Тема 1. Теоретические основы дисциплины.

1. ПОНЯТИЕ СОЦИАЛЬНЫХ ТЕХНОЛОГИЙ.

2. ПОНЯТИЕ "СОЦИАЛЬНАЯ ИНЖЕНЕРИЯ"

3. ПОНЯТИЕ СОЦИАЛЬНОГО УПРАВЛЕНИЯ.

1. Понятие социальных технологий.

Соціальна технологія - це певний спосіб здійснення людської діяльності по досягненню суспільно значимих цілей. Сутність даного способу складається в раціональному розчленовуванні діяльності на процедури й операції з їхньою наступною координацією й синхронізацією. Це розчленовування виконується попередньо, свідомо й планомірно на основі й з використанням наукових знань, передового досвіду, а також з урахуванням специфіки тієї області, у якій здійснюється людська діяльність.

Соціальна технологія виступає у двох формах: як програма, що містить процедури й операції (зміст яких - способи й засоби діяльності), і як самодіяльність, побудована відповідно до цієї програми. Специфіка програми полягає в тому, що вона істотно визначає спрямованість і зміст технологізуемої діяльності.

ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНА — (грец. techne — мистецтво, майстерність, уміння) — сукупність прийомів і способів одержання, обробки чи переробки; опис виробничих процесів, інструкцій з виконання, технологічні правила, вимоги, карти, графіки; сукупність методів, прийомів та впливів, що застосовуються для досягнення мети соціального розвитку.

Усі відомі на сьогодні технології розділяють на дві групи: промислові та соціальні.До промислових належать технології переробки природної сировини (нафти, руди, де-ревини тощо) чи отриманих з неї напівфабрикатів (готових металів, прокату, окремихдеталей і вузлів виробів тощо).

Соціальною визначають технологію, у якій вихідний і кінцевий результат — людина,а основні параметри вимірювання — її якості та властивості.

Т. с.— це єдиний тип технологічного процесу, що значною мірою базуєтьсяна «суб’єкт-суб’єктних» відносинах. Без співпраці учасників соціального процесу, су-місних дій індивіда, сім’ї, групи, яким надається соціальна допомога чи підтримка, не-можливо покращити ті обставини, які послужили причиною застосування соціальнихтехнологій.

Т. с. класифікуються за такими ознаками: залежно від рівня суспільних відносин (макросистем; мезотехнології; мікротехнології); за ступенем практичного втілення в організаційний процес (інноваційні; конструкторські; традиційні); за місцем експе-риментальної перевірки й апробації (кабінетні; лабораторні; польові); за масштабністюсоціальних операцій (глобальні; регіональні; локальні); за діяльнісним аспектом розу-міння (соціальний контроль, соціальна профілактика, соціальна терапія, реабілітація,соціальна допомога, соціально-правовий захист, соціальне страхування, соціальне об-слуговування, соціальне опікунство, соціальне посередництво, соціальний супровід).

Т. с. складаються з наступних компонентів: структурного, функціонального, нор-мативного, операційного та інструментального. Структурний компонент технологіза-ції містить поняття керованих і некерованих соціальних ситуації та можливої післядії(результату й наслідку). Функціональний компонент дозволяє визнати такі механізмиздійснення соціальних завдань як заборона, настанова, дозвіл, обмеження, орієнтуван-ня, спрямування. Нормативний компонент технологізації соціальної роботи означаєвстановлення закономірностей, принципів і правил. Операційний компонент техноло-гізації означає виокремлення певних процедур й операцій і їх подальшу координаціюта синхронізацію. До основних процедур належать: інституціоналізація (встановленнянорм та еталонів поведінки, розробка й впровадження соціальних статусів, формуван-ня системи цінностей та ідеалів); профілактика (система дій, спрямованих на передба-чення та нівелювання аномальних станів соціальної системи); контроль (система дій, щозабезпечує нормальний стан соціальної системи); корекція (виправлення припущенихпомилок, відхилень). Інструментальний компонент технологізації передбачає устален-ня всіх наявних способів здійснення соціального регулювання, а саме: нормативного;

традиційно-ритуального; конвенціонального (неформальні зобов’язання, угоди); ком-паративного (соціальне порівняння); змагання; оціночного; статусного (вплив на статуслюдини); символічного; психотерапевтичного; соціоекологічного (вплив на життєве се-редовище); раціонального (переконання); сугестивного (навіювання); стимулюючого;

селекційного та ситуаційного (Є. Холостова).

Т. с. мають такі етапи реалізації: теоретичний, який передбачає обґрунтування метий об’єкта технологічного впливу, виокремлення складових компонентів (елементів);з’ясування соціальних зв’язків між ними; методичний, який пов’язаний з добираннямметодів, засобів впливу, обробкою інформації, її аналізом, вибором принципів транс-формації результатів аналізу у висновки та рекомендації; процедурний; який пов’язанийз практичною діяльністю по апробації обраної послідовності використання інструментарію.

ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ — це практична діяльність (соціального працівника), для якої характерна раціональна послідовність використання різних методів і засобів з метою досягнення якісних результатів.

Соціально-педагогічна технологія — це класичний різновид соціальної технології, що інтегрує в собі якості соціальної та педагогічної технологій. Соціально-педагогічна технологія — це способи взаємодії соціального педагога (соціального працівника) із клієнтом, що забезпечують його соціалізацію в наявних або спеціальностворюваних умовах.

Сутність соціально-педагогічної технології полягає в операціона-лізації процесу надання послуг і соціально-педагогічної допомоги, створенні алгоритму взаємодії соціального педагога з клієнтом.

Соціально-педагогічна технологія має такі характерні риси: універсальність (можливість застосування на різних за специфікою об’єктах, для вирішення подібних або часто виникаючих завдань); конструктивність (націленість на вирішення конкретних проблем перевіреними та обґрунтованими способами); результативність (орієнтація на кінцевий результат, що перевіряється); оперативність (можливість реалізувати технологію в оптимальний термін); відносна простота (наявність проміжних етапів й операцій, доступність для фахівця певної кваліфікації); надійність (наявність деякого запасу міцності, механізму, що дублюється); гнучкість (здатність до адаптації в умовах, що змінюються).

Соціально-педагогічна технологія як сукупність визначених прийомів і методів впливу має власну структуру, до складу якої входять певні елементи: визначення мети, вибір відповідного рішення,організація соціальної дії, аналіз результатів.

Соціальні технології і можливі соціальні світи.

В основі соціальних технологій лежить систематика специфічних методів, але у центрі тяж есті – фундаментальна соціально-філософська методологія. І головне поняття сходить до І.Канта. саме він у своїй «Критиці чистого розуму» ввів те поняття, яке ще не оцінене потрібним чином соціальними науками: поняття безлічі можливих світів. Це поняття увійшло тільки лише у логічні концепції семантики можливих світів, але евристичні можливості його настільки глибокі, що не вичерпуються тільки таким застосуванням.

По Канту, можливий світ – це світ, який може бути або міг не бути. По відношенню до світу існуючого, актуального, він така ж реальність, але реальність нереалізована. Однак хто може довести, що реальність не буде реалізована, якщо складуться відповідні умови. Соціальне існує як багатовекторне відношення. Поруч з тим, що актуалізується один вектор, інші є потенційними можливостями.

Задача соціальних технологій – скласти соціальні моделі всіх альтернативних версій, обрати точки-ідентифікатори, за якими можна відслідковувати, по якому шляху рухається вказаний процес, дати характеристики діагностики цього процесу, виробити засоби оцінки отримуваних результаті, осмислити етапність точок сочленения, розходження, ветвления. Показати, нарешті, якими операціональними способами можлива специфічна соціальна «акупунктура». Для аналізу динаміки соціальних процесів повинен бути вироблений спеціальний концептуальний апарат – апарат реконструкції операціонального втручання, соціальної переваги, соціального вибору, соціального рішення, соціального моделювання, соціального проектування, соціального сценарію.

Поняття «соціальні технології» має по меншій мірі два значення. По-перше, соціальні технології – це перш за все процес цілеспрямованого впливу на соціальний об’єкт, зумовлений необхідністю та потребою отримання заданого результату. Виходячи з такого визначення, соціальні технології можна охарактеризувати як певну соціальну прагматику, що вибудовується в один ряд мету, засоби та результат. Правда, координація та субординація цілі, засобів та результатів не проста і передбачає варіативність, врахування безлічі факторів, моделювання та проектування, систему критеріїв та оцінок, соціальні версії та сценарії, ідентифікатори, методи діагностики.

З іншого боку, соціальні технології – це специфічна теорія, що досліджує процеси цілеспрямованого спливу на соціальні об’єкти, що розробляє та обґрунтовує ефективні способи та прийоми такого впливу. При цьому не має значення, що розуміється під соціальним об’єктом. Це може бути соціальне відношення, соціальна взаємодія, соціальна група, соціальний інститут, соціальна організація. Характер впливу, його технологічність визначаються тою системою операцій цілеспрямованого впливу, яка засновується на соціальному та соціологічному знанні об’єкта. Другий рівень технологічного впливу визначається тим, що даний соціальний об’єкт знаходиться у нерозривному зв’язку з іншими соціальними об’єктами, більш того, він є частиною соціальної систем, органічно інтегрованим у соціальне ціле. Будь-яка зміна цього соціального об’єкта неминучо потягне за собою ланцюжок змін інших об’єктів.

Поняття технологізації процесу. При аналізі соціальних процесів виявляються його носії, суб’єкти, а у зв’язку з цим його суб’єктивні та об’єктивні передумови. Встановленню підлягають і організаційні форми соціальних процесів. Будь-яка соціальна технологія, що має на меті проектування та впровадження, орієнтована на технологізацію відповідного процесу. При цьому смисл технологізації полягає, як правило, у наступному: 1) формування процесу; 2) надання йому цільової спрямованості; 3) оптимізація соціального процесу; 4 ) забезпечення стійкості соціального процесу; 5) створення механізму саморегуляції; 6) забезпечення сприятливих супутніх умов.

Отже, соціальна технологія – це перш за все розробка методів та методик результативного та раціонального цілеспрямованого соціального впливу. Однак цей вплив не зводиться до сукупності, механічному набору операцій. У технологічній послідовності ці операції скоординовані та субординовані, упорядковані та регламентовані. Системі методів впливу повинні бути властиві внутрішня узгодженість, упорядкованість та послідовність.

Відмінністю соціальних технологій від методик впливу є те, що вони варіативні, тобто передбачають високу ступінь динамічності, узагальненості, адекватності соціальних технологій мінливим умовам, новим, у тому числі, нестандартним, ситуаціям. Соціальні технології будуються на основі принципу саморегуляції, само налаштовування та самокорекції. Використання соціальних технологій передбачає своєрідну інтерпретацію принципу додатковості, полагаючи під чим те, що різні соціальні технології не виключають друг друга, а навпаки, доповнюють.

Міждисциплінарність при розробці соціальних технологій. Соціальні технології як засіб соціального перетворення та соціального пізнання формується на основі міждисциплінарних методів. У цьому немає особливої специфіки соціальної технології. Як показує історія науки та практики міждисциплінарність – досить розповсюджених принцип. Що інтегрує в єдину систему зусилля багатьох для рішення комплексних проблем. Саме такий спосіб вирішення проблеми забезпечує повноту її вирішення, всебічність та цілісне бачення об’єкта дослідження. Переваги міждисциплінарної соціальної технології полягають у наступному. Перш за все, вони дають цілісне уявлення про предмет дослідження та відповідно формують цілісне уявлення про способи цілеспрямованого впливу на нього.

Це дозволяє не тільки виявити всебічні характеристики, глибинні властивості, але і врахувати багатобічний характер соціальної динаміки, яка є наслідком цілеспрямованого впливу на соціальний об’кт. Необхідність врахування всіх можливих наслідків зміну об’єкта після цілеспрямованого впливу на нього є одною з задач соціальних технологій. Міждисциплінарність дозволяє сподіватися на більш обґрунтовану ефективність як наслідок цілеспрямованої зміни. Нарешті, на основі міждисциплінарного підходу можливо здійснення кількісного, статистичного аналізу з застосуванням спеціальних, у тому числі математичних, засобів.

При базуванні соціальних технологій на основі міждисциплінарної методології слід враховувати, що є декілька рівнів міждисциплінарності.

1. Це перш за все системний підхід з позиції загальної теорії систем.

2. Другий рівень – це рівень організаційний, що використовує загальні принципи теорії та практики організації.

3. Третій рівень – комплексний підхід.

4. Четвертий рівень – це логіко-математичний підхід.

Значну роль у формуванні загальнометодологічного фундаменту соціальних технологій грають філософія, соціологія, правознавство, математики та інші дисципліни. До числа таких загальнонаукових понять слід віднести поняття системи, структури, організації, доказу, обґрунтування, ефективності, соціального факту, засобу, функції та деякі інші.

Соціальний об’єкт є динамічним процесом та характеризується перш за все тим, що його реалізація є продуктом діяльності соціального суб’єкта. Це робить необхідним при розробці методології соціальних технологій використовувати методи, принципово сумісні з цією обставиною.

2. ПОНЯТИЕ "СОЦИАЛЬНОЙ ИНЖЕНЕРИИ".

Социальная инженерия понимается как совокупность подходов прикладных социальных наук, ориентированных на целенаправленное изменение организационных структур и институтов.

Социальная инженерия - это управленческая деятельность, направленная на изменение социальных систем и социальных институтов в соответствии с заданной целью с использованием наукоемких технологий и инженерного подхода. В отечественной науке и практике управления впервые этот термин употребил в начале ХХ века директор Центрально института труда А. Гастев. В его понимании социальный инженер - это руководитель трудового коллектива, от деятельности которого зависит успешность функционирования всей социально-инженерной машины. Идея социальной инженерии заключалась в тесном сочетании людских комплексов с организацией комплексов машин. Эти комплексы машино-людей основываются на единстве биологии и инженерных наук.

- проблемы социальной инженерии управлением людьми и коллективами, независимо от сферы деятельности.

Он сформулировал ряд общих принципов управления - это установление цели и задач организации и управленческой деятельности; выработка плана, методов работы и методов управления; постановка учета и контроля.

- главное внимание в управленческой деятельности должно было уделяться плановому ведению производственной и трудовой деятельности.

- требования к квалилфикаии и личным качества руководителя

В отечественной социальной инженерии были сформулированы следующие принципы: принцип прямого участия в решении социальных задач, так как решаются актуальные насущные задачи; принцип непрерывного социоинженерного обеспечения и социального проектирования; принцип технологизации, то есть обеспечение оптимальных способов воздействия.

В западной социологии социоинженерная деятельность была подробно рассмотрена К. Поппером в работах «Нищета историцизма» (1945) и «Открытое общество» (1945). Социальную инженерию он рассматривал как совокупность подходов прикладной социологии, направленных на рациональное изменение социальных систем на основе фундаментальных знаний об обществе и предсказании возможных результатов преобразований.

«Социальная инженерия» рассматривается как отрасль знания, исследующая проблемы возникновения, функционирования и распространения определенных способов, методов, процедур, направленных на преобразование социальных объектов.

Социальное прогнозирование и социальное моделирование очень тесно связано с таким понятием как «социоинженерная деятельность», которая включает в себя прогностические аспекты и особенности моделирования социального пространства. В свою очередь социоинженерная деятельность характеризуется следующими ключевыми особенностями:

- целеполаганием;

- направленностью на изменение социальных объектов;

- системным анализом социальной ситуации и оценкой последствий осуществления социальных преобразований;

- проектированием системы практических мероприятий и их непосредственным качественным внедрением.

Очевидно, что возникновение дефиниции «социоинженерная деятельность» своими историческими корнями уходит в понятие «инженерная деятельность». Следует отметить, что длительное время инженерная деятельность отождествлялась, как правило, технологическими и техническими процессами в сфере производства материальных благ. В тоже время существует более масштабный подход к оценке понятия «инженер». Данный подход исходит из того, что субъект, осуществляющий инженерную деятельность, это человек, деятельность которого в целом направлена на преобразование социальной действительности в любых ее областях (производство, культура, управление и т.д. и т.п.).

В настоящее время понятие «инженерия», «техника», «технология» больше не употребляются преимущественно в рамках производственной сферы и вводятся в категориальный аппарат и других наук, в том числе и социологии.

Следует также отметить, что еще 25 лет назад социолог Горохов В.Г. предложил выделять 3 вида инженерного труда в зависимости от предмета деятельности:

- классическая инженерная деятельность. Она направлена на производство и конструирование, а также ориентацию и проектирование изготовления технических устройств;

- системотехника. Данная разновидность инженерной деятельности занимается проблемами интеграции технической сферы и собственно человеческой среды;

- социотехническое проектирование или социальная инженерия. Данное направление призвано заниматься проектированием и управлением человеческой деятельности.

Если же обратиться к историческим истокам, то, как ни странно, этимологически слово «техника» носило значительно больший смысловой содержательный контекст нежели сейчас. В Древней Греции techne означало искусство, мастерство. Таким образом, не ограничивая его значение только сферой производства материальных предметов.

Со времен Аристотеля понятие «техне» употреблялось в следующих значениях:

- система машин и устройств;

- специфический способ использования природных сил в пользу человеку.

В современном понимании техника воспринимается как искусственные механизмы, как «совокупность средств человеческой деятельности, создаваемых для осуществления процессов производства и обслуживания непроизводственных потребностей общества».

Очевидно, что социоинженерная деятельность предполагает осуществление определенного рода социальных технологий. Известный ученый и общественный деятель Дж.Гэлбрейт понимал под технологией систематизированное применение научного или, иначе организованного знания для решения практических задач».

Кратко резюмируя вышесказанное следует отметить, что социальные технологии существовали всегда с момента появления системы социальных отношений. Их с разной степенью эффективности и социальной полезности осуществляли различного рода правители и их советники, и уж конечно шаманы, жрецы, священнослужители различных конфессий, военноначальники, т.е. все руководители различных социальных организаций. Т.е. социальные технологи применялись и продолжают применятся везде где можно говорить об осуществлении управленческой деятельности. Также можно говорить и об осуществлении социальных технологий (пусть и в ограниченном виде) в малых группах (семья, студенческая группа, бригада, отдел …). Ведь очевидно, что в данных малых группах человек (или несколько людей) формируют свои цели, разрабатывают стратегии поведения и стремятся повлиять на развитие тех или иных ситуаций для получения выгодного для них результат.

Таким образом, социальные технологии, а, следовательно и социальная инженерия пронизывает все общество, выступая фактически условием его существования и эволюции.

Социологи в свою очередь, с одной стороны, стремятся вычленить и исследовать закономерности процессов, которые можно определить как социоинженерную деятельность, а с другой стороны разрабатывать собственно процедуры, направленные на изменение и совершенствование социальной реальности (социальные модели).

Современный социоинженерный подход позволяет изменить социальную действительность на основе методов планирования, программирования, предвидения и прогнозирования. Социоинженерная деятельность включает в себя следующие процедуры:

- оценка состояния объекта социоинженерной деятельности;

- прогнозирование наиболее вероятных вариантов развития внутренней и внешней среды объекта прогноза;

- моделирование будущего состояния объекта исследования с использованием математических, кибернетических, прогностических и других методов;

- разработка социального проекта нового состояния исследуемого объекта;

- социальное планирование в соответствии с социальным проектом;

- осуществление проекта с помощью инновационных социальных технологий.

Современная отечественная социальная инженерия развивается по следующим блокам (направлениям):

- социетальный блок - строительство социальных институтов: государственное строительство, создание модернизированной системы образования, здравоохранения и т.п.;

- региональный блок - формирование региональных сообществ;

- муниципальный блок - формирование местных сообществ;

- организационный блок - строительство организаций;

- блок групповой инженерии - формирование целевых групп и команд.

Одним из вариантов практического применения синергетического подхода к управлению является теория самообучающейся организации, способной создавать, приобретать и обменивать знания и изменять свое поведение в соответствии с новыми знаниями и интуицией. Источниками обучения являются сотрудники организации, внешние консультанты, бизнес-тренеры, собственный бизнес, внешняя среда и уроки, извлеченные из собственного практического опыта. Самообучающаяся организация в современных условиях является наиболее конкурентоспособной, синергетика является универсальной методологией современного информационного общества, его структур и социоинженерного подхода к управлению обществом. Данный подход предъявляет высокие требования к управленцам, так как они должны обладать современными социально-технологическими знаниями.

Многие исследователи приходят к выводу, что социально-инженерный подход к управлению производит третий фактор, в котором разрешаются противоречия отношений объекта и субъекта управления. Объект социальной инженерии перестает быть лишь средством реализации социальных программ, разработанных экспертами, и сам становится субъектом. Формируется тринитарный подход управление - соуправление - самоуправление. Социально-инженерный подход превращает управление в интерактивный процесс, а задачей социальных инженеров становится создание условий для раскрытия внутреннего потенциала социальной системы.

Выделение социальной инженерии в качестве особого направления практической деятельности весьма условно. Смысл этого выделения в том, чтобы подчеркнуть отличия практических функций, выполняемых различными специалистами в сфере управления, от деятельности специалистов в сфере фундаментальной науки, выполняющих креативно-познавательную, когнитивную функцию. В то же время все подходы в рамках социальной инженерии опираются на различные теоретические модели социальных систем (в первую очередь, организаций), используют различный инструментарий и решают разные практические задачи. Поэтому нельзя сказать, что социальная инженерия представляет собой монолитное направление деятельности. Специалистов в области связей с общественностью интересует, в первую очередь, управление контактами и коммуникацией. Социальная инженерия ориентирована на внесение изменений в состояние социальных систем, поэтому особое внимание уделяется тем моделям, которые описывают механизм и логику организационных изменений.

Теоретическими принципами социальной инженерии выступают предметный и проблемный подходы.

Первый рассматривает социальную действительность как объективную, детерминируемую реальность, функционирующую по своим законам и логике. Это и позволяет социальным инженерам и управленцам-практикам обращаться к естественно-научным схемам, теоретическим концепциям и эмпирическим закономерностям как источнику прогнозирования поведения объекта, его характеристик. Такой взгляд подчеркивает предсказуемость социальных изменений, последствий любого предпринимаемого действия. Преобразование объекта описывается схемой: «знание природы объекта есть основа преобразовательской деятельности». К сожалению, в этом случае спонтанная активность, свобода выбора и реализации целей и разработка проектов изменений практически выпадают из поля зрения. В любом случае, тем не менее, предварительная наработка знаний о природе объекта является необходимым условием преобразования.

Проблемный подход, сформировавшийся относительно недавно – в конце 60-х – начале 70-х г.г. ХХ в., рассматривает социальные организации как гибкие системы взаимодействия, постоянно и сознательно переконструируемые ее членами. Важнейшей чертой социального объекта является его активность, свобода, его способность делать «выбор», ставить «цели», разрабатывать «проекты самоизменений» и обеспечивать их реализацию. В основе целеполагания лежит процесс выявления и разрешения проблем, возникающих у активного социального субъекта в ходе его деятельности. Здесь отрицается сама возможность познания сущности объекта как слишком сложной и отвергается представление о том, что прошлое состояние объекта детерминирует его будущее. Сама управленческая деятельность рассматривается как междисциплинарная и комплексная. В центре внимания этого подхода оказывается проблема целеполагания и реализация цели, а последствия этой реализации не рассматриваются.

Оба рассмотренных подхода отражают одну из 2-х сторон социальной реальности:

1) сферу свободы, выбора, целеполагания, проявляющуюся в акте социального действия;

2) сферу детерминизма, закономерностей и предсказуемости поведения и деятельности.

Так, проблемный подход сосредотачивает внимание на возможности человека или организации вести себя как активный субъект – делать выбор, вносить изменения в области своей жизнедеятельности. Предметный подход подчеркивает, что носители социальной реальности (человек, общность, организация) выступают не только субъектами, но и объектами изменений. Социальная реальность в этом случае может быть описана в терминах социального порядка, взаимозависимости, устойчивости.

Объектом социальной инженерии выступает социально-управленческая практика, иначе говоря, это инструмент управленческого воздействия на различные институты, организации и учреждения с целью их создания, преобразования и изменения. Теоретическую же основу социальной инженерии составляют системная теория Н.Лумана, теория коммуникативного действия Ю.Хабермаса, теория социального пространства (поля) П.Бурдье и др.

Организация, рассматриваемая как социальная система, является комплексом взаимосвязанных повторяющихся, типических действий людей (моделей поведения), их групп, объединенных общими ценностями и нормами. Элементами такой системы являются не конкретные индивиды или даже группы людей, а формы действий и отношений, выступающие в виде социальных позиций и ролей. Человек не входит полностью ни в одну из существующих социальных систем. Он является носителем множества социальных позиций и соответствующих им ролей, определяющих в целом их статус в обществе. Таким образом, организация представляет собой сеть межличностных коммуникаций, связывающих ее членов и определяющих социально-психологический климат в коллективе. В тоже время наряду с «жесткими», иерархическими и нормативно регулируемыми связями, доминирующими в системной сфере организации, в сфере неформальных отношений преобладают «мягкие», горизонтальные связи людей, основанные на взаимопонимании и согласии между ними. Следовательно, критериями жизненности организации являются взаимопонимание и взаимная выгода.

Связи с общественностью, представляя собой систему методов (техник), способов и приемов, применяемых в определенной последовательности для воздействия на общественное мнение, выступают одним из наиболее ярких [5] примеров успешной реализации теории и практики социальной инженерии. Ведь общественные связи стремятся конструировать ту реальность, в которой действует фирма. При этом сама организация, ощущая воздействие внешней среды, проходит череду преобразований и изменений. Для специалистов в области социальных коммуникаций овладение основными методами и инструментарием социальной инженерии является главным условием их успешной профессиональной деятельности.

СОЦИАЛЬНАЯ ИНЖЕНЕРИЯ НА СЛУЖБЕ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА

Это, во-первых, принцип единства социальных, культурных и личностных изменений, не тождественных друг другу.

При построении институтов гражданского общества, например, систем частного бизнеса или образования, необходимо учитывать весь комплекс изменений. Их следует подчинить также логике социоинженерной деятельности, ее этапам (стадиям) и функциям.

Социальная инженерия в силу своей специфики сосредотачивает внимание на типических, повторяющихся и рутинных процедурах и операциях, которые в большей степени, чем другие процессы, поддаются технологизации.

Анализ аномийных процессов и противоречий, связанных с ходом реформ в нашей стране, показывает, что основной упор в действиях субъектов управления делается на проведение социальных изменений и нововведений. Культурные изменения (например, совершенствование законодательства) не поспевают за развитием событий в социальной сфере – созданием новых организационных форм, систем управления и т.д. Еще в большей мере отстают от социальных инноваций личностные изменения, что влечет за собой усиление напряженности и конфликтности в обществе. Отсюда следует, что принцип единства социальных, культурных и личностных изменений необходимо дополнить другим принципом.

2. Вторым принципом, устанавливающим приоритетное развитие тех или иных подсистем гражданских институтов, равно как и самих институтов гражданского общества, является принципопережающего развития культуры (культурной подсистемы) по отношению к социальной организации. Он гласит: новые социальных системы и институты могут создаваться лишь при условии созревания культурных предпосылок и путем отбора наиболее жизнеспособных культурных образцов. При этом исключается прямое копирование и перенесение на национальную почву образцов иной культуры без их предварительной адаптации и ассимиляции в рамках уже существующих институтов. Новые социальные формы есть результат не только целенаправленной деятельности людей, но и длительной культурной эволюции.

Путь к рынку и другим достижениям мировой цивилизации лежит, как известно, через “выращивание” гражданской, в том числе предпринимательской культуры. Поэтому созданию рыночной экономики и либеральной демократии в нашей стране должны предшествовать определенные культурные изменения, вытекающие из объективных потребностей общественной системы в целом.

3. Следующим принципом социальной инженерии, устанавливающим адекватное соотношение между различными типами институциональных изменений является пропорциональное и сбалансированное развитие личностной и социальной сфер гражданского общества и его институтов.

Он предполагает в качестве одного из условий успешной социоинженерной деятельности учет менталитета или, говоря словами Э.Фромма, социального характера людей, вовлекаемых в преобразовательные процессы и, как известно, изменяющихся гораздо медленнее, чем сами социальные институты и их материальное окружение. Игнорирование этого принципа в практике социальных преобразований служит, как правило, одной их главных причин "торможения" и "сопротивления" переменам и нововведениям.

Итак, схема последовательности институциональных изменений: “социальные изменения – культурные изменения – личностные изменения”, сложившаяся во многом стихийно в ходе реформ должна, с нашей точки зрения, уступить место другой схеме: “культура - личность - социальная организация”.

Целенаправленные изменения институциональной сферы гражданского общества должны иметь постепенный, локальный и субсидированный характер. Данное положение вытекает из следующих принципов социальной инженерии.

4. Принцип постепенности (поэтапности) и локального характера изменений, сформулированный впервые К.Поппером, противостоит утопическому подходу в социальной инженерии. Он отрицает возможность широкомасштабных и радикальных изменений социальных систем как на макро-, так и на микроуровне. Подобные действия могут привести в случае их реализации к деструктивным последствиям, преодолеть которые будет крайне трудно.

5. Согласно принципу субсидиарности решение проблем управления, в том числе проблем, связанных с построением новых институтов и организаций, принимается на максимально низком уровне. В этом ключ к успеху рыночных и демократических реформ.

Таковы основные принципы и требования социоинженерного подхода к изучению процессов формирования институтов гражданского общества.

С точки зрения принципов социальной инженерии изменяется содержание существующей модели институциональных систем гражданского общества (экономической, политической, правовой и т.д.) Она должна быть скорректирована в направлении большей социальной ориентации экономики, легитимности решений, принимаемых на различных уровнях государственного управления, расширения государственной социальной помощи населению, сохранения лучших традиций российской культуры.