3) Прокуратура часів Російської Імперії.

У XVIII столітті, на українські землі прийшла інша правова традиція. Указом від 16 травня 1722 року «Об учреждении в Глухове малороссийской коллегии и назначении в оную присутствующим бригадира Вельяминова» російський цар Петро І «…указал при гетмане гос­подине Скоропадском, в Глухове, для управления судов и прочего, …быть коллегии …да при той же коллегии быть прокурорам…».

За російською правовою традицією, прокуратура — «око государеве» — була створена Петром І у 1722 році шляхом реорганізації фіскальної служби в орган контролю за державним апаратом, насамперед за Сенатом, а вже потім — нагляду за іншими колегіями та приказами (судами) з фіскальних справ.

Прокурор підпорядковувався безпосередньо імператору і зобов'язаний був здійснювати наглядові функції -- наглядав за діяльністю сенату та колегій, «щоб не порушувалася воля його величності». Утворення прокуратури в Росії тих часів було історичною закономірністю. Намагання іти європейським шляхом розвитку спонукало монарха приділяти певну увагу законотворчості, насамперед у сфері державного управління. У той же час хабарництво та зажерливість при встановленні нового порядку правління в країні не тільки не зменшилися, але навпаки -- поширилися знизу доверху. Відомо, що цим порокам були підвладні навіть деякі члени сенату, якому за відсутності Петра І належала вся повнота влади. Тому було недостатньо прийняти закони, які регламентували діяльність державних чиновників, установити сувору відповідальність за недбале їх виконання, зробити жорсткішим покарання за вчинення посадових злочинів та проступків. Потрібен був апарат, який слідкував би за виконанням законів і уживав заходів щодо притягнення до відповідальності винних у їх порушенні. З прийняттям відповідних указів прокурорський нагляд почав відігравати помітну роль у державному житті, хоча правові засоби нагляду зводилися до протестування та нагадування про необхідність виконання посадовими особами законів і своїх обов'язків, а також до донесень про бездіяльність і беззаконня.

Подальші істотні зміни у правовому регулюванні організації і діяльності прокуратури Росії, а разом і України як складової частини імперії, відбулися в період правління Катерини II та Олександра II.

Першим генерал-прокурором став улюбленець Петра І Пав­ло Ягужинський. В Указі від 12 січня 1722 року про цю посаду сказано: «Сей чин, яко око наше и стряпчий о делах государственньїх». Перед своїм Персидським походом 18 січня 1722 р. Петро І, від'їжджаючи в Астрахань, представив Павла Ягужинського сенату зі словами: «Оце — око моє, яким я буду все бачити; він знає мої наміри і бажання, що він за благо розсудить, те ви і робіть, і хоча б вам видалося, що він поступає всупереч моїм і державним вигодам, ви все виконуйте і повідомте мене про це, чекайте мого повеління!». Такі повноваження, надані царем Ягужинському, по суті ставило генерал-прокурора в положення першого міністра. І дійсно це було так, Павло Ягужинський по­мер 1736 року, маючи звання кабінет-міністра, зберігши номі­нально і звання генерал-прокурора.

При цьому прокурори не брали жодної участі у самих судових справах, а лише «збоку» наглядали за законністю в інтересах імперії. З моменту створення та наступних майже півтора століття російська прокуратура, як писав наприкінці XIX століття міністр юстиції і генерал-прокурор Російської імперії М.Муравйов, була органом адміністративного та фіскального нагляду, а судова, обвинувальна або позовна діяльність була лише одним із доповнень до функції нагляду, ледве помітним у законі, слабким і незначним на практиці.

Зі створенням 1802 року міністерства юстиції міністр юстиції одночасно став обіймати посаду генерал-прокурора, а губернські прокурори стали входити до складу органів юстиції на місцях. 1862 року Державною Думою Російської Імперії було прий­нято «Основні положення про прокуратуру», в яких визнача­лися державне призначення прокурорського нагляду, його зміст, завдання і повноваження прокурорів, сформульовані принци­пи організації і діяльності прокуратури, що залишалися без змін протягом усього існування Російської Імперії (єдність і центра­лізація, підлеглість суворо по вертикалі, незмінюваність проку­рорів, незалежність від місцевого впливу при прийнятті рішень тощо).

Після вбивства Олександра ІІ (1 березня 1881 року), а також після Революції 1905 року посилюються заходи з судових реп­ресій, обмежуються повноваження суду присяжних, розроб­ляється законопроект щодо посилення прокурорського нагля­ду і перетворення прокуратури на суто каральний орган. Царсь­ка прокуратура стала державним органом, котрий втілював у життя політику самодержавства з проведення масового терору проти революційних мас. Достатньо сказати, що тільки воєнно-польові суди з 19 серпня 1906 року по 20 квітня 1907 р. постано­вили понад тисячу смертних вироків.

З 1722 року, тобто з моменту заснування прокуратури і до її ліквідації у жовтні 1917 року посаду генерал-прокурора обійма­ли 35 достойних осіб. Ос­таннім генерал-прокурором в Російській Імперії був Павло Малянтович, котрий як присяжний повірений на високому про­фесійному рівні захищав селян Харківської і Полтавської гу­берній, обвинувачених у заворушеннях. Саме він 1917 року за наказом міністра-голови підписав телеграму про арешт В. І. Ле­ніна, що в результаті відіграло трагічну роль у його житті. Є відо­мості, що він сам же й попередив В. І. Леніна про загрозливу йому безпеку. Але і ця обставина не допомогла. 1937 року Малянтовича у черговий раз було заарештовано органами ОДПУ (Об’єднане Державно Політичне Управління при НКВД (Народній Комисариат Внутренних Дел)).

Йому було пред'явлене обвинувачення в контрреволюційній діяльності, а 21 січня 1940 року він був засуджений до смертної кари. Вирок було виконано наступного дня. Розстріляли також і двох його синів Володимира та Георга. Потім усіх Малянтовичів було повністю реабілітовано. Наприкінці XVIII ст. про­курорський нагляд став складним, канцелярсько-бюрократич­ним механізмом.

Традиція російської імперської прокуратури як адміністративно-наглядового органу, що утвердилась у XVIII столітті, переривалася на українських землях лише на короткі відтинки часу — в період розквіту судової реформи 1864 року (скасування прокурорського нагляду), а також у 1918—1919 роках, у період Української Народної Республіки.