держави України. Засновницькі повноваження щодо юридичних осіб публічного права входять до компетенції органів державної виконавчої влади. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Так, відповідно до Господарського кодексу України виключно за рішенням Кабінету Міністрів України може бути створено казенне підприємство, яке є одним із видів юридичних осіб публічного права. Конституцією України закріплено, що Прем’єр-міністр України звертається із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. В акті органу державної влади про створення юридичної особи публічного права, як правило, зазначається: вид юридичної особи публічного права, назва такої особи, її керівний орган. Стосовно державних підприємств і казенних підприємств, то в рішенні про створення вказується орган до сфери управління якого входить дане підприємство. В рішенні про створення може також зазначатися майно яке передається юридичній особі.
Центральні органи виконавчої влади можуть створювати державні підприємства та державні установи, які є видами юридичних осіб публічного права. Законодавство України не врегульовує питання особливостей створення державної установи. Цивільний кодекс України вказує на те, що установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками) (ст. 87 ЦК України). Державна установа є юридичною особою унітарного типу, створюється одним засновником – державою, в особі органу державної влади. Рішенням про створення державної установи є положення про певну державну установу чи інший розпорядчий акт у формі, яка відповідає тим формам, в яких відповідні органи держави мають право здійснювати такі акти. Державна установа здійснює свою діяльність на підставі положення про організації даного виду. В положенні про державну установу зазначаються правоздатність такої особи, функції, які покликана виконувати ця установа. Цивільний кодекс України передбачає організаційно правову форму установи, але тільки для юридичних осіб приватного права. Що ж стосується юридичної особи публічного права, то до них відносяться міністерства, відомства та інші органи державної влади. Узагальнюючого нормативно - правового акта щодо установ як юридичних осіб публічного права немає.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Згідно із ст. 19 цього Закону місцева державна адміністрація приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління. Отже в Україні відсутнє спеціальне законодавство що регулює питання пов’язані з юридичними особами публічного права, а тому порядок їх утворення, функціонування, участь у цивільно-правових відносинах визначається нормативно правовими актами , в більшості з яких вказано тільки те, що дане публічно правове утворення є юридичною особою. Тому прийняття спеціального закону про правовий статус юридичних осіб публічного права в Україні є не неминучим і необхідним
4.Підстава та спосіб набуття права власності щодо відчуження майна. Набуття права власності є необхідною і найвагомішою передумовою і водночас елементом усіх тих ринкових процесів, які опосередковують рух майна. Підставами виникнення права власності є різні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. В юридичній літературі деякі автори розглядають спосіб набуття права власності та підставу набуття права власності як самостійні категорії, наділяючи їх різноманітним змістом. Деякі автори, навпаки, ведуть мову лише про підстави виникнення права власності. Правове значення розмежування зазначених понять полягає в тому, що наявність способу набуття права власності сама по собі не тягне виникнення права власності. Спосіб — усього лише інструмент законодавця, що забезпечує правильний з погляду суспільної волі напрямок реалізації волі набувача. Правові наслідки у вигляді набуття права власності породжуються тільки наявністю підстави набуття права власності як конкретного завершеного юридичного факту або складу. Спосіб же служить нормативною передумовою для появи підстави. Підстава виступає результатом реалізації способу. Відповідно, вони співвідносяться як загальна передумова (спосіб) і окрема основа (підстава) виникнення правовідносин власності.
Та ми будемо додержуватись найбільш розповсюдженої позиції, коли підстави іменують як "способи набуття права власності". В науці цивільного права їх традиційно поділяють на первісні (первинні) і похідні (вторинні). При похідних способах набуття права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача. Тому підстави (способи) набуття права власності щодо відчуження майна є похідними, тобто такими, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори із передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом).
Договір як узгоджене волевиявлення двох осіб є підставою виникнення права власності у тих випадках, коли в ньому присутній намір передавання такого права від відчужувача до набувача. Це може бути купівля-продаж, дарування, міна тощо. Якщо такого наміру у сторін немає, і йдеться про передання майна у тимчасове користування, на збереження тощо, то право власності до іншої особи не переходить.
Слід мати на увазі, що деяким європейським системам приватного права відомі так звані речові договори, суть яких полягає саме у переданні права власності від власника до інших осіб. Такі договори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі права власності на річ, тобто є за своїм характером абстрактними голами. Проте українському цивільному праву вказані договори практично невідомі (виняток становить хіба що видача векселя). Тому в договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати право власності на річ іншій особі, а й підстава виникнення зобов'язань (купівля-продаж, міна тощо).
Оскільки перехід права власності в Україні опосередковується звичайними зобов'язальними договорами, виникає проблема встановлення співвідношення моменту переходу права власності і моменту виникнення зобов'язань. Правильне визначення конкретного моменту виникнення у особи права власності має важливе значення, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, з цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника, на нього переходить тягар власності і ризик випадкової загибелі або псування майна.
Стаття 334 ЦК визначає, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, момент виникнення права власності у набувача визначений у ЦК диспозитивне. Договором сторін може бути передбачено, що право власності переходить до набувача до або після передання речі (наприклад, момент оформлення правочину тощо). Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню (ст.209 ЦК), виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст.182 ЦК).
Спадкування. Перехід права власності в порядку спадкування можливий за заповітом або в силу прямої вказівки закону. В цих випадках підставою виникнення права власності у спадкоємця є юридична сукупність:
смерть спадкодавця + заповіт + прийняття спадщини спадкоємцем;
смерть спадкодавця + прийняття спадщини спадкоємцями за законом.
На думку деяких цивілістів ще одним з похідних способів виникнення права власності є приватизація державного майна, бо разом з майном до осіб, що приватизували майно, переходять відповідні права та обов'язки.
Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є у комунальній власності, відбувається шляхом відчуження майна, яке перебуває у державній чи комунальній власності, а також майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб (ст. 345 ЦК України).
Порядок проведення приватизації регулюється спеціальним законодавством, до якого належать закони: "Про приватизацію державного майна"; "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)"; "Про приватизаційні папери" та інші.
На перший погляд, у таких випадках, дійсно, ніби маємо справу з переходом права власності від однієї особи (держави) до іншої, має місце зміна власника і форми власності.
Однак на думку деяких інших цивілістів, тут йдеться не про звичайний перехід права власності від одного власника до іншого, а відбувається "роздержавлення": фактично держава відмовляється від правомочностей, які вона мала як суб'єкт публічного права. І право приватної власності як таке вперше виникає у суб'єктів приватного права, що й дає підстави віднести приватизацію до первинних способів набуття права власності.