Література

1. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – 3-тє вид., стереотип. – 256 с.

2. Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI-XVIII ст. – К., 1983.

3. Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні в ХVI-XVIII ст. – Львів, 1971.

4. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVШ ст. – К., 1996.

5. Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – К.,1983.

6. Історія української літератури // Під ред. І.Крип’якевича. — Л., 1992.

7. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. – К., 1996.

8. Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.

9. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.

10. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. – Ч. 1,2. – К., 1995.

Лекція 3. Українська культура другої половини хvіі – хvііі ст.

1. Розвиток освіти і друкарської справи кінця ХVІІ-ХVІІІ ст.

2. Література, музика і театральне мистецтво України

3. Архітектура та живопис козацького бароко

1. Розвиток освіти і друкарської справи кінця хvіі-хvііі ст.

Початки козаччини припадають на XV ст. Воно протягом трьох століть, по суті, визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Висока і розвинута культура Січі справила величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу. Історичні особливості життя Січі визначили й особливості її культури. Втікачі від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань прибували туди звідусіль – не тільки з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, та й інших країн. І кожен вносив щось своє, певні риси мистецтва, особливості культури свого народу. Все це переплавлялося, немов у горнилі, і в результаті склалася самобутня, оригінальна, яскрава, різнобарвна культура, яка впливала на розвиток культури всієї України.

Кінець ХVІІ-ХVІІІ ст. в історії української культури, зокрема освіти, можна вважати якісно новим етапом. Почала визначатися ступневість освіти – початкова, середня, вища. Центром культурно-освітнього життя залишався Києво-Могилянський колегіум, який у 1694 р. одержав статус академії. За царським указом академії надавалися права самоуправління і дозволялося читати курс богослов’я. Мовами навчання в академії були грецька, латинська і польська. Українська мова була у неофіційному вжитку і взагалі вважалася ознакою поганого смаку. Але попри всі перепони, зокрема й відомий указ Петра І (1720 р.), який забороняв видавництво книг українською мовою, вчені Києво-Могилянської академії продовжували вдосконалювати мову.

Досить популярними були курси поетики і риторики. Поетика розглядалася як мистецтво віршування. Царицею мистецтв вважалася риторика. Студенти, які досягали успіхів в ораторському мистецтві, були бажаними гостями на різних урочистостях. Серед учених Києво-Могилянської академії XVII – першої половини ХVІІІ ст. провідні позиції у розвитку філософської думки посідали І.Кононович-Горбацький, І.Гізель, С.Яворський, В.Ясинський, Ф.Прокопович, І.Кониський та ін. В академічних курсах цих представників часто заперечувалися церковні догми як критерій істини. Лекції вміщували в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини, хімії. Випускниками академії були відомі історики ХVII-XVIII ст. П. І. Симоновський, В. Г. Рубан, М. М. Бантиш-Каменський, М. Ф. Берлінський, математик І. Я. Фальковський, медики Н. М. Амбодік, М. М. Тереховський, І. А. Полетика, Д. С. Самойлович, відомі художники Г. Левицький, Д. Галяховський, Л. Тарасевич, І. Мігура, М. Карнавський.

Важлива роль у вихованні учнів належала студентській конгрегації (від лат. – збираю, об’єдную). Вона існувала ще у Київській братській школі під назвою «дитячого братства». Конгрегацій було дві – для старших і для молодших учнів. Вступ у конгрегацію був добровільним і урочистим. Під час вступу давалася клятва бути вірним традиціям академії, збагачувати її славу, ніколи на забувати свою alma mater і підтримувати її матеріально. Конгрегація мала свою печатку і, у разі потреби, могла виступати в суді як самостійна організація.

У подальші роки академія не змогла продовжувати свою прогресивну наукову діяльність. В умовах наступу феодально-церковної реакції та репресивних дій царизму проти національних культур в академії була введена жорстока цензура лекцій викладачів, оригінальні авторські курси заборонені і прийнятий єдиний підручник філософії Баумейстера. Все це робилося з метою обмеження творчої думки київських учених.

У 1727 р. бєлгородський єпископ Спіфаній Тихорський, якому в церковних справах підлягала Слобідська Україна, засновує Харківську колегію, яку нерідко називали академією. До відкриття Харківського університету (1805) це був головний освітній центр Слобожанщини. Викладачем тут був Григорій Савич Сковорода (1722-1794), який висловив свої погляди на виховання в трактаті «Благодарний Еродій» (1787). Сковорода пише свої твори у вигляді діалогів, в яких проповідує глибокий антропологізм як основу філософської концепції. Згідно з його поглядом, людина – це мікрокосмос, малий світ, в якому наче в дзеркалі відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати Всесвіт, треба йти від самопізнання, і тому Сковорода ставив на чолі свого вчення девіз Сократа: «Пізнай самого себе». Ідеями внутрішнього щастя, самовдоволення пройняті як філософські праці Сковороди («Діалог, или разглагол о древнем мирь»; «Наркісс. Разговор о том: узнай себе»; «Разговор пяти путинков о истинном щастии в жизни» тощо), так і літературні твори («Байки Харківські», «Вбогий жайворонок», або «Сад божественних пісень»). «Світ ловив мене, та не впіймав» - такі слова заповідав Сковорода вибити на своєму надмогильнику.

У 90-х роках XVIII ст. у Слобідській Україні діяв просвітницький гурток, який відіграв важливу просвітницьку роль не тільки у цьому регіоні, а і загалом у становленні національної культури. Називали цей гурток «Попівська академія». Організатором його був сумський поміщик О. О. Паліцин, членами гуртка – відомі громадські діячі, художники, літератори, архітектори – В. Н. Каразін, М. І. Ушинський, О. І. Кордашевський, В. Ярославський. Бував в академії і Г.С.Сковорода. Метою діяльності гуртка було вивчення здобутків західноєвропейської культури і просвітницька діяльність.

У 1738 р. в Переяславі єпископ Арсен Берл відкриває семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини. Тут Г. Сковорода розпочав свою педагогічну діяльність. У Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, в 1786 р. переведено до Катеринослава. Вона обслуговувала землі колишнього Запоріжжя. З неї вийшов І. Котляревський. Ці школи були організовані на зразок Київської академії.

Головним джерелом для утримання цих шкіл були монастирські маєтки. Тому політика відібрання земельних маєтків в українських монастирів, проведена Катериною II в 1786 p., була сильним ударом для українських шкіл. Згодом ці школи втратили своє попереднє значення. Додержуючись своєї історичної традиції, українське населення Лівобережжя з власної ініціативи й на власні кошти заснувало і утримувало школи для навчання дітей. У тих місцевостях, де населення жило по хуторах, дітей вчили «мандрівні дяки». Майже в кожному селі був утримуваний на кошти громади шпиталь, де жили старі, вбогі та немічні люди й сироти, яких учили в школі. Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 pp. на території 7 полків старої України — Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького і Миргородського — було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі.

Високому рівню освіти в Східній Україні, і насамперед в Гетьманщині другої половини XVII ст., не відповідали освіта і шкільництво в західноукраїнських землях. Саме в цей період, через несприятливі обставини, припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призвело до занепаду шкільництва. Продовжували існувати єзуїтські колегії, де в основному вчили польської та латинської мов і вся ідеологія була просякнута войовничим католицизмом. Саме таке завдання мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії Львівський університет (1784).

У ті часи культурно-освітніми установами були друкарні, що разом із школою стояли на варті національного руху. Школа й друкарня доповнювали одна одну. Очолювали друкарні високоосвічені люди. Найвідомішою в Україні в середині XVII ст. була Львівська братська друкарня, яка мала привілеї на виняткове право друкувати книжки. В 1639-1667 pp. працювала друкарня Михайла Сльозки, технічне оформлення якої було кращим, ніж братської друкарні. Заснована у 1687-1688 pp. друкарня Шумлянського після виходу двох-трьох книжок припинила своє існування. Ці друкарні не витримали конкуренції з Львівською братською друкарнею. Найдовше працювала друкарня в Уневі (1660-1770) біля Перемишля.

На Лівобережжі друкарство було запроваджено архієпископом Лазарем Барановичем із заснуванням ним близько 1675 р. у Новгороді-Сіверську друкарні, яку в 1679 р. було переведено до Чернігова. Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування Київської митрополії московській патріархії (1686) зазнала переслідувань. Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобались «елінскія і франкскія мудрованія» («грецькі і французькі мудрощі»). В зв’язку з цим на соборі 1690 р. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено усі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона).

Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І 5 жовтня 1720 р. А для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепадають, втрачаючи свій український характер.