6.3. Основні методи диференціації витрат на постійні та змінні

Для успішного застосування аналізу беззбитковості необхідно якісно розподілити витрати на постійні та змінні. Більшість літературних джерел акцентують увагу на декількох методах розподілу витрат на постійні і змінні.

Методи розподілу витрат на постійні та зміні:

1) метод технологічного нормування (інженерний);

2) метод аналізу рахунків;

3) метод побудови графіку розкиду (візуальний, графічний, статистичний);

4) метод абсолютного приросту (найвищої та найнижчої точки);

5) метод регресійного аналізу (звичайно, метод найменших квадратів).

Метод технологічного нормування (інженерний) передбачає нормування витрат з одночасним виділенням змінної їх частини. Він добре зарекомендував себе у підприємствах, що використовують систему нормативного обліку витрат і калькулювання («стандарт-кост»).

Метод аналізу рахунків передбачає, що бухгалтер-аналітик поділяє окремі витрати на змінні або постійні, виходячи з їх поведінки в минулі роки та власного бачення (досвіду), або навіть інтуїтивно. Цей метод не може гарантувати точність розрахунків.

Метод побудови графіку розкиду (візуальний, графічний, статистичний) базується на використанні кореляційного аналізу, проте самі коефіцієнти кореляції при цьому не визначаються. Загальновиробничі витрати подаються у вигляді лінійного рівняння першого ступеня

y = a + bх, (6.13)

де у – залежна змінна (загальні витрати);

а – константа (постійні витрати);

b – коефіцієнт стрімкості (ставка змінних витрат);

х – незалежна змінна (обсяг виробництва).

Звідси ставка змінних витрат розраховується за формулою

b=(y – a) / x . (6.14)

За даним методом аналітик будує графік залежності рівня витрат від обсягу виробництва, на якому розкид точок характеризує взаємозв’язок між цими явищами. А потім проводить пряму, яка, на його погляд, найбільш точно (адекватно) відображає поведінку витрат (їх залежність від обсягу виробництва). Точка перетину цієї прямої з віссю «У» (віссю витрат) покаже рівень постійних витрат. Цей метод також не може бути досить точним.

Метод абсолютного приросту (найвищої та найнижчої точки) найпростіший і тому дуже поширений за кордоном. За цим методом усієї сукупності даних вибирають два періоди з найбільшим і найменшим обсягом витрат. Далі визначають різницю найвищого та найнижчого значення залежної змінної (суми витрат) і незалежної (відповідного обсягу виробництва). Потім діленням першої різниці (залежної) на другу (незалежну) визначають коефіцієнт (ставку змінних витрат на одиницю продукції). Множенням цього коефіцієнта на обсяг незалежної змінної розраховують загальну суму змінних витрат, а відніманням змінних витрат від рівня залежної змінної – обсяг постійних витрат, який поширюють на всі точки даного ряду.

Метод регресійного аналізу (звичайно, метод найменших квадратів) дає можливість на підставі емпіричних даних визначити залежність суми витрат y від обсягу виробництва x за рівнянням y = a + bx.

Цей метод є найбільш точним, оскільки тут використовуються всі дані про загальні витрати і визначаються коефіцієнти а і b. Алгоритм визначення коефіцієнтів наведено в розділі 3 даного навчального посібника.

Але використовуючи ці методи розподілу витрат на постійні і змінні, треба завжди мати на увазі, що вони не гарантують абсолютно точного результату (застосування різних методів до однієї і тієї сукупності витрат, як правило, дає різні результати), тому використовувати їх необхідно з певною обережністю.