Кафедра історії України

Дистанційний курс «Історія української культури»

I. Передмова

Мета курсу: сформувати у студентів цілісний і системний погляд на етапи становлення мистецького процесу на території України від стародавніх часів до сучасності (в галузі образотворчого мистецтва, архітектури, живопису, скульптури, музики, театру, кіно), а також закріпити розуміння його закономірностей, специфіку співвідношення з загальноєвропейським культурним процесом.

Завдання курсу: формування загального уявлення про мистецький процес на українських землях, аналіз ролі культури у розвитку українського суспільства, вивчення духовних і матеріальних досягнень українців протягом процесу формування української державності, визначення відмінностей і загальних рис культурних традицій різних регіонів України у світовому контексті, виявлення засобів передачі культурних знань.

У результаті вивчення дисципліни студент повинен знати: 1) ключові поняття і дати спецкурсу; 2) основні досягнення у вітчизняній архітектурі, живописі, музиці, скульптурі, графіці, кіномистецтві, театрі; 3) основні періоди історії української культури та їх співвідношення з західноєвропейською культурою.

За підсумками вивчення студент повинен вміти:

- використовувати на практиці теоретичні знання, отримані з культурології;

- враховувати культурні звичаї України в сприйнятті інших культур;

- провадити самостійний аналіз культурної ситуації України;

- орієнтуватися у традиційному для українців побуті, одежі, їжі.

Автор курсу:

Сичова Анастасія Олександрівна, к.політ.н., старший викладач кафедри історії України

Контактні дані: sychevaanastasiya13@mail.ru

Як готуватися до екзамену:

Уважно ознайомитися з теоретичним матеріалом, письмово підготувати питання до КМР (5-7 стор. кожне, обов’язкова наявність наглядних матеріалів) та питання до екзамену. При оцінюванні відповідей викладач зважатиме на кількість опрацьованих джерел та ідентичність отриманих робіт.

Лекція 1. Культура Київської Русі

1. Літописання та освіта Давньої Русі як історико-культурна спадщина епохи

2. Література Давньої Русі

3. Архітектура та живопис Давньої Русі

4. Культура Галицько-Волинського князівства

1. Літописання та освіта Давньої Русі як історико-культурна спадщина епохи

У IX ст. на українських землях завершувався процес творення ранньофеодальної держави. Русь формувала не тільки нові політичні, економічні й соціальні чинники, але й культурні інгредієнти, які відповідали сутності великої і могутньої держави. Найважливішим серед них стало прийняття християнства в Русі. Християнство прийшло на наші землі з Візантії, яка на рубежі І та II тисячоліття була однією з найбільш впливових і висококультурних держав Європи. Тому не дивно, що представники візантійської культури принесли в Україну не тільки нову церковну організацію, але й нову абетку, грецьку літературу, зразки візантійського шкільництва. Тож, говорячи про культуру княжої доби, ми часто називаємо її візантійсько-руською культурою.

Звичайно, дохристиянські культи, що складалися тисячоліттями, продовжували функціонувати у побуті українців ще тривалий час. Це особливо помітно протягом кінця X - XI ст., а також у XII - XIII ст., у період так званого двовір’я. До характерних пам’яток останнього належать так звані “змійовики” – двосторонні медальйони, знайдені у Києві, Галичі, Луцьку, Родені та багатьох інших місцевостях. За спостереженнями вчених, змійовики були у вжитку переважно князів, бояр та дружини (рис. 5.1).

В иникнення писемності на Русі тісно пов’язане з питанням окультурення її шляхом християнізації, появи азбуки “руського письма”. Так, перші книги, написані старослов’янською мовою з’явилися на Русі-Україні в X ст. Це була мова писань, якою великі місіонери – солунські брати Кирило і Мефодій – переклали з грецької основні богослужебні книги. У той же час слід пам’ятати, що ще до розповсюдження кирилиці праукраїнці вміли користуватися місцевим письмом. Про те, що руські люди знали писемність, свідчать договори, що їх укладали русичі та Візантія у 911-912 pp. та у 944-945 pp. Вони укладалися двома мовами – руською та грецькою. Отже, ще до запровадження християнства на території України-Русі існувала місцева писемність. Після запровадження візантійського православ’я на Русі утверджується кирилична система письма, яка складалася із 43 літер. Слід відзначити, що церковнослов’янська мова, як її називали, була передусім мовою церкви. Вона збагатила лексику русичів словами абстрактних, філософських і богословських понять та різноманітною образністю. Проте вона ніколи не була розмовною мовою.

З часу запровадження християнства на Україні-Русі піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Великого (980-1015 pp.) у Києві вже існувала школа, в якій вчилися діти найближчого оточення князя. Необхідність у школі диктувалася потребами часу – молодій державі потрібні були культурні, освічені політичні та громадські діячі. Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Мудрим (1019-1054 pp.) у Новгороді, де він зібрав понад 300 дітей старост і попів. У 1086 р. на Русі була заснована перша школа для дівчат. Її фундаторкою стала дочка Всеволода Ярославовича Янка. Школа була відкрита при Андріївському монастирі, де дівчат навчали грамоти, а також різноманітних ремесел.

Крім державних та церковних шкіл, існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому тоді місті Курську, де він навчався один у вчителя і досить швидко осягнув усі науки. Таким чином, у Київській державі утворюються три типи шкіл:

- навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу;

- приватна школа домашнього навчання;

- навчальний заклад, у якому готували священиків – школа «книжного вчення».

У давньоруських школах обов’язковим було навчання основам письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила з-за кордону, була написана здебільшого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів, розглядаючи їх як одне з «семи вільних мистецтв». Значну роль у справі просвітництва відігравала Києво-Печерська лавра. Заснований монастир був у 1051 році у печерах над Дніпром. А назву «лавра» отримав уже у ХІІ ст. Таку назву мали великі монастирі у Палестині та Греції ще у IV-VI ст. (Слово «лавра» означає «міська вулиця, квартал»).

Уже в ХІ ст. важливим елементом ідеології давньоруського суспільства стала педагогічна думка, хоч як самостійна галузь знань вона ще не існувала. Своєрідність давньоруської педагогічної думки виявляється в її орієнтації на суспільно-корисні цінності. Ідеї патріотизму, єдності руської землі, морального вдосконалення особистості стають основним змістом просвітництва на київських землях.

Для того щоб навчання було успішним на Русі в XI ст. почали з’являтися перші книгозбірні. Бібліотеки створювалися при великих монастирях, храмах. Так, Ярослав Мудрий заснував бібліотеку при соборі Св. Софії в Києві, його син Святослав мав свою власну бібліотеку; князь Миколай Святоша витратив на книги усі свої кошти, а потім подарував їх Києво-Печерському монастирю.

Книгозбірні були місцями, де не тільки зберігалися книги, але й місцями, де з ними працювали, де їх переписували. Так, при бібліотеках виникали скрипторії (книгописні майстерні), де працювала велика кількість переписувачів. Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книги на Русі, як і у всій середньовічній Європі, були дуже дорогі. Автор приписки до знаменитого Мстиславового Євангелія (1115 р.) зауважував, що: “ціну цьому Євангелію, один Бог відає”. Книга ця написана красивим уставом на 213 листах, початкові літери тексту писані золотом, прикрашені мальовничими ініціалами і художніми заставками. Крім того, її доповнюють чотири листові мініатюри євангелістів. Якщо додати до цього дорогоцінний оклад із срібла, оздоблений золотими кістцями із зображенням святих, виконаними у техніці перегородчастої емалі, то така оцінка не буде здаватись перебільшеною. Цікаво, що частину окладу Мстиславового Євангелія виготовляли в Константинополі, куди возив книгу тіун Наслав, а завершувалася робота над ним у Києві.

В еликого поширення набули також переклади книг, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філософії тощо. Серед книг науково-історичного характеру слід назвати хроніки Георгія Амартола, Георгія Сінкелла, “Джерело знання” Іоанна Дамаскіна. У XI столітті на територію Київської Русі потрапляє оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна “Шестиднев”, у якому подані тлумачення біблійних оповідань про шість днів створення світу. У цей же час з’являється збірник “Бджола”, тобто витяги мудрих думок з багатьох творів античних авторів. Багатий відділ перекладного письменства творили апокрифи (перекази на біблійні теми), а також різноманітні повісті. «Фізіолог» - збірка відомостей про звірів, птахів, комах, риб тощо, зібраних із різних джерел східних переказів, з Талмуду, Біблії та ін. «Християнська топографія» Козьми Індикоплова – оповідання із космографії та географії християнського погляду. Вони містили цілий ряд найнеймовірніших вигадок (твердження про плоскість Землі, про те, що левиця приводить мертве левеня, а вже потім оживляє його своїм духом, ствердження, що змія поститься сорок днів і сорок ночей, перш ніж скинути шкіру, тощо.). По суті це було кроком назад порівняно із здобутками античних мислителів, проте поряд з вигадками, далекими від дійсності, в них вкраплялися і елементи істинного знання.

Давньоруські літописи – це історичні твори, в яких найголовніші події записувалися у хронологічному порядку, по роках (літах). Укладачі літописних текстів не були простими фіксаторами історичних фактів. Вони намагалися подати живу панораму подій, свідками яких були самі. Звертаючись до історичного минулого слов’ян, літописці залучали фольклорні перекази, уснопоетичну народну творчість. Літописи не розглядалися нашими предками як завершені твори. Вони складалися разом з самою історією, їх постійно доповнювали новими фактами, а деякі історичні події переосмислювалися й висвітлювалися по-іншому. Всі різночасові записи, вставки у сукупності утворювали літописне зведення.

Перше таке відоме зведення було складене в Києві наприкінці 30-х років XI ст. Воно увібрало в себе окремі статті церковного характеру, записи, перекази, легенди попередніх часів. Цей літопис у науці прийнято називати найдавнішим. У ньому відображені цікаві деталі з суспільно-політичного та культурного життя Київської Русі першої половини XI ст. Це був час значного соціально-економічного піднесення ранньофеодальної держави. У центрі оповіді – діяння великого князя Ярослава, названого сучасниками Мудрим.

Наступним було давнє Новгородське зведення, доведене до 80-х років XI ст., за ним – Києво-Печерське зведення і початкове Київське зведення, яке об’єднало матеріали другого і третього Зведень, а також інші джерела. Названі зведення у первісному вигляді не збереглися – вони увійшли у пізніший Початковий літопис (1093 р.), фундаментальний літопис «Повість временних літ» (1113 р.), продовжений Київським літописом (1200 р.). Вважається, що Початковий літопис був укладений ігуменом Києво-Печерського монастиря Іваном. До цього зведення увійшли «Сказання про поширення християнства» та хронологічні записи про київські події, зроблені Никоном.

Одним із найвідоміших центрів літописання був Софіївський собор у Києві. У його стінах укладено перший давньоруський літописний звід 1037-1039 pp. Вважається, що це був історичний твір, який підводив підсумки діяльності правління Володимира Великого і його попередників. Цей літопис був першою спробою історичного узагальнення півторастолітньої історії Київської Русі. У 70-80-х роках XI ст. літописання розвивається при Десятинній церкві, а також у Києво-Печерському монастирі, де в 1078 р. ігуменом Никоном створюється самостійний літописний звід. Никон був автором і редактором основного тексту літопису від 1039 до 1078 року. Ще один літописний звід пов’язується з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна до 1095 року. У ньому виразно прозвучав заклик до єднання князів проти зовнішніх ворогів Русі.

На початку XII ст (1113 р.) у Києво-Печерському монастирі створюється літопис, названий його автором Нестором “Повістю минулих літ”. Цей літопис вважається видатною пам’яткою руської літератури епохи Середньовіччя. Він увібрав у себе не лише досвід попередніх часів, але й досягнення європейської думки того часу. Вперше в руській літературі літописець узяв на себе завдання показати звідки походить український народ і руська держава. Автор літопису вражає своєю ерудицією. Він постійно звертається не тільки до Біблії, але й до різноманітних європейських хронік Середньовіччя. “Повість минулих літ” Нестора доведена до 1110 року, після чого в часи князів Мономаха і Мстислава її двічі редагували: у 1116 р. ігумен Видубинецького монастиря Сильвестр, у 1118 р. – Мстислав Володимирович. У результаті редакції у літописі з’являється норманська теорія походження Київської держави.

Нині “Повість минулих літ” збереглась у двох літописних списках – Лаврентіївському (1377 р.) та найбільшому збірнику літописів – Іпатіївському списку (поч. XV ст.) У цьому ж списку зберігся і Київський літопис. У XII ст. у Києві був складений “Київський літопис”, який творить другу частину Іпатіївського збірника, до нього увійшло багато різних уривків та оповідань з різних літописів. Основна ідея “Київського літопису” – боротьби Русі з половцями і заклик до припинення міжусобних війн руських. Крім Києва, літописання велося в інших великих містах Русі: Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському та ін.